Тетяна поговорила з чоловіком і, скинувши виклик, присіла на диван у вітальні. Ейфорія від доброї новини поступово спадала і на думку полізли думки про себе, свою сім’ю, свої проблеми. З Сашком вони прожили разом майже двадцять п’ять років, ще трохи і відзначатимуть срібне весілля.
Іноді чоловік жартував, що у них не все як у людей. Познайомились вони під час пожежі. Того дня Тетяна повернулася з роботи до квартири бабусі, де жила відтоді, як останньою з братів-сестер, переїхала до міста вчитися. Відчинивши двері, відчула, що тягне димом.
– Ба! Ти де?
У відповідь тиша. Тетяна кинулася до кімнати, де на дивані мирно спала бабуся. Розбудивши Ольгу Миколаївну, вона вивела ту на сходову клітку та повернулася до квартири. З кухні вже валив дим, пахло тепер не паленим, а чимось горілим.
– Барсику! Де ж ти? Машко?
Кіт і кішка, що жили у бабусі, поховалися так, що навіть у маленькій квартирці, де розвернутися було ніде, Тетяна їх знайти відразу не змогла. Відкашлюючись, вона здогадалася залізти в маленьку комору біля вхідних дверей і побачила дві пари переляканих очей на верхній полиці.
– Ідіть сюди, бідолахи!
Схопивши котів, вона зробила крок до виходу і зіткнулася в дверях з пожежником, якому доручили перевірити, чи є хтось у квартирі. Тетяна охнула, коли її підняли над підлогою і поставили на ноги вже на сходах.
– Дівчино, з вами все добре?
Розтріпана Тетяна, що притискає до себе котів, що кричали та виривалися, тільки мовчки кивнула. Сашко потім казав дружині, що саме в цей момент вона його підкорила.
– Уявляєш, я в квартиру, де нікого вже бути не повинно, а звідти така собі кікімора, та ще під акомпанемент котячого вию! Ну як тут не закохатися? – реготав чоловік.
Як потім з’ясувалося, бабуся поставила готувати печеню та забула. Тетяна зауважувала, що з пам’яттю у Ольги Миколаївни останнім часом не зовсім добре, але та це заперечувала і провали були рідкісні. Хто не забував, яке сьогодні число… Тепер Тетяна зрозуміла, що все серйозніше, ніж здавалося.
Умовивши бабусю, що потрібно пройти обстеження, вона задумалася, як зробити ремонт в постраждалій кухні. Загалом, обійшлося, квартира сильно не постраждала, а того ж вечора у двері постукали:
– Здрастуйте! Я – Олександр. Ви пам’ятаєте мене?
І вже через місяць, зробивши косметичний ремонт на бабусиній кухні разом, Сашко та Тетяна вирішили одружитися.
-Тепер точно можна! – реготав Сашко. – Якщо ремонт подужали – уживемося!
Після весілля вони перебралися до двокімнатної квартири Сашка, забравши з собою Ольгу Миколаївну. Тетяна була з великої та дуже дружної родини. Вісім дітей – троє братів та п’ять сестер. Батьків не стало за три роки до її весілля. Ця втрата була непоправною, але сім’я згуртувалася ще більше.
Для Сашка такі стосунки були в новинку. З братом він спілкувався мало, різниця у віці давалася взнаки, той був на десять років старший. Мати з батьком жили далеко, і він вибирався до них раз на рік, щоб провідати. Ніколи у його сім’ї не було таких теплих стосунків.
Ніколи нікому на думку не спадало запитати: «Як настрій?» Проблеми кожного були суто його проблемами, нікому на думку не спадало запропонувати допомогу. У Тетяни ж у сім’ї подібні питання були нормою.
Варто було сказати, що настрій поганий, щось не гаразд, як тут же висувався цілий десант. Хтось віз домашній тортик, хтось обирав і тягнув банку з найсмачнішим і найулюбленішим компотом, а хтось, приїхавши, просто обіймав і говорив:
– Сестричка, не кисни! Я з тобою!
Спочатку Сашко просто очманів від кількості родичів. Племінники, брати, сестри, їхні чоловіки, дружини… Навіть імена всіх він вивчив лише через кілька тижнів, а вже запам’ятати хто ким доводиться…
Але поступово розібрався і зрозумів, що йому в цій родині теж добре. Приємно, коли на тебе чекають на свята, коли будь-якої миті прийде допомога, варто тільки попросити, а іноді й без жодного попиту.
І зрозумів, як приємно розуміти, що для когось ти потрібний та важливий. Його дивувало, що «половини» у сім’ях були підпорядковані раз і назавжди одному, встановленому всім, порядку: «Своїх не кидаємо!»
