Ірина Петрівна смажила пиріжки.
Пиріжки смачні, з тонкого тіста, вони надувалися такими пухкими, золотистими кульками, вона обережно брала їх і перевертала, щоб засмажити інший бік.
Потім витягала зі сковорідки і перекладала на спеціальне блюдо.
Аромат від пиріжків Ірини Петрівни розносився по всьому під’їзду, виривався на вулицю і мало не збив з ніг маленьку, худеньку жінку, одягнену в болотного кольору плащ, великі окуляри і з малиновим беретом на голові.
А ще коротенькі гумові чобітки, біленькі з червоними ягідками.
У двері подзвонили якраз в той момент, коли Ірина Петрівна закінчувала смажити пиріжки, вірніше витягала останню партію, з капустою.
-Петре, там дзвонять у двері…
Але Петро не чув, він дивився футбол, півфінал його улюбленої команди, і поїдав, не дивлячись у тарілку, пиріжки.
Ось він шукав по тарілці пиріжок, задивившись у телевізор, і не знайшовши нічого, задумливо підніс до рота руку і цапнув себе за пальці.
— Ірино, Ірино, ауу, воу…
Ірина Петрівна в цей момент відкрила двері.
Перед нею постала жінка, в малиновому береті і чоботях з ягідками.
— Вітаю, — прослизаючи в передпокій, між іншим без дозволу, і протираючи окуляри, сказала ця диво-жінка.
— Вітаю, — простягнула Ірина Петрівна, — а ви власне хто, і до кого?
— Я? До вас.
— До мене?
— Віддайте мені вашого чоловіка…
— Що?
— Чоловіка вашого, Петра Борисовича, кажу, віддайте.
— Не зрозуміла, а навіщо він вам?
— Йому з вами погано і нудно, а я подарую йому щастя і неземне блаженство.
— Серйозно? Це ми зараз про мого Петра говоримо?
Жінка енергійно закрутила головою:
— Петре…
З кімнати долинали виття і крики:
— Гоол, гоол, ура…
— Петре, голубчику, до тебе прийшли.
— Хто там, Іринко?
— А ти подивися.
Петро, в синій майці, запаси тещі, і в чорних сатинових трусах до коліна, з масляними руками і таким же підборіддям, виглядав з-за дверей.
— Іринко…, — Петро завмер, засоромився, зніяковів, відійшов назад.
«Марія? Що вона тут робить?», закрутилися думки в голові.
Марія, нова співробітниця, вона недавно з’явилася у них, і якось так вийшло…
Петро Борисович останнім часом відчував якесь невиразне томління в грудях, йому чогось хотілося такого — такого собі.
Він йшов вулицею, спостерігав за молоддю… ось дівчата в коротких спідницях і обтислих штанцях біжать і регочуть на повний голос.
Їм ще так далеко до віку Петра Борисовича, у них все ще попереду.
А що залишається йому?
Іринка, його дружина, яка колись бігала, як ось ці дівчата, після народження двох дітей погладшала, колись апетитні форми її спереду і ззаду набули неосяжних розмірів.
Тридцять років, тридцять років, як один день…
Не встиг озирнутися, а вже з юного хлопчика — Петра, перетворився на дядька.
Дівчинка-сусідка, Наталка-пустунка, яку дядько Петро катав на плечах, вже втретє стала мамою, перетворилася на огрядну даму…
Все тече, ось уже Петро і не дядько Петро, …а дідусь Петро, для свого трирічного онука Єгорки.
А душа-то молода,… вона душа-то веселощів хоче, пустощів якихось, чогось такого,… як після задушливої лікарняної палати, коли виходиш на свіже повітря, слабкий ще здоров’ям, але відчуваєш себе вже ого-го і хочеться гори згорнути.
Ось так і душа у Петра Борисича, хоче чогось, може закохатися, читати вірші, до речі Марія обожнює вірші, а ось Ірині він ніколи не читав…
Петро Борисович не хоче їхати на дачу і садити з тещею помідори, а хоче кохати і веселитися.
Від тещі пахне старістю, а від Марії молодістю…
Петро Борисович стояв, притулившись до стіни, серце його стукало десь у горлі.
