Гена вибрався з-під коробок. Тіло нестерпно нило. Він зовсім постарів, сил ніяких не залишилося. Він зробив кілька нахилів, стало легше. Вже опускалися сутінки, а значить, настав час піти в пошуках їжі.
Він зовсім недавно знайшов це місце. Мабуть, раніше тут хтось жив, тому що місце з коробок було укріплене ґрунтовно. Навіть зверху якась подоба плівки вкривала від дощу. Одне було незвично, занадто вже на виду він перебував.
Будинки стояли так, що його місце виходило в самому кутку двору, але всі під’їзди дивилися на нього. Одне заспокоювало — людям зараз ніколи. Біжать, поспішають, сусідів своїх не знають, так що і до нього нікому діла не буде.
Він відразу рушив до смітника. Здалеку помітив, що збоку на огорожі висить пакет. Гена з вдячністю посміхнувся. Знову йому передачу залишили. Він обережно взяв пакет — так і є.
В одноразовому контейнері картопля, дві сосиски і половинка батона. Від Насті. Він згадав, як познайомився з нею.
***
Того дня на вулиці було тепло. Весняне квітневе сонечко припікало, і Гена із задоволенням підставив йому свою хвору спину.
Він здалеку помітив собаче весілля. Зазвичай бродячі собаки в багатолюдний двір не заходили, але зараз вони всі були агресивними і забігли випадково через те, що постійно би лися.
Час був ранній, зазвичай вранці у дворі нікого не буває. І тут він почув дитячий крик позаду себе.
Гена обернувся, побачив дівчинку років п’яти, яка залізла на лавку і з жахом дивилася на зграю, що наближалася. Собаки почули крик і переключили на неї свою увагу.
Думати було ніколи. Він схопив палицю, на яку спирався, і побіг туди. Він досі не розумів, звідки в ньому взялося стільки сили.
Один собака вже стрибнув на лавку. Гена махав палицею направо і наліво, відчував, що ногу пронизав біль — вкусив собака, потім і руку, але до них уже бігли люди з під’їздів.
Собак розігнали, мама дівчинки ридала, обіймала її і дякувала йому. Народ галасував, але на нього поглядали з побоюванням. Гена не витримав:
— Та не дивіться ви так, я не заразний. Після пожежі це.
Після того, як він колись мало не згорів у машині, обличчя і руки виглядали моторошно. Він встав і, кульгаючи на покусану ногу, побрів до своїх коробок. Якась жінка сказала:
— Негарно вийшло. Людина допомогла, а ми…
Хтось відгукнувся:
— Я зараз принесу йому пару курток, і ковдра у мене зайва є.
Ще хтось пішов за їжею. Гена пам’ятав, як він здивувався, коли мешканці всього йому натягли. А ввечері прийшла та жінка з дівчинкою.
— Мене Настя звуть, а дочку Ліза. Ми тільки переїхали, Ліза попросилася у двір. Я і відпустила, мені у вікно її добре видно, у нас перший поверх, а ось собак пропустила. Я тільки, коли крик її почула, побачила їх. Дуже вам дякую! Можна я подивлюся, де вас вкусили? У мене з собою все є.
Вона промила йому рани, забинтувала і залишила таблеток.
Настю він практично і не бачив більше, а ось з Лізою часто розмовляв.
Після того випадку він не відчував ніякого негативу від людей, часто сидів на лавочці. Все-таки зручніше, ніж на ящиках.
***
Якось дівчинка, влаштувавшись з ним поруч на лавці і поділившись цукеркою, сказала:
— Нудно в цьому дворі. Хлопчаки в м’яч грають, а мені навіть пиріжки пекти нема з чого.
Він спочатку не зрозумів, про що вона, потім здогадався:
— Ти про пісочницю, чи що?
— Так. Ось у тому дворі, де ми раніше жили, у нас була пісочниця, а тут немає.
Гена подумав, а це ж правда. Дівчатка тиняються, і зайнятися їм нічим.
Через день він уже тягав дошки від недобудованого будинку. До нього підійшла Сергіївна — очі і вуха всього будинку.
— Що це ти, вирішив весь мотлох у двір переносити?
— Та що ти, Сергіївно, просто дітям нічим зайнятися, пісочницю хочу зробити. Тільки от ні цвяхів, ні фарби. Ну, придумаю щось.
Та здивувалася.
— Невже, пісочницю?
Гена описав їй, як все буде виглядати, навіть накреслив.
— А пісок де взяти?
— Так он, на покинутому будівництві, там піску цього повно, тільки з камінням він. Просіяти треба.
Сергіївна пішла, а ввечері прийшла вже з цілою делегацією таких же бабусь, як вона сама.