– А ми просто вміємо собі супутників обирати! – засміялася Тетяна на його висновки. – У нас погані люди не приживуться. Наталка з першим чоловіком розлучилася, єдина з усіх, знаєш чому?
– Чому?
– А він їй сказав, що вона має забути про сім’ю, тепер її сім’я – це він і лише. Коли вона сказала, що так не зможе, що ми рідні багато років, а його вона без року тиждень знає, підняв на неї руку. Хлопці наші тоді знатно відповіли. Наталка при надії була, і він про це знав.
– Та вже … Не мужик!
– Точно! Потім, коли вона Славу зустріла, так цілих два роки його мурижила. Боялася. Поки що старші брати їй не сказали, що дурньою страждає. Гарна людина, не скривдить.
– А про мене що сказали?
– У, цікавий який! – Знову розсміялася Тетяна, – сказали, що годишся і, як чесна людина, повинен одружитися зі мною, якщо врятував!
Пройшло кілька років, і Сашко щільно увійшов до цієї родини, не уявляючи вже свого життя по-іншому. Двічі й він уже був хрещеним, двічі хресною ставала Тетяна, але своїх дітей в них не було. Найзаповітніша мрія ніяк не хотіла ставати реальністю.
Він знав, що Тетяна хворіє на цукровий діабет, є й інші проблеми зі здоров’ям. Народжувати їй було небезпечно, але вони ще сподівалися. Їздили до столиці, консультувалися зі світилами медицини. Вердикт був один – не можна.
– Тетянко, давай ми на цьому зупинимося. Я кохаю тебе, нам добре разом, а дітей на наш вік і так вистачить.
Він хитнув коляску, в якій спав Ігор, черговий його хрещеник. Рідкісний день обходився без того, щоб у їхньому будинку не дзвеніли дитячі голоси та сміх. Батьки Ігоря поїхали у справах на кілька днів і залишили малюка у Тетяні і Сашку. Вона склала плед, що висів на ручці коляски, опустила голову і тихо сказала:
– А я хочу нашу дитину, розумієш?
– Знаю, рідна, але що робити, якщо нам не дано…
Сашко обійняв дружину, яка тихо плакала. Спочатку, одразу після весілля, рік-два, рідня ще жартувала на святах, коли ж у хрещені зватимуть, але потім на цю тему було накладено табу і нікому більше на думку не спадало запитати: «Коли ж ви за малюком підете?»
Життя йшло своєю чергою, росли діти, хворіли і йшли старші. Не стало Ольги Миколаївни, пішов один із братів Тетяни. Двох племінників, що залишилися від Івана, піднімали всією родиною і ось уже шумить-гримить весілля старшого племінника, Микити, якого няньчили Сашко з Тетяною.
Грали весілля у великій батьківській хаті, де зібралася вся родина. На кухні кипіла робота. Тетяна різала овочі для мангалу, коли один із братів сунув їй під ніс таз із замаринованим м’ясом:
– Танюшка, дивись! Який маринад! Відчуваєш запах?
О, так! Запах вона відчула так, що кулею рвонула до виходу. Сестри та невістки переглянулися:
– Так, гаразд! – Маринка, мати Микити, витерла руки об фартух і пішла слідом за Тетяною.
– Але, як же … Не можна ж Танюшка! А вік? Адже не дівчинка вже! – загомоніли жінки.
– Ану, тихо! – Олена, старша із сестер, відклала ніж. – Думати треба, що робитимемо. Де лікаря взяти такого, щоб упорався?
Усі притихли. За кілька хвилин Саша здивовано підняв брови:
– Нічого собі! А де всі?
На кухні не було нікого. Натомість за півгодини знайшлося мінімум п’ять лікарів, від місцевих до закордонних. Тетяну привели до ладу і поклали відпочивати в найхолоднішій кімнаті і через кожні п’ять хвилин хтось з’являвся на порозі із запитанням:
– Чого хочеш?
Зрештою, Тетяна, сміючись, сказала Маринці:
– Знала б, що так зі мною носитимуться, сказала б раніше!
– Танюш, а чому мовчала? Сашко знає?
Тетяна перестала сміятися і насупилася:
– Ні. Ніхто не знає. Я сама нічого не зрозуміла, думала просто захворіла. Пішла до лікаря, а там… Сюрприз! Маринко! – Тетяна взяла за руку невістку. – Я боюсь! До жаху, до істерики! Не за себе… За нього! – Вона поклала руку на живіт. – І за Сашка…
– Так, ну заспокойся! Ти зараз маєш бути спокійною як слон! Ні, як сто слонів! Доносимо, народимо, все добре буде, чуєш? Оленка тобі такого лікаря знайшла, що ще десятьох і виносиш, і народиш!
