Майя у свої п’ять років від народження залишилася круглою сиротою.
Спочатку захворіла та закінчила земне життя мама, незабаром дівчинка назавжди попрощалася з татом. За півроку дідусь пішов з життя. Бабуся пережила найрідніших людей на рік.
…Майю забрала рідна тітка, яка жила в глухому селі і одна виховувала трьох дітей.
Не солодко довелося Майї в хаті тітки-опікунки. Тітка і своїх дітлахів не жаліла, часто лаяла на чому світ стоїть. Потім, правда, каялася перед іконами, лила гіркі сльози. Заплакані дітлахи обережно підходили до мами, обіймали, шкодували її. І на якийсь час вона заспокоювалася.
Майя цуралася цієї не спокійної родини. Боялася потрапити під гарячу руку розгніваної тітки. Мріяла якнайшвидше вирости і поїхати назавжди.
Дівчинка часто згадувала рідну родину. У ній панували любов та розуміння.
Ось так минули роки.
Коли Майї виповнилося вісімнадцять, вона з полегшенням попрощалася з тіткою та її дітьми. Дівчині все одно було куди їхати. Аби швидше розлучитися з ненависним будинком та його мешканцями.
Майя приїхала до свого міста дитинства, звідки її забрала тітка. Дівчині здалося, що і повітря тут солодше, і зірки ночами яскравіші, і люди рідніші.
Майя повернулася до своєї ж квартирки, в якій вона так недовго жила зі своїми найближчими людьми. Все тут було знайоме і дуже миле. Навіть запах повертав дівчину в той щасливий і безтурботний час. Тітка всі ці роки здавала цю квартиру.
Дівчина влаштувалася працювати у кафе офіціанткою. Щедрі чайові, настирливі шанувальники. Як встояти незміцнілій душі в цьому вирі пристрастей? Молоде життя закрутилося-закружляло…
За рік Майя опинилася одна з дитиною на руках. Довелося їхати назад у село до тітки. Звичайно, тітка висловила все, що вона думає про племінницю…
– Ти ж не встигла з ґанку зістрибнути, а вже в подолі принесла дитинку!
Проте, Майю прийняла, а маленьку дівчинку запропонувала негайно похрестити у тамтешній церкві. “Нехай над дівчинкою ангел-охоронець свої крила розпустить”. Дівчинку назвали Вірою.
Майя плакала днями та ночами. Дівчині здавалося, що її молоде життя занапащене назавжди. Добре, що в селі особливо нема коли нудьгувати. Завжди повно будь-якої роботи.
Минуло небагато часу, Майя заспокоїлася, але мрію не забула. Хотілося назавжди покинути село.
Як тільки донька підросла, Майя зібралася їхати. Вона так і не звикла до сільського життя. Тітка дала напуття в дорогу:
– Дивися, дитинко,ти вже доросла і сама мати, будь розбірливішою у людях.
Опинившись у рідному місті, Майя доньку влаштувала у садок, сама найнялася помічницею до араба. Він торгував на ринку східними солодощами. Асаф надавав недвозначні знаки уваги Майї. Пригощав різними смаколиками, обіцяв одружитися, звозити на батьківщину, познайомити з ріднею…
Майя, будучи впевненою у подальшому житті, подарувала майбутньому чоловікові доньку. Асаф попросив назвати дівчинку Ясмін, на честь своєї мами.
Незабаром новоспечений батько почав уникати Майю. А потім взагалі звільнив її і припинив будь яке спілкування.
Цього разу Майя не стала турбувати тітку. Було б дуже соромно постати перед нею тепер із двома малолітніми дітьми-напівсиротами.
“Господи, та що ж я з ями в болото стрибаю?” – сердилася сама на себе Майя.
І вона вирішила нехай буде як є, спробую вибратися з цього “болота” сама.
Одному Богу було відомо, як важко було молодій жінці. Коли опускалися руки, хотілося вити від гіркої самотності. Майя часто згадувала слова тітки. “Ти тепер без роду. Покладайся тільки на себе. А раптом промінчик сонця і в твоє віконце загляне.”
Яка б тітка не була , для Майї вона стала корисним прикладом у житті. Тітка виявилася сильною жінкою. Одна виростила дітей, ще й її, сироту,не віддала до притулку, а сама виховувала. Тільки тепер Майя змогла зрозуміти і не засуджувати цю жінку.
Минали роки. Майя стала обережною у стосунках. Правду кажучи, їх і не було.Діти підростали, турбот вистачало.
Майя на собі як на жінці поставила жирний хрест. Долю свою називала гірким полином. Однак у тридцять сім років життя подарувало Майї зустріч.
Валерій побачив Майю у будинку відпочинку. Йому подобалося, як вона дбала про своїх доньок, як спілкувалася з ними, як усміхалася, як іноді зупиняла на ньому пильний погляд…
Одним словом, Валерій та Майя познайомилися.
Першого ж вечора, Майя відверто розповіла чоловікові про своє нелегке життя.
Просто їй захотілося поплакатись на свою долю. Не має значення перед ким. Були б вуха. Валерій уважно слухав, хитав головою, вникав. Наприкінці жіночої сповіді він сказав:
– Майю, Виходь за мене заміж. Обіцяю не пошкодуєш.