— Ген, ми тут ось скинулися. І на фарбу вистачить, і на цвяхи. Ти тільки не пропий!
— Та я не вживаю, дівчатка.
Через два дні каркас був готовий. Дітлахи снували навколо нього, як пташки. А до вечора, коли він приніс перше відро піску, несподівано з’явилися і помічники в особі татів.
Ще через день Гена милувався своїм творінням і думав, як би розкрутити стареньких на фарбування лавок. Але Сергіївна прийшла до нього з зовсім іншою пропозицією.
— Гена, а які документи у тебе є?
Він насторожився.
— Немає, давно вже.
— А сам звідки?
— Ех, Сергіївно, якби я пам’ятав, то все б тобі розповів, і не жив би, як пес…
— Ось воно, значить, що… Ось що, Гена, зять у мене є. Ні зшити, ні розірвати. Користі від нього нуль, а працює він якимось начальником у двірників. Хочеш, поговорю з ним, будеш двір у чистоті тримати, та все хоч якусь копійку отримувати. До того ж, повинен він тобі кімнатку виділити. Минулий двірник жив он там — як у підвал йти, кімнатка з віконцем.
— Як же він мене без документів влаштує?
— А як хоче, так і нехай влаштовує, а то я йому райське життя влаштую.
***
Через місяць Гена заселився в кімнату. Не палац, звичайно, але тепло, сухо, і навіть раковина з унітазом є.
Сергіївна оглянула кімнату і повернулася до зятя.
— Ти мені скажи, він спати на чому повинен, а їсти? Ось ти у тещі живеш, тебе що, теща на підлозі годує?
Чоловік зітхнув:
— Анно Сергіївно, ну що ще ви від мене хочете? І так на злочин посадовий пішов…
— Це я на злочин пішла, коли погодилася дочку за тебе віддати! Іди вже звідси, непутящий!
Зятя вмовляти не довелося, і він швидко зник. Сергіївна повернулася до своїх супутниць:
— Ну, що, жіночки, допомогти треба.
До вечора у нього був старий диван, стіл, стілець, електроплитка, каструлька і багато всяких корисних речей, якими він багато років вже не користувався.
Гена з ентузіазмом взявся за роботу двірника. Ось уже десять років він блукав і не бачив людського життя. А до цього ще п’ять років провів у місцях позбавлення волі, про що ніколи нікому не розповідав. Та й сам намагався забути все, що було пов’язано з минулим життям. Його більше немає.
***
А через кілька днів у двері його комірчини постукали. На порозі стояла заплакана Ліза.
— Що сталося?
— Там, там… Там кошеня…
Виявляється, бездомне кошеня залізло на молоду горобину і пищало, не вміючи спуститися. Горобина була трохи більше двох метрів, але для Лізи, як і для кошеняти, це було справжнє велике дерево.
Гена обережно нахилив гілку горобини, не без зусиль відірвав перелякане кошеня, і те відразу ж всіма кігтями вчепилося йому в руку.
— Ну що ти? Чого ти боїшся? Не ображу…
Ліза сиділа на його старому дивані і спостерігала за тим, як кошеня жадібно п’є молоко, яке йому налив Гена.
— Що ж мені з тобою робити?
Ліза подивилася на нього.
— Ти ж не викинеш його? Правда?
Гена подивився на Лізу і зітхнув:
— Звичайно, ні.
Так у його комірчині з’явився Горобчик. Таке ім’я йому дала Ліза, і Гена погодився.
***
Зима пролетіла непомітно. Сергіївна, справно приносила йому невелику зарплату. Правда, Гена і без зарплати прожив би: мешканці часто приносили йому те одне, те інше. Але зарплата допомагала утримувати ненажерливого Горобчика, який з маленького клубочка вже перетворився на великого кота.
У комірчині він почувався чудово. Іноді ходив на вулицю, але взимку йому це дуже не подобалося, тому Гені навіть довелося купити йому лоток.
***
Гена подзвонив у двері квартири Насті. Ліза його не відвідувала вже кілька днів, та й у дворі він її не бачив — і почав турбуватися. Двері відразу відчинилися. Настя виглядала втомленою.
— Гена, проходьте…
— Настю, а Ліза де?
— Захворіла. З температурою вже третій день. А мені на роботу потрібно, там теж всі хворіють.
Він пройшов у кімнату до дівчинки. Вона вся горіла, але Гені посміхнулася.
— Ти побудеш зі мною?
Гена розгублено подивився на Настю.
— Якщо мама не проти…
Настя не була проти. Вона залишила дочку на Гену і втекла на роботу — тільки на три години, потім підмінять.
Лізі стало легше після ліків. Гена сидів поруч на стільці.