– Мені одного хоча б…
У кімнату зайшов Сашко і Марина вийшла надвір. Покликавши до себе Олену, вона зашепотіла з нею про щось. Та кивнула і вони рушили на кухню, щоб накрити вже на стіл, бо свято ніхто не скасовував.
Наступного дня вранці Таня, закінчивши обійматися з «білим другом», який став її незмінним супутником останні тижні, пішла відчиняти двері на стукіт і здивовано дивилася на старших племінниць.
– Привіт, дівчата! Що сталося?
– Здрасту, тьотю Тань! Нас мама придіслала, ми швидко! – Світлана, старша донька Олени відтарабанила привітання і шмигнула повз Тані.
Через п’ять хвилин по всій квартирі наче ураган промайнув. Дівчата драїли підлогу, знімали фіранки, завантажували прання. Тетяна в шоці спостерігала за ними.
– Що відбувається?
– Тітко Таня, вам не можна хвилюватися, ви сідаєте, ми скоренько! Я вам зроблю чайку зараз.
За годину дівчинки пішли, залишивши по собі ідеально прибрану квартиру, а одразу після них на порозі намалювався Микита.
-Привіт, Микито, а ти чому тут? Ви ж сьогодні їдете?
– Ага, увечері літак. Ася валізи збирає. Тітко Таня, це мама передала, щоб ти не готувала! Я побіг!
Він поставив на підлогу сумку і цмокнув у щоку тітку, помчав униз сходами. За весь термін, що залишився, Тетяна не могла згадати хоч один день, коли б їй довелося щось робити вдома. З нею поряд завжди був хтось із старших, змінюючи один одного, а молодші бігали в магазин і допомагали прибирати.
Сашко тільки дивувався. Вагітність була важка. Останні місяці Тетяна взагалі провела у лікарні. Лікарі перебільшено бадьоро говорили, що вона повинна вірити, що все буде добре. І тільки Ірина Михайлівна, той самий лікар, що взялася вести Тетяну на прохання Олени, відверто сказала:
– Танюша, ти все розумієш? Небезпечно, складно, але ж ми дуже постараємося. Я зроблю все, що зможу, але й ти мусиш мені допомогти?
– Чим?
– Я хочу, щоб у тебе в голові зараз не було жодної думки, крім єдиної: «Я хочу побачити свою дитину! Взяти її на руки, побачити її перший зуб, перший крок, відвести її до школи, видати заміж і збагнути своїх онуків! Я можу і я це зроблю!» Ти зрозуміла?
Тетяна кивнула. Вона починала ранок із цих слів і повторювала їх постійно. Сашко, який їхав з лікарні тільки для того, щоб поспати і переодягнутися, як Тетяна не просила його не стирчати весь час під вікнами, запитав:
– Що ти там шаманиш?
– Дочку кличу.
Олександр глянув на дружину, потім обійняв її і сказав:
– Сподіваюся, коли вона з’явиться, її мама буде ще при своєму розумі.
Тетяна посміхнулася:
– А я сподіваюся, що її татові почуття гумору ніколи не зрадить.
О другій годині ночі у Маринки задзвонив телефон:
– Почалося! – Олена коротко видала інформацію та відбила виклик.
По всьому місту, у різних кінцях, засвітилися вікна. Вони нічим не могли допомогти, всі ці жінки, вони могли лише чекати та вірити. Вірити, що все минеться, адже не можна інакше… Тетяна отямилася від наркозу після операції і насамперед прохрипіла:
– Дочка?
Реанімаційна сестра перевірила показники та погладила її по руці:
– Чудова дівчинка! Три чотириста, п’ятдесят три сантиметри. Ви – молодець! Відпочивайте!
Через добу Тетяну перевели до палати, і вона побачила нарешті свою доньку.
– Оленько! Привіт! – Вона тихенько погладила по щічці дитини, що спала.
У телефоні було більше двохсот пропущених дзвінків. Тетяна розіслала всім перше фото доньки та встала, щоб попити води. Несподівано в очах потемніло. Останнє, що вона почула, було клацання кнопки виклику, яке натиснула її сусідка і злякане:
– Тетянко!
За три тижні перед центром творилося щось дивне. Машини під’їжджали одна за одною, натовп з кульками і квітами все збільшувався і коли на ганку з’явилися Саша, що тримав на руках доньку, і Тетяна, гримнуло таке: “Ура!” а потім – усміхнені майбутні і, що вже стали ними, – мами. Маринка підняла куточок конверта і глянувши на дитину, спитала:
– Ну що, хрестити колись будемо?
– Маринко, май совість, я ледве жива залишилася, а ти мені такі запитання ставиш! Підписати собі вирок, обираючи хрещених, я поки що не готова! – Тетяна засміялася.
– Правильно, і думати тут нема чого! Ця моя, наступна, а далі, як піде! Гарних людей має бути багато!