Він відчував себе хлопчиком років п’ятнадцяти, за яким зайшла подружка, а сувора мама допитувала її, хто вона така, де працюють батьки і де вони, власне, збираються гуляти.
— Петре, — ласкавим голосом покликала Ірина Петрівна, — виходь, чого ти ховаєшся, он дівчина хоче тебе забрати.
Петро Борисович, сором’язливо прикриваючись тарілкою з-під пиріжків, виглянув у передпокій.
— Добрий день, Марія Ігнатіївна.
— Добрий день, — Марія почервоніла і опустила голову, на очах з’явилися сльози, — Вибачте, Петро Борисович, що я ось так…
— Та що ви, що ви, — промовила Ірина Петрівна, — дуже навіть правильно ви зробили.
Вона повернулася до чоловіка:
— Петре, йди вмийся і одягни штани, ну що ти, незручно, їй-Богу, у нас же гості.
— Проходьте на кухню, будете чай?
Петро Борисович чекав чого завгодно, істерики, криків, докорів.
Він би навіть не здивувався, що вже теща стукала б у двері, проклинаючи його і весь його поганий рід.
Але такого Петро не очікував. Чого завгодно, але не цього…
«Що робити?», — металися думки в голові, «що робити?»
«Треба подзвонити Генці, це він негідник підбив його. Дивись, мовляв, як ця новенька тебе очима так і їсть, так і їсть.
Що робити? Ось ганьба, це ж всі дізнаються і теща теж, тьху ти… А діти? Як соромно…
Соромно і… хвилююче… Штани, штани, Ірина сказала надіти штани. О, Боже, які? Ці старі з витягнутими колінами?
Ні, він одягне вихідний костюм і сорочку, зараз швидко перебіжить в кімнату і одягне…»
Петро з’явився в дверях в той момент, коли Ірина і Марія обговорювали рецепт для пиріжків.
Він встав у дверях, намагаючись втягнути живіт, притулився до косяка, відчуваючи себе Марлоном Брандо, але лікоть зісковзнув, зачепившись за облуплену фарбу.
Петро скривився…
«Треба робити ремонт, і взагалі потрібно поміняти всі двері.
Генка он поміняв, у всій квартирі, та й теща пиляє, що нічого він, Петро, не робить.
Ага, а хто помідори твої туди-сюди тягає…»
«Тьху ти, — лається Петро про себе, — які помідори, яка теща…»
Ірина схвально оглянула чоловіка, кивнула головою, молодець, мовляв, сам додумався одягнутися пристойніше.
— Ой, — раптом вигукнула Ірина Петрівна, — а що ж ви сидите, йдіть погуляйте. Ну! Петре, в кіно чи що, зводи дівчину або в парк, на каруселі.
Петро Борисович зніяковів, поглядаючи на Марію і не знаючи, як йому бути.
— Ходімо, — несміливо пропищала Марія, — я давно не гуляла в парку.
— Петре, можна тебе на секундочку.
«Ну ось, — подумав Петро, — зараз почнеться, все, закінчилася казка…»
— Петре, у тебе гроші є? — запитала Ірина, — а то якось незручно, без грошей.
Петро Борисович кивнув головою, «є, мовляв».
— Ось, візьми, купиш їй там морозиво або вату… Ну йдіть, йдіть з Богом, — підштовхуючи до дверей, сказала Ірина Петрівна.
Вже вийшовши з під’їзду, Петро Борисович боковим зором помітив худу і довгу знайому постать, що прямувала до них у під’їзд, постать короткозоро мружилася і намагалася розгледіти обличчя Петра і Марії.
«Теща!»
Але Петру було байдуже… Петро йшов на побачення з дівчиною, як колись у юності.
— Куди це твій недороблений намилився?
— І тобі мамо привіт. Ой, не питай…
— Костюм новий начепив, весільний, дурень дурнем. Йде, пику крутить, ніби я його не впізнаю.
Казала тобі Ірка, за Генку виходити треба було, Генка рукастий, а цей…
— Мамо, та Генка твій, втретє одружений і все по коханню. Про що ти?
— А твій що? Я соромлюся запитати, що за колода поруч з ним треться?
— Ой, мамо…
І жінки зашепотілися про щось серйозне.