…Валерій та Майя стали сім’єю.
Віра та Ясміна потоваришували з Валерієм. Він їх щиро полюбив. Майю Валерій обожнював.
Кружив над нею немов джміль над квіткою .Проте дружина була холодна. Все сумнівалася у його коханні. Боялася обпектися знову. Не вірила, що цей чоловік є її доля.
Пам’ять про минулі помилки зупиняла та сковувала Майю. Вона ніколи не показувала своїх почуттів до Валерія. Взагалі, Майя вважала, що, як дружина, вона цілком непогана і гарна. “Чоловік нагодований, випраний, чого ще треба?”
Валерій часто натякав Майї на спільну дитину. Вона ж натяки ігнорувала. Мовляв, доньок би підняти.
Якось Валерій не витримав і прикрикнув:
– Ти як айсберг , ти хоч раз ласкаво подивилася на мене! Відведуть же!
Майя байдуже відповіла:
– Ти що ж, бик на мотузці? Нехай ведуть! Плакати не буду.
А якось повернувшись додому, Майя не знайшла речей Валерія. Він пішов. Назавжди.
“Хм, чого йому не вистачало?” – здивувалася Майя.
Спочатку жінці подобалося її неодружене життя. А що? Їм, що хочу, сплю скільки хочу, ніхто не дорікне за немитий посуд, невипрані шкарпетки,сорочки та нечищені черевики… Одним словом, свобода!
Але минули роки, доньки вийшли заміж, вилетіли з рідного гніздечка та звили своє. Залишилася Майя одна зі своєю свободою і з душевними спогадами.
І так їй захотілося знову побачитись з Валерієм! А минуло вже двадцять років! Хоч би одним оком глянути, як йому живеться…
Майя легко, через спільних знайомих, дізналася адресу Валерія. Виявляється, він жив у передмісті. Майя вирішила поїхати до нього у гості.
“Якщо зустріне дружина Валерія, представлюсь дальньою родичкою.” З таким заготовленим сценарієм Майя вирушила у дорогу.
Хвіртку воріт відкрила жінка, років сорока п’яти.
– Вам кого? – Здивувалася господиня будинку.
– Здрастуйте! Скажіть, Валерій тут живе? – Насторожилася Майя.
– Жив… Ви хто йому будете? – допитувалася жінка.
– Я … Сестра … двоюрідна ,Ганна. – На ходу вигадала Майя.
– Ну, що ж, проходьте. А я Люся. Його вдова, – господиня запросила Майю до хати. У Майї підкосилися ноги, їй стало погано.
Люся під руку довела Майю до ліжка, поклала, дала попити води.
– Коли це сталося? – ледве вимовила Майя.
– Рік тому. Хворів дуже мій Валерочка. А головне, таємниця в нього була. Жінка. Кохав він її до божевілля. Зі мною жив, а уві сні кликав ту… А я Валерія кохала і прощала йому все. Звісно, ревнувала. Плакала. З дітьми у нас не склалося. Валерій не хотів. Все чекав, а раптом та Майя покличе. Її Майєю звали.
Ох, дурна жінка … Якщо мене, не люблячи, Валерій так оберігав від усіх негараздів, дбав про мене, то її він би з зірки на веселку пересаджував і милувався…
Лежав у лікарні, важко йому було. Бачу як йому болить,що він так її і не побачить більше і кажу:
“- Валерочка, давай розшукаю твою Майю. Чого вже… Поговоріть. Зізнаєшся у своїх почуттях,які й досі не минули.”
Каже:
“-Ні. Не треба. Вона не зрозуміє”.
Так я і заплющила йому очі з її ім’ям на устах.
Люся замовкла і розплакалася. Потім з полегшенням зітхнула. Було видно, що вона давно хотіла розповісти свою сумну історію, а тут так до речі ця сестра “підвернулась”.
Майя не змогла стримати сліз. Проте, трохи заспокоївшись, вона вирішила зізнатися у всьому Люсі.
– Майя – це я, – на видиху сказала жінка.
– Тиии…? – Люся здивувалася.
– Так. Я. Ось захотілося побачитися з Валерієм. Виявилося, пізно. Розтоптала я його кохання. Не вміла любити, шкодувати, берегти… Не навчили. Адже я сирота з п’яти років. Тітка рідна дала притулок. Жила з нею у селі. Не змогла я прийняти життя. У снах часто тікала звідти. А як паспорт отримала, тільки мене й бачили.
Хотілося мені знайти чисте кохання. А життя мене жорстко вчило і “тикало носом” у бруд. Тож я не довіряла нікому. Валерій це відчував, – зізналася Майя.
– Ти ж для нього святинею була! Ех, Майя… Прийшла б ти на рік раніше, Валерочко, побачивши тебе, зцілився б! Але, мабуть, доля мені твою сповідь слухати… Шкода, що нічого у вас не вийшло. Та й ти, на мою думку, невинна. Коханням не наситилася у дитинстві. Не встигла, – подумала по-своєму вдова Люся.
Майя розгублено знизала плечима.
Жінки обнялися, як рідні, і знову гірко заплакали.
