На місто опускалася ніч. Ілона йшла знайомою вулицею, залишивши машину на стоянці. Поспішати їй було нікуди: вдома, у просторій затишній квартирі, її ніхто не чекав. Можна було не поспішати й не хвилюватися.
Діти вже виросли: Максим навчався в університеті в сусідньому місті, а донька, Наталя, вже другий рік була одружена і жила з чоловіком і маленьким синочком у передмісті.
Ілона вважала себе хорошою матір’ю: дітей вона вивчила, забезпечила, дала старт у житті. На весілля доньки вони з чоловіком (уже колишнім) спільно з батьками зятя – хорошого хлопця з небідної сім’ї – придбали молодим дім, щоб не довелося їм тулитися по орендованих квартирах, брати іпотеку.
Наталя та Андрій мріяли саме про дім: донька хотіла жити ближче до природи, гуляти у власному дворику, доглядати за своїм невеликим городом, милуватися квітами на клумбах…
Максиму батьки теж придбали житло: купили однокімнатну квартиру в тому місті, де він навчався. “Тобі одному вистачить! – сказала тоді Ілона, – А надумаєш одружитися: тоді вже або іпотеку візьмеш, або іншу квартиру купиш, просторішу!” Максим був вдячний батькам і вважав, що вони навіть перевиконали свої батьківські обов’язки: мовляв, чоловік має все зробити сам: і квартиру придбати, і машину, і гідне життя своїй родині забезпечити.
Ілона вважала, що це просто юнацький максималізм, а ще – виховання батька. Олег сином пишався. За вартістю квартира в місті відповідала половині будинку в передмісті, який купили для Наталії. Тож Ілона була впевнена, що вчинила з дітьми справедливо.
Із чоловіком Ілона розлучилася півтора року тому. Розлучилися вони, можна сказати, за взаємною згодою, полюбовно. Проживши разом 22 роки і виховавши 2 дітей, вони стали одне одному зовсім чужими. Виявилося, що разом їх давно тримали тільки діти, а коли ті роз’їхалися, то з’ясувалося, що і поговорити подружжю більше нема про що…
Олег Петрович дедалі частіше затримувався на роботі, Ілона теж не поспішала додому. Суп, приготований на кілька днів, так і стояв у холодильнику тиждень практично не зворушений. Вечорами подружжя сиділо кожен у своїй кімнаті, кожен у своєму телефоні, кожен зі своїми інтересами… І, начебто, вони все ще жили разом. Але все більше нарізно… Просто ночували під одним дахом…
Про те, що в Олега є коханка, Ілона підозрювала давно, просто вдавала, що ні про що не здогадується. Пізні повернення, “відрядження” у свята, легкий запах парфумів від сорочок, неуважний погляд і несподівані телефонні дзвінки, від яких чоловік бліднув і йшов розмовляти в іншу кімнату…
Ілона не надто хвилювалася через факт, що відкрився: зрештою, вона давно не була наївною закоханою дурепою. Знала, що багато сімей так живуть, що більшість чоловіків заводять молодих коханок, а дружини терплять… Зрештою, це ніяк не заважає їхній родині! Олег так само любить дітей і піклується про них, він утримує сім’ю, не думаючи про відхід.
А те, що сплять вони в різних кімнатах, – так у багатьох сім’ях так прийнято. Минула пристрасть і кохання, залишилося… А що залишилося-то?! Повага? Так поважала Ілона і зовсім сторонніх людей: хтось був природженим бізнесменом, хтось не зламався перед життєвими труднощами, хтось іще чимось відзначився в житті – хіба такі люди не заслуговують на повагу?!
Прихильність? Ілона була прив’язана навіть до своїх колег на роботі, тому стільки років працювала на одному місці, вона була прив’язана до подруг, з якими бачилася кілька разів на місяць: частіше не виходило – у кожного вже давно було своє життя.
Подяка? Так не тільки Олег робив щось для їхньої сім’ї, а й вона вкладала в неї чимало… Так що ж все-таки пов’язувало їх із чоловіком?! Ілона довго не могла відповісти собі на це, здавалося б, просте запитання…
А одного разу Ілона побачила чоловіка з коханкою. Вона проїжджала повз офіс, у якому працював Олег. У того була власна нотаріальна контора. Ілона виїжджала з-за повороту, коли Олег вийшов із будівлі під руку з нею: молодою, симпатичною і з животом.