— Ой, дивись, Ірко. Він хоч і дурень дурнем, але свій, рідний все ж.
— Мамо, я сама переживаю, але мені обіцяли, що все буде чудово…
— Ну, дивись сама, — серйозно сказала теща, — а що це він мені сьогодні негідник помідори не відвезе виходить?
— Ну, мамо…
— Ну, нічого, я тобі потім покажу, — пробурчала теща, — я тобі покажу побачення, ти у мене потанцюєш на городі, зараза. Я тобі там і вірші почитаю…
А Петро йшов із хвилюванням і здавалося йому, що всі заздрять.
Ось мовляв, Петро-то, відхопив молоду.
Марія всю дорогу мовчала, а потім раптом почала будувати плани, як вони будуть жити.
Як куплять дачу, у її мами є звичайно, але потрібна своя.
Помідори там посадять, огірки. Заведуть дитину, Марії вже тридцять три, вже час.
Після, коли дитині буде три роки, поїдуть в Одесу, поїздом.
Курку засмажать, яєць наварять, треба буде горщик купити з кришкою обов’язково, — мрійливо каже Марія…
— З кришкою?
— Звичайно, Петре. А як ти через весь вагон, вибач, продукти життєдіяльності своєї дитини понесеш?
Петру стало тужливо.
«Що знову? Знову дача і помідори? Знову відпочинок раз на три роки? А як же гуляння під місяцем? Читання віршів, зірки?
Коли це все? Які діти, яка Одеса? Він пройшов через все це тридцять років тому…»
— Петре! — вимогливо сказала Марія, — ти зовсім мене не слухаєш, у чому справа?
Петру вже не здавалося, що йому всі заздрять, йому здавалося, що над ним всі насміхаються, «ось старий дурень, вбрався, як на весілля…»
Петру захотілося додому, до своєї Іринки.
«Чорт, — згадав Петро, — помідори ж сьогодні тещі обіцяв відвезти,…час…Час є, треба бігти…»
— Маріє, Марія Ігнатіївна, вислухайте мене, будь ласка…
І Петро, хвилюючись і плутаючись, почав виправдовуватися і говорити, що «Марія — хороша дівчина, що вона знайде собі ще свою долю. А він, Петро, дякує їй за подаровані хвилини щастя, за те, що зміг зануритися в юність і відчути себе хлопчиком…»
— Петре! А як же дача, Одеса і наша майбутня дитинка…
— Не зі мною, Маріє, не я тобі потрібен, — вигукнув Петро, тікаючи…
Ірина Петрівна здригнулася від телефонного дзвінка. Вона боялася взяти трубку, але пересилила себе:
— Алло.
— Йде додому.
— Так? — знесилено прошепотіла жінка.
— Так.
— Дякую…
Марії більше на роботі не було, Петро боявся зустрічі з нею, не знав, як поводитися.
Сказали, що вона раптово звільнилася.
Про неясні туги в грудях він забув, помідори тягав з потрійною старанністю, життя налагодилося.
Ірина записалася на якийсь фітнес, восени їм їхати до Іспанії, ось хоче трохи привести себе до ладу.
Пофарбувалася, манікюр, педикюр…
«Іринка-то красуня!»
На кухні сидять Ірина Петрівна і її подруга Ольга. Ольга скаржиться, що Вітя, її чоловік, став якийсь сумний.
А тут спіймала його за написанням коментарів у соцмережах і розгляданням його колишніх одногрупниць.
— Не те, що твій Петро, подивлюся на нього, над тобою трясеться, весь якийсь бадьорий, а мій…
— Є у мене спосіб один, струсити твого Вітю. Але дивись, Оля, нервувавти сама теж будеш.
І жінка щось зашепотіла подружці.
— Та ти що? І що прямо допомогло?
— Ну, бачиш же… Ось її номер телефону, вона професійна актриса, бере, звичайно, дорого, але це того варте.
Де вони познайомляться, як вона буде виглядати, це ви все обговорите. Ну, там домовтеся з нею. Мені теж її порадили свого часу, так ось, тобі передаю. Іди, іди з Богом.
А на дачі, під схвальним поглядом тещі, веселий Петро, тягає ящики зі стиглими помідорами і грайливо підморгує своїй такій рідній і красивій Іринці…