— Гена, а у тебе була сім’я?
— Була, звичайно. Дружина, яку я дуже кохав, син, невістка. Вони збиралися народити онучку. І будинок у мене був великий.
— А як звали твою дружину?
— Віра…
— А чому ти пішов від них?
— Так вже вийшло… Розповім тобі. Я купив нову машину. А поганяти завжди любив. І ось, вирішив випробувати, сусідських хлопчаків із собою взяв. Моя дружина, Віра, не пускала, як відчувала. Ми навіть посварилися тоді, я бачив у дзеркало, що вона плакала, але не зупинився.
Ми швидко їхали, хлопцям дуже подобалося, а коли вже збиралися додому, бах! І колесо лопнуло. І ми прямо в стовп… Я поки витягав хлопців, машина впала, придавила мене і загорілася.
Ліза дивилася на нього величезними очима:
— Вони заг…и?
— Ні, слава Богу… Я довго в лікарні лежав, а потім… Посадили мене. За ґратами багато передумав. І вирішив, що тепер я не повинен псувати життя своїй дружині, синові, онучці. Навіщо їм такий дід? Страшний, обгорілий, та ще й після терміну. Я і пішов. Прямо з в’язн иці пішов — випустили мене раніше, за зразкову поведінку.
— Але ж вони, напевно, сумували, шукали тебе.
— Шукали, знаю. Тільки не треба. Я точно знаю, що їм без мене краще. І ти мені пообіцяй, що нікому не розповіси мою таємницю!
— Не розповім, Гена! Чесне слово.
Гена обернувся. Ніби якийсь шурхіт біля дверей? Ні. Здалося. А Настя стояла за дверима і молилася, щоб він не надумав подивитися. Почекала хвилин десять, підкралася до дверей, грюкнула.
— Ну, як ви тут?
Гена встав:
— Все добре. Лізі, по-моєму, краще. Я піду, а то кіт мені там все рознесе.
***
Початок літа був теплим, ввечері у дворі збиралося багато мешканців. Гена давно вже змайстрував стіл для тих, хто любить в «козла» постукати, а зараз з Сергіївною сперечався:
— Ген, ну чому саме сюди?
— А куди? Тут машини їздять, тут розростеться — матусям з візочками заважатиме!
— Ой, ну чому ти завжди правий? Навіть огидно…
Гена посміхнувся. Поруч з ними стояла Настя — вона купила сьогодні великий кущ з гарним листям. Взагалі, як Гена взявся за двір, кожен намагався теж щось внести в облаштування. Так навесні з’явилися три гарні клумби з квітами, гойдалки для дітей.
— Гена!
Ніхто й не помітив, як у двір в’їхала машина. З машини вийшла літня жінка, чоловік, мабуть її син, і молода жінка з маленьким хлопчиком на руках. Вони довго оглядалися, а потім побачили Гену.
Гена здригнувся, подивився здивовано на Настю, на Сергіївну, і почав повільно обертатися.
Нарешті, він повернувся.
— Віра…
Він раптом почав падати. Настя спробувала підхопити його, але тут підбіг чоловік, який був у компанії тих, хто приїхав.
— Тату!
Він підхопив Гену і обережно посадив на землю. Гена плакав. Він дивився на сина, на Віру, яка, тримаючись за серце, йшла до нього.
— Що ж це… Звідки це… Господи…
Навколо них збиралися люди. Всі вже зрозуміли, що Гену знайшла його сім’я, багато хто плакав.
Віра присіла поруч з Геною.
— Що ж ти? Ми стільки років шукали тебе, стільки сліз пролили. Як ти міг подумати, що не потрібен нам?
Вони обійнялися і плакали, сидячи на землі.
***
Увечері Гена їхав. Попрощатися з ним вийшли мало не всі мешканці. Ліза плакала, але Гена пообіцяв їй приїжджати в гості. Підійшов до Насті:
— Значить, мені тоді не здалося? Ти все чула?
Вона кивнула.
— Дякую тобі… ти виявилася мудрішою за мене…
Син відкрив двері машини. Але Гена не сідав, все шукав когось очима.
— Тату, ну ти чого?
— Зачекай, синку. У мене тут друг, я його залишити ніяк не можу.
— Ти не про цього? Якщо про нього, то він вже хвилин п’ятнадцять в машині дрімає.
Гена здивовано глянув у машину. Розтягнувшись на задній панелі, на Гену з примруженням дивився Горобчик. Потім він заплющив очі і продовжив дивитися сни. Гена посміхнувся, окинув поглядом двір і людей, які стали йому рідними, потім сів у машину. Пора повертатися до сім’ї.
Спеціально для сайту Stories