Супутниця її чоловіка була молодша за нього років на 10-12, практично без макіяжу, з довгою тугою косою, від чого мала ще молодший вигляд. Відкрите обличчя, щира посмішка, і стільки любові в очах, стільки ніжності й обожнювання… І все це спрямовано на Олега…
Той, своєю чергою, ніжно підтримував супутницю під лікоть і не зводив із неї захоплених очей. Ілона навіть пригальмувала. Пара її просто не помітила: так вони були захоплені одне одним. А Ілона, не відриваючи погляду, вдивлялася в обличчя чоловіка, в обличчя його супутниці – скільки в цих обличчях було любові! Взаємного кохання…
Ілона вже забула, коли чоловік дивився на неї таким самим поглядом. Та й чи було це взагалі?! Турботи, проблеми, діти, робота, повсякденна метушня… Так і пролетіли роки їхнього спільного життя. І вже ніколи Олег не подивиться на неї так, як дивився він на свою супутницю, яку намагався захистити від усього світу, яку обіймав ніжно й дбайливо…
Того дня Ілона, нарешті, зрозуміла, що потрібно щось змінювати в житті. Вона наважилася поговорити з чоловіком серйозно і відверто. Так, як вони давно вже не розмовляли. Останнім часом їхні розмови складалися з найпростіших, набридлих фраз: “Як справи на роботі?”, “Вечеря в холодильнику”, “Все нормально”, “На добраніч”…
Ні Олега, ні Ілону насправді вже давно не цікавило, як, власне, йдуть справи в їхньої другої половинки, але вони за звичкою все ще співіснували один з одним.
– Олеже, ти ж кохаєш її? – Ілона поставила чоловікові це запитання просто в лоб, щойно він увійшов до квартири.- Я вас бачила сьогодні, тож не варто брехати: я все знаю.
Чоловік зніяковів, відвів погляд, почервонів. Присів на кухонний стілець, опустивши очі.
– Так,кохаю, – видихнув, – але я тебе не кину, ти не хвилюйся. Я розумію: діти, сім’я, спільний побут, роки, прожиті разом… У горі й у радості…
– Давно у вас стосунки? – перебила чоловіка дружина.
– Два роки, – відповів той, – я не думав, що так буває… У мої 47 років яке вже кохання! А тут – просто ураган якийсь, шквал емоцій, запаморочення… Я не встояв, Ілоно, ти мені пробач… Побачив її – і пропав… Вона така справжня, не зіпсована, така жива і така довірлива…
– А я, значить, не справжня… – протягнула Ілона, – Давай розлучимося! – ледь чутно попросила вона. – Адже ми давно чужі. Нас ніщо не тримає разом: у кожного своє життя… Я готова тебе відпустити.
– Але як же діти?! Що вони скажуть, що подумають?! А ти як будеш сама?! Я ж розумію: ти жінка, тобі буде непросто. Я не можу з вами так вчинити, не маю права… Ти не хвилюйся: я відвезу Ліку з нашого містечка – ти її більше ніколи не побачиш. Ось тільки не проси мене її кинути: я не зможу цього зробити… Пробач…
– Олеже, я не ревную. Мені вже майже не боляче. І річ навіть не в твоїй Ліці. Просто ми… Адже ми не щасливі разом! Давно! Живи зі своєю Лікою, кохай її… А діти… Вони вже дорослі – як-небудь переживуть і зрозуміють.
Та й узагалі, не їхня це справа! Нехай своє життя влаштовують… Адже ми не диктуємо їм, із ким зустрічатися і як жити… Я не зможу чекати тебе вдома, готувати вечерю і посміхатися тобі в обличчя, знаючи, що ти проводиш час із нею. Розуміючи, що щасливий ти там, що думаєш про неї і тільки про неї…
У тебе там буде справжнє життя: кохання, дитина, а зі мною ти будеш відбувати повинність. Я не хочу так! Не можу! Я теж хочу жити й отримувати від цього задоволення….
