Від його одягу пахло новими парфумами, які, мабуть, подарувала дружина, інакше б він похизувався і розповів їй, як вибирав парфуми, він обожнював перетворювати кожну покупку на цілу історію.
Ліда і сама любила ходити з ним по магазинах, Ярик був страшенно кумедним і примудрявся отримати знижку навіть у звичайному магазині одягу з помаранчевими цінниками.
– Ти фліртуєш з усіма підряд! – лаяла вона його.
– Зате кохаю тільки тебе, – парирував Ярик.
Ці слова дозволяли боязким паросткам надії розквітати в серці Ліди, вона починала вірити в те, що Ярик кине дружину і піде до неї.
Говорив він до того банальні речі, що не вірити в них було складно.
– Я не можу кинути дівчаток, поки вони такі маленькі. Ось підростуть, і ми завжди будемо разом.
Він приходив до неї щодня в будні: виривався на годину в обід, але частіше заїжджав увечері, пояснюючи, що дружині байдуже, о котрій годині він повертається, головне, щоб гроші приносив.
Але, після того як Ліда подарувала йому тест у яскравій блакитній коробочці (вона була впевнена, що буде хлопчик), Ярик став заходити дедалі рідше.
– На роботі завал, – говорив він, ховаючи очі й озираючись, немов тут, у квартирі Ліди, їх міг хтось побачити. – Ну як, ти записалася до лікаря?
Ярик навмисно не вживав жодного слова, яке стосувалося б тієї дії, яку він вимагав від Ліди. Його обличчя, коли він відкрив коробочку і поглянув на круглий тортик із написом “Татку, чекай на мене у вересні”, так і стояло в Ліди перед очима: злякане, зле, зовсім чуже обличчя, яке не належало її коханому Ярику.
Ярику, який просив в офіціанта теплий плед, щойно він помічав, що Ліда змерзла, Ярику, який розповідав їй, як вони виїдуть у село, збудують там будинок і подарують світу двох – ні, трьох – дітей, Ярику, який за три роки їхнього роману не пропустив жодного ранку і жодного вечора, неодмінно бажаючи їй доброго ранку і спокійної ночі.
– Ти ж розумієш, що зараз це неприйнятно? – запитав він, кинувши коробочку з тортом на стіл.
Торт тріснув, і слово “татко” відокремилося від решти фрази. У той момент Ліда зрозуміла, що зробить те, що Ярик від неї вимагає. Не зможе інакше.
– Записалася, – відповіла вона.
І щоб розрядити обстановку, запитала:
– У тебе нові парфуми?
– Що за нісенітниця? – губи в Ярика негарно спотворилися, в очах з’явився холодний блиск. – Ти що, справді думаєш, що зараз вдалий час, щоб обговорювати парфуми?
Повітря застрягло на шляху в легені, немов Ліду вдарили. Але вона видавила із себе посмішку і сказала:
– Вибач.
У лікарню вона й справді записалася. На завтра. Коли Ліда думала про це, руки холоділи, а ноги ставали ватяними. Їй було дуже страшно. Вона навіть зателефонувала мамі, хоча ні слова не сказала їй про те, що трапилося, не хотіла хвилювати. Мамин голос заспокоював і вселяв упевненість.
– Щось голос у тебе хворий, – зауважила мама, нічого від неї не приховаєш. – Ти як там? Може, приїдеш додому? У нас інтернет швидкісний провели, зможеш працювати й тут. Чи в тебе там хтось є?
– Нікого, – звично збрехала Ліда.
Не говорити ж мамі, що вона зустрічається з одруженим чоловіком після того, як батько пішов до коханки, від якої в нього виявилося двоє дітей.
– Ну ось і приїжджай. Будинок великий такий, мені тут страшно одній, все здається, що хтось у сусідніх кімнатах ходить.
Мама давно кликала її до себе. Після того, як молодший брат поїхав на заробітки, і мама залишилася сама, Ліду й саму гризла совість, вона уявляла, як мамі там самотньо, але не могла виїхати, залишивши тут Ярика.
Працювала Ліда коректором, в офісі не було потреби з’являтися, тож пожити в мами було можна, якби не Ярик.
– Усе нормально, мамо, просто втомилася, роботи багато. Я обов’язково приїду, може, в березні, ну або на травневі свята точно.
