Щоб ви собі розуміли, коли я приїхала провідати свекруху, та подивилася мені в очі, скривилася і прошепотіла, що квартири я від неї не дочекаюся…

Понад 30 років, які ми прожила з чоловіком, по суті, і визначили моє життя. Я стала такою, яка я є зараз, саме через нього. Напевно, мене підтримає багато жінок, у яких точно така сама ситуація.

Я ніколи не була кар’єристкою і водночас іноді шкодую про те, що обрала життя домогосподарки. Так, я виростила двох доньок, давала їм настанови, допомагала знайти ту саму дорогу в житті.

Паралельно я зберігала затишок в домі, практично в усьому слухалася свого чоловіка і взагалі вважаю, що була хорошою дружиною весь цей час. Не розумію, як деякі жінки можуть “йти у відрив”, нехай навіть і не дуже часто?!

Для мене така поведінка неприйнятна. Повторюся, єдине, що я хотіла б спробувати, так це хоча б пару років зайнятися кар’єрою. У молодості я ходила на курси бухгалтерів, і в мене навіть непогано виходило.

Але після появи старшої доньки вільного часу практично не залишилося. Хоч ми з чоловіком і жили як кішка з собакою останні три або чотири роки, при дітях ми наполегливо робили вигляд, що все добре.

Сміялися, жартували, грали свої ролі, але як опинялися наодинці, ми просто розходилися по своїх кімнатах і займалися кожен чимось своїм. Так, буває і так. Я не втратила поваги до чоловіка, але кохання минуло дуже давно.

Перший дзвіночок не був зрозумілий ніким: втома, головний біль і апатія. Чоловік ніколи не скаржився, але мені, як жінці, прямо впадало в око те, що він лежав на дивані довше, не видаючи при цьому жодного звуку.

Просто дивився телевізор, не перемикаючи навіть рекламу. Потім почалися походи в лікарню, ліки і все інше. На жаль, не допомогло. Ми, звичайно, як могли, відстрочили страшну дату. Та й діти допомагали. Але дива не сталося.

На прощанні з чоловіком я плакала від щирого серця. Розумієте, у мене не було злості до цієї людини. Так, почуття пішли, забуто велику кількість минулих приємних моментів. Але з цим чоловіком у нас діти.

І іншого я вже більше не буду собі шукати. Це точно. Тепер на горизонті нова проблема. Моя свекруха. Та сама жінка, яка все своє життя мене мучила, теж захворіла. І лікарі кажуть, що це серйозно.

В мене не виникло жодної позитивної емоції, коли я дізналася цю новину. Попри те, що вже кому-кому, а мені свекруха за життя принесла багато болю і розчарувань. Тут справа в іншому. Її єдина донька зараз закордоном.

Відповідно, найближчою родичкою їй доводжуся… я. І значить доглядати, робити покупки мені потрібно буде їй до самого кінця. До того ж вона живе далеко і, щоб не витрачати півдня на дорогу, лікарі порадили жити разом.

Я ж уже “маю досвід у таких справах. Щоб ви собі розуміли, коли я приїхала провідати свекруху, та подивилася мені в очі, скривилася і прошепотіла, що квартири я від неї не дочекаюся. Вона її вже переписала на доньку.

Наче мене цікавила та убога коробка. Але ставлення, розумієте? Я не знаю, що робити. З одного боку, так, крім мене, їй ніхто не зможе допомогти. Не можна кидати людину, якою б вона не була.

Але ще не варто забувати, що я нещодавно овдовіла. Та й не дівчинка вже. Хочу пожити як звичайна людина, багато мені не потрібно. Хочу гуляти містом, спілкуватися, дихати повітрям. А не сидіти над 85-річною старенькою, яка мене ненавидить.

You cannot copy content of this page