Ілона почувалася жахливо шляхетною і водночас нещасною, коли Олег пакував свої речі. Вона сама зруйнувала свою сім’ю. Своїми руками. Адже могла б, як потім її подруга, пред’явити чоловікові ультиматум: мовляв, або сім’я – або вона, ця його Ліка. Нікуди б він не подівся: купив би своїй коханці квартиру десь у сусідньому селищі й навідувався б туди раз-другий на місяць, без особливих збитків для сім’ї.
А вдома Ілона й Олег так само грали б роль ідеального подружжя – на заздрість усім знайомим. Адже їх усі навколо вважали ідеальною сім’єю! Могла б… Але Ілона втомилася грати роль. У свої 44 роки вона хотіла просто жити і насолоджуватися життям. Спокійно і без зайвого трагізму. Та й чоловік її мав право на щастя: він був хорошою людиною, прекрасним чоловіком і батьком.
За всі ті роки, що вони прожили однією сім’єю, Олег жодного разу не образив Ілону, навіть голос він підвищував у крайньому разі. Він завжди насамперед думав про дружину і дітей, приносив додому гроші, піклувався про рідних, купив велику квартиру, побудував будинок…
Житло дітям теж було куплено переважно на гроші Олега: Ілона заробляла набагато менше за чоловіка. Він возив їх на моря, оплачував синові навчання, зустрічав Ілону після роботи доти, доки вона не придбала машину, вклався у весілля доньки…
Так, були й у них поїздки до друзів, пісні біля багаття, фільми, переглянуті на останньому ряді в кінотеатрі, одне на двох морозиво, з’їдене в парку біля фонтану, купання в морі вночі, бажання, загадані на зірку, що падає…
Тільки було це дуже давно. Напевно, в минулому житті. Тоді вони обидва були іншими: Олег – молодий і дуже цілеспрямований: він готовий був землю гризти, аби домогтися для своєї сім’ї всього найкращого. Ілона – юна мрійниця, яка вірила в те, що кохання – вічне, а її чоловік – найкращий чоловік у всьому світі…
Коли він брав її за руку – у неї серце вискакувало з грудей, а душа спрямовувалася в небо. Вона кохала. І він кохав. Куди ж це все пропало?! Коли?!
Просто одного разу Ілона прокинулася дорослою. І Олег теж “виріс”. Дорослі проблеми і справи, дорослі турботи. Ніколи бігати босоніж по траві й цілуватися під дощем. Холодно купатися в морі вночі, незручно ночувати в наметі, негігієнічно їсти одне морозиво на двох, відкушуючи по черзі… Та й не пристало це робити двом дорослим, солідним людям…
Так закінчилася казка про кохання і почалася бувальщина про життя…
А тепер кохання знову жило в очах і в серці її чоловіка. Він знову мріяв і прагнув, знову жив і дихав на повні груди. Тільки от Ілона не мала до цього кохання жодного відношення. Чи мала право Ілона заважати чоловікові? Чи мала право утримувати його поруч із собою? Ні! Вона повинна була його відпустити, адже десь у глибині душі все ще кохала чоловіка.
Нехай не тим пристрасним і шаленим коханням, нехай, скоріше, як друга… Але ж кохала! І бажала йому тільки хорошого…
…Розлучили Ілону й Олега без проблем і зволікань: за взаємною згодою. Чоловік залишив дружині квартиру і машину, пристойну суму грошей. Сам чоловік зі своєю новою дружиною переїхав у заміський будинок, який він будував для своєї родини. Ось тільки Ілоні ніколи не подобалося жити за містом у приватному будинку, тому бували вони там не часто. Та й то Ілона там нудьгувала і намагалася швидше повернутися додому, як, у принципі, і Наталя з Максимом.
Занадто великим і порожнім здавався їм будинок, занадто незатишним він був. А тепер будинок ожив. До того ж зовсім скоро в ньому з’явиться нове життя…
І все б нічого, тільки ось для дітей розлучення батьків стало цілковитим сюрпризом, з яким вони не могли і не хотіли змиритися.