Про дитину Ліда нічого їй не сказала. Та й не буде скоро ніякої дитини.
Природа, мабуть, намагалася напоумити Ліду: схаменися, не потрібно цього робити, бо зранку сніг обрушився на місто в таких кількостях, що видимість була практично нульова. Таксі не їхало, Ліда нервувала і побігла на автобус.
Дорогою до ліфта вона побачила жінку з маленькою дівчинкою, не більш ніж три роки, в оточенні кількох картатих сумок. Ліда озирнулася і запитала:
– Ви з якої квартири?
Жінка підняла на неї темні очі. Обличчя в неї було смагляве, волосся, що вибивалося з-під хустки, чорне, і дівчинка була такою самою: смаглявою і чорнявою.
– Вибачте, не проганяйте, – заговорила вона швидко. – Донька моя замерзне, там сніг такий, а з торгового центру нас вигнали.
Вони не були схожі на безхатченків: одяг чистий, руки в жінки нехай і без манікюру, але без бруду під нігтями, а дівчинка так узагалі, як лялечка.
– І довго ви збираєтеся тут сидіти?
Жінка показала їй смартфон із розбитим екраном і пояснила:
– Я шукаю кімнату, ось знайду, і ми відразу підемо. Просять занадто багато, – поскаржилася вона.
Ну, ясно. Усе ж таки жебрачка.
– Це зрозуміло, – з роздратуванням відповіла Ліда, поглядаючи на годинник і вже шкодуючи, що вплуталася в цю розмову. – Безкоштовно вам кімнату ніхто не здасть.
Жінка закивала, притискаючи дівчинку до грудей.
– Ви не подумайте, я працюю в дитячому садку нянечкою і ще ввечері підлогу мию. Я все розрахувала, але господиня підняла ціну за кімнату. Просто вигнати нас хотіла, я думаю, Марічка в мене занадто галаслива.
Ліда зітхнула. Ну не могла вона повз пройти!
– А чоловік ваш де? – запитала вона, розглядаючи жінку: вона була молодшою, ніж здалася спочатку. І дуже вродлива.
Та прикрила доньці вуха руками й видала такий заряд лайливих слів, що Ліда відсахнулася.
– Немає в мене тепер чоловіка, – грізно закінчила жінка.
Навіть у пуховику в під’їзді було холодно: усюди гуляв вітер, мабуть, десь відчинили вікно, його вічно відчиняли, але раніше Ліда не бачила в цьому нічого поганого.
– Значить так, – рішуче почала вона. – Вас як звати?
– Дарина.
– А мене Ліда. Підлога тут холодна, і сидіти на ній не дуже корисно. Ходімо до мене додому.
Жінка подивилася на неї з недовірою, мабуть, намагаючись зрозуміти, у чому тут підступ.
– Ходімо, не з’їм же я вас.
Прийом у лікаря за сорок хвилин, і Ліда все одно вже туди не встигне. Запишеться на інший день.
Дарина спочатку соромилася і поривалася то влаштуватися в передпокої, то в кутку на кухні, щоб не заважати. Марічка ж швидко освоїлася, залізла на диван і попросила ввімкнути їй телевізор. Дарина почала було лаяти доньку, але Ліда її зупинила: не треба, нехай дивиться.
Їсти гостя теж довго відмовлялася, поки Ліда не здогадалася попросити її допомогти з готуванням. Смажену картоплю їли із солоними груздями, які Ліда привезла від мами. Дарина, нарешті, трохи розслабилася і поділилася своєю історією.
Із чоловіком познайомилася на роботі, разом влаштувалися в громадське харчування. Одружилися швидко, по зальоту, він привів її у свою сім’ю, яка Дарину не прийняла. Чоловік, дивлячись на матір, теж став грубим із дружиною.
Дарина в тому будинку була замість прислуги: мила, прала, прибирала, доглядала за лежачою бабусею. Коли бабуся пішла з життя, чоловік вигнав Дарину з маленькою донькою на вулицю, сказав, що знайшов нову дружину, яка мамі подобається.
Дарина зняла кімнату, влаштувалася на роботу. Аліменти чоловік не платив, дочкою не цікавився. Грошей не вистачало, особливо коли Марічка хворіла і доводилося брати лікарняний.