– Як розлучаєтеся?! – Максим дивився на батьків ошелешено, – Чому?! У вас же все нормально було. Начебто…
– Було… – зітхнула Ілона, – Тільки все давно минуло. Ми з вашим батьком вирішили, що так буде краще…
– Кому буде краще?! – Наталя, яка до цього, задумавшись, пила чай, схопилася. – Мені?! Що я своїм свекрам скажу?! Що батьки вирішили в кохання пограти?! Що батько молоду дівчину знайшов, дитину їй заробив?! Як я це поясню чоловікові та його батькам?!
– Наталю! Припини істерику! – суворо промовила Ілона, – Твоїм свекрам не обов’язково знати все, що відбувається в нас удома. Ну, розлучилися. З ким не буває?! Ми з вашим батьком – дорослі люди. І, так, ми маємо право на власне життя! Вас ми вже виховали, можемо й пожити для себе…
– Для себе?! А про нас ви подумали?! Як ми тепер на свята збиратися будемо?! Ти, татку, з двома дружинами будеш приїжджати?! Чи по черзі?! – єхидно проговорила молода жінка.
– Ви ж знаєте, мої свекри – люди старого гарту. Їм не сподобається те, що у вас тут відбувається…
– Ну, знаєш, донечко! Ще ми під твоїх свекрів не підлаштовувалися! – насупилася Ілона, – Це наше життя!
– Ви не одні! – спалахнула Наталя, – Потрібно і про інших думати! Напевно, не дарма батько загуляв у 47 років! Від добра добра не шукають, правда ?! Ти ж давно за собою доглядати перестала! Коли ти востаннє у фітнес центр ходила?! Погладшала… Не дивно, що батько на молоду око поклав!
За собою стежити треба! Та й удома… Що не приїду: ні свіжого обіду, ні затишку, ні тепла… Та й тебе саму вдома лише зрідка застати можна: ти ж уся у своїй роботі! Ти б і жила там, напевно, якби можна було! Чому ж тут дивуватися! Будь-хто б коханку знайшов!
– Наталко, навіщо ти так, – насупився чоловік, – так уже сталося в житті, що ж тепер поробиш… Мама не винна. Це все я… Закохався, як хлопчисько…
– А що, за 47 років ти так і не зрозумів, звідки діти беруться?! Може, потрібно було думати?! – істерично кричала Наталя.
– Закохався він! Ну, сходив би наліво для різноманітності… Навіщо ж одразу дітей робити?! Тобі що, нас мало?! У 47 років вирішив ще в батька пограти?!
– Припини! Я сказав! – Олег насупився. Він намагався не підвищувати голос на дітей, але тут уже не стримався, – Не смій так говорити! Звідки тобі знати, що сталося… Ти Ліку взагалі не знаєш, а таке вигадала!
– Та що там знати?! Недарма кажуть: сивина в бороду – біс у ребро! Ось і вийшло в точності так! – хмикнула Наталя.- А Ліка твоя – звичайна мисливиця за приданим! Чи ти, справді, думаєш, що вона тебе кохає?! Наївний! Вона гроші твої любить, будинок просторий, у якому жити збирається…
Адже вона не дарма при надії: тепер і її дитина буде спадкоємцем! Ліка ця твоя – далеко не дурна!
– Ти, донечко, краще стеж за своєю сім’єю, а ми вже якось самі розберемося… – тихо повторила Ілона.- Не повторюй моїх помилок, займайся чоловіком і собою!
– Та вже не повторю! – хмикнула Наталя, – Але спілкуватися з твоєю цією Лікою все одно не буду! – кинула вона батькові. – І не чекай, що я змирюся з тим, що сталося!
– Наталю, по-моєму, ти все ускладнюєш, – знизав плечима Максим, – Батьки мають рацію: вони мають право на власне життя. Зрештою, для нас вони зробили все, що могли…
– Взагалі, я розраховувала на те, що цей будинок, у який зараз заселилася ця сама Ліка, дістанеться мені, а тобі – квартира батьків! – промовила, звертаючись до брата, Наталя.
– А ми куди маємо подітися по-твоєму? – здивувалася Ілона.