І господині Дарина з донькою не подобалися: надто галасливі, вона сподівалася, що після хлопців студентів правильний вибір зробила, а вони весь час розмовляють. А іншу кімнату швидко не знайдеш.
– Скрізь заставу просять, ще й комісійні, – пояснила Дарина. – Я навіть кредит спробувала взяти, але виявилося, що колишній на мене ще тоді кредит оформив, я підписувала щось, не розуміла. Так він тепер не платить, а я все думаю, що мені з банку телефонують, слухавку ніколи не беру, якщо незнайомий номер, стільки шахраїв зараз.
Ліда долучилася до пошуку, але й справді ціни були високі, а якщо дешево, то далеко від садка, не доїхати до початку робочого дня через затори.
Зателефонував Ярик. Ліда й забула йому написати. Взяла слухавку, почала виправдовуватися, розповідати про Дврину.
– Ти знущаєшся? – злобно закричав Ярик. – Спеціально тягнеш, так?
Ліда кинула слухавку, записалася до лікаря на післязавтра, надіслала йому скрін. Дарина делікатно мила посуд і запитань не ставила.
Уранці, коли Ліда прокинулася, їй здалося, що вона вдома в мами: пахло оладками і вершковим маслом. Оладки стояли на плиті під рушником, уся кухня була відмита так, якою її Ліда в житті не бачила.
На столі записка: “Спасибі вам велике, я сьогодні точно знайду кімнату, розпитаю на роботі. Сумки поки що залишила у вас, двері не знаю, як закрити”.
Ліда і не здогадалася з вечора пояснити, все з голови вилетіло: думала тільки про Ярика і життя, що зароджується в ній.
Повернулася Дарина пізно, Марічка вередувала і плакала. Ліда глянула на дівчинку і принесла градусник.
– Температура, – сплеснула руками Дарина. – Я так і знала! Що ж тепер робити?
У її красивих карих очах стояли сльози. Ліда, яка завжди трохи засуджувала благодійність, вважаючи, що якщо людина не може, значить, не хоче, раптово для себе вимовила:
– Я догляну за Марічкою, все одно мені з дому працювати. І взагалі, якщо хочеш, можна в мене пожити. Я в березні до мами в село планувала поїхати, квартирантів шукати страшно, сама розумієш, пустиш кого-небудь, а потім ні ремонту, ні грошей… Я тобі можу здати за скільки можеш, грошей я не потребую, головне, щоб комуналку платити і наглядав хтось. Ну, що скажеш?
Це було божевіллям, пускати першу-ліпшу жінку у свою квартиру. Але ж вона не завтра їде, буде час придивитися. Паспорт її перевірить, у Ліди друг є, юрист, заразом щодо кредиту дізнається, що можна зробити. Ні, і навіщо вона в це вплуталася! Ну і нехай, може, так краще буде.
Дарина не поспішала погоджуватися, сперечалася, пропонувала знайти хороших квартирантів, за таку квартиру можна втричі більше отримувати, ніж вона платити може.Спеціально для сайту Stories
Ліда стояла на своєму. Дівчинка спала під теплою ковдрою. Дивлячись на її вологе від жару личко, Ліда відчувала незнайоме для неї почуття розчулення і занепокоєння.
На ранок Дарина заявила, що згодна, але за умови, що якщо Ліді знадобиться, вона відразу Дарину вижене. На тому й вирішили.
Дарина поїхала на роботу, Ліда залишилася з дівчинкою. О першій годині дня вона написала Ярику: “Усе зроблено, можеш не хвилюватися. Я вирішила поїхати до мами, квартиру здам знайомій. Коли повернуся, не знаю”.
Вона чекала, що він зателефонує, стане вмовляти, щоб вона не їхала, але телефон мовчав. Ліда проковтнула сльози і зателефонувала мамі.
– Мамо, а що якщо я поживу в тебе якийсь час?
– Та що за запитання? Звичайно!
– Ось і чудово. Я тоді справи дороблю і приїду в березні.
– У тебе все добре, Лідочко?
– Усе чудово.
Закінчивши розмову, вона поклала руку на живіт. І тієї ж миті відчула: буде дівчинка.Спеціально для сайту Stories