– Ну, ви ж не вічні! – розвела руками молода жінка. – А в мене діти…
– Ну, ти даєш, сестричко! – розсміявся Максим. – Прорахувала наперед! У тебе ж є будинок! Чи тобі мало?!
– Не твоя справа! – спалахнула Наталя, – Просто я вважаю, що це неправильно: залишати дім та інше майно якійсь вертихвістці та її дитині! Ще не факт, що ця дитина, татко, взагалі, твоя!
– Наталю, вгамуйся! – Олег піднявся.- Не думав я, що моя дочка може коли-небудь заявити мені таке! Невже ми з матір’ю мало у вас вкладали, мало вам дали?! Що ж ти за людина така?! Ти доросла, здорова дівчина: мало – працюй! Заробляй, купуй, живи так, як хочеш. Але на мій будинок можеш навіть не розраховувати.
Я тепер його сто відсотків на Ліку оформлю і на дитину. Ти просто занадто звикла все отримувати, не напружуючись. Самі, звісно, винні. Але ще не пізно все виправити…
…На місто тихо опускалася ніч. Ілона йшла знайомою вулицею, залишивши машину на стоянці. Поспішати їй було нікуди: вдома, у просторій затишній квартирі, на неї ніхто не чекав. Із чоловіком Ілона розлучилася півтора року тому.
Однак після розлучення якимось дивом зуміли залишитися друзями. Олег нерідко заїжджав до колишньої дружини, привозив їй продукти або просто заходив попити чаю. Ілона теж могла приїхати до колишнього чоловіка у справах або просто так, дорогою.
Ліка приймала колишню дружину свого чоловіка як почесну гостю, не маючи нічого проти того, що Олег та Ілона продовжують спілкуватися.
– Слухай, ти б заміж вийшла, Ілонко! Ти ще дуже навіть нічого! – невміло робив Олег комплімент колишній дружині.
– Е, ні! Тільки не заміж! Досить! – відмахувалася Ілона, – Я тільки жити почала, а ти – заміж!
І, дійсно, за ці півтора року Ілона розквітла. Вона зайнялася собою: відвідувала косметолога, ходила на фітнес і на латинські танці (це була її мрія останніх років, але час на її втілення знайшовся тільки зараз). Жінка змінила гардероб і звички. Вона бігала вранці, не стояла годинами біля плити, ходила з подругами в театр і їздила на екскурсії.
– Мамо, я тобі онука привезу на вихідні! – якось зателефонувала Ілоні Наталя, – Хочемо з чоловіком на природу виїхати. Удвох.
– Ні, Наталю, не цього разу! – промовила Ілона. – Я з Іриною Павлівною їду в Полтаву на екскурсію. Наступного разу – будь ласка! Тільки попереджай заздалегідь: у мене можуть бути свої плани!
– А ти не забула, що ти – мати і бабуся?! – ображено промовила молода жінка. – Щось на вас із батьком розлучення вплинуло якось дивно! Ви зовсім перестали думати про сім’ю!
– Наталю, я ж тобі кажу: попереджай! У мене можуть бути плани. Я дуже люблю тебе й онука, але сидіти й чекати, поки ти мені зателефонуєш і попросиш допомогти, я не буду…
Наталя хотіла посваритися, висловити матері все те, що вона думає про це її життя після розлучення, але вчасно прикусила язика: згадала про те, що досі так і не помирилася з батьком – той на неї серйозно образився.
Наталя не могла посваритися ще й із матір’ю: так вона, взагалі, позбудеться допомоги та підтримки. Що ж, поїздку з чоловіком доведеться відкласти…
“У всіх батьки як батьки, – зітхала Наталя, тужливо роздивляючись пейзаж за вікнами машини, – онуків виховують, городи засаджують, закрутки роблять, шкарпетки в’яжуть… А мої… Ось вам і сивина в бороду…”
У цей час Олег Петрович захоплено грав у футбол зі своїм маленьким сином, який ще й на ногах невпевнено стояв.
Ілона Віталіївна стояла над валізою і тримала в руках нову кофту, роздивляючись її та роздумуючи, чи стане вона в пригоді їй у Полтаві, чи краще взяти щось тепліше…Спеціально для сайту Stories
