Тридцять вісім років тому Ольга привезла майбутнього чоловіка Володимира до батьків. Познайомити. Повідомити, що вони збираються подавати заяву.
Тато з мамою відразу все зрозуміли, як тільки побачили на порозі незнайомого хлопця. До цього Ольга ніколи не приводила додому своїх залицяльників. Казала:
─ Навіщо їх показувати? Надумаю заміж виходити ─ познайомлю.
Тому батьки дуже уважно придивлялися до молодого чоловіка, який, помітно ніяковіючи, сидів у них за столом.
Ольга чомусь вийшла, батько ─ за нею.
─ Ти робиш помилку. Не можна тобі за нього виходити.
─ Чому це? ─ Ольга відразу стала на захист, ─ тому що тракторист?
─ Справа не в цьому, хоча теж має значення. Розумієш, він, можливо, хороша людина, але ви абсолютно різні люди. Ось про що ти будеш з ним говорити? Виросла в офіцерській родині, вища освіта. А він?
Сільський хлопець, так ─ працьовитий, але дуже примітивний. Відразу видно. Якщо залишишся з ним, між вами завжди буде стояти одне слово: «інтелект».
─ Кинь, тату. Це забобони. Мені все одно, хто він. Головне ─ мене любить. А вчитися ніколи не пізно. Я йому допоможу, ─ парирувала Ольга, абсолютно впевнена у своїй правоті.
─ Ну, дивись. Потім не кажи, що я тебе не попереджав…
Весілля відбулося. Пристрасті цукерково-букетного періоду вщухли. Почалося звичайне сімейне життя.
Володимир, після довгих вмовлянь, заочно вступив до технікуму, але вчитися так і не почав. Ольга писала за нього контрольні. Копалася в технічному, чужому для неї матеріалі. Він ─ пару раз з’їздив на сесії, і благополучно закинув навчання зі словами:
─ Навіщо мені це? Тобі треба ─ ти й вчися.
Оля намагалася переконати чоловіка, але марно. Володя вважав, що він і так
все знає. І витрачати час «на цю нісенітницю» не збирався.
─ Гаразд, як хочеш, ─ змирилася дружина і махнула рукою на навчання чоловіка.
Подумала, що зрештою він зовсім не дурний. Перечитав усі книжки в її бібліотеці, цікавиться політикою. На роботі його цінують. Правда, від нього селом тхне за версту, ну але це неважливо. Такого полюбила, що ж тут поробиш?
З роками стосунки з Володимиром стали складнішими. Чоловік не зважав на думку дружини. Весь час намагався її принизити. Показати, хто в домі господар. Категорично висловлювався при сторонніх про те, про що Ольга вважала взагалі неможливим говорити вголос.
І вимовляв це з таким апломбом, що бідну жінку аж пересмикувало.
Виявилося, що чоловік не може прийняти жодного складного рішення. Всі проблеми, що виникали в родині, лягали на плечі Ольги. Він сприймав це як належне:
─ «Хочеш ремонт – роби!»
─ «Потрібен новий холодильник ─ купуй!»
─ «Балкон засклити? Я при чому? Тобі треба, ти й замовляй!»
Єдине, з чим не було проблем, так це з дачею. На землі Володя любив і вмів працювати. Ось, мабуть, і все.
Хтось скаже: «А що, цього мало?» Чимало. Але дачний сезон ─ всього лише три-чотири місяці на рік. Весь інший час Ольга була і дружиною, і чоловіком.
По молодості не звертала на це уваги. Потім навантаження стало обтяжувати. А чоловік, який звик жити «за дружиною», змінюватися не збирався. Навіщо? У нього і так все було добре.
За все життя тюльпана не приніс Ользі на 8 Березня. Що стосується подарунків, то чоловік абсолютно серйозно одного разу заявив:
─ Я тебе вже обдарував. Двічі. Он по квартирі бігають.
Це він про двох дочок.
Ольга не сперечалася, нічого не доводила, прийняла як є. Ще й виправдала тоді: «Ну не звик чоловік подарунки робити, не прийнято у них. Переживу».
У спілкуванні Володя був важкою людиною. Не вмів, та й не хотів спілкуватися з оточуючими.
Спочатку в Олі навіть запитували, чи вміє її молодий чоловік розмовляти? Вона віджартовувалася.
А його просто дратувало, що дружина спілкується з усіма підряд легко і невимушено. Про всіх її друзів, родичів він відгукувався вельми невтішно, а ось своїх за все життя так і не нажив.
Ольга не тільки вирішувала сімейні проблеми, але й непогано заробляла. Ніколи не сиділа у чоловіка на шиї. Навіть в епоху змін знаходила додатковий заробіток. Знала: він навряд чи буде напружуватися.
«Тобі мало ─ заробляй!» А він ходить на роботу ─ і добре, будь задоволена.
Поступово Ользі стало очевидно: поговорити з Володею їй просто нема про що. На одні й ті ж ситуації вони дивляться абсолютно по-різному. Якщо їй сподобався фільм, він обов’язково скаже, що це повна нісенітниця.
Те, що дивився він, вона не могла витримати більше десяти хвилин. Про музику, книги і говорити нема чого.
Характери теж принципово відрізнялися: вона ─ альтруїстка, готова все зробити для нього, для дітей, для друзів. Він ─ махровий егоїст, якого цікавить тільки власна особа.
У підсумку: їжа у обох ─ різна, інтереси ─ ніяк не збігаються, почуття ─ охололи, діти ─ роз’їхалися. За спиною більше тридцяти років спільного життя.
Спільного, порізно. Чужі, одним словом.
Володимир, у свою чергу, вважає, що дружина зневажила його, не цінує і не поважає. І неважливо, що вона все тягне на собі: вона повинна, зобов’язана.
Тому періодично прикладаючись до чарки і починає висловлювати їй правду: про її батьків, яких давно поховали, про її рідню. Оцінює зі своєї дзвіниці кожен її вчинок, кожне слово. Ображає, принижує. Робить це з видимим задоволенням. Такий собі пан, який ставить на місце свою прислугу.
Коли протверезіє, не може зрозуміти, чому дружина насилу з ним розмовляє.
─ Я ж правду сказав!
І ніяк йому не пояснити, що це тільки його правда. Іншу він просто не в змозі почути, зрозуміти, прийняти.
Ось і зараз сидить Ольга у мене за столом і, облившись сльозами, розповідає:
─ Як я втомилася… Все життя як на пороховій бочці. Ніколи не знаєш, що саме у нього в голову, і в який момент це вис..ілить. Втомилася йти на компроміси, підлаштовуватися, терпіти. А що робити?
Розлучатися? Який сенс? Цей чоловік нікуди не піде. Буде по краплі кров пити, знущатися. І що найжахливіше: він у повній впевненості, що правий. Кожен раз після його одкровень хворію кілька тижнів.
Збираю себе по шматочках. Все-таки сім’я, діти, тепер уже й онуки. Знаходжу причини, щоб жити з ним далі. Намагаюся нормально спілкуватися, згладжувати гострі кути.
А він, мабуть, сприймає це як свою перемогу. І… з новою силою починає все спочатку.
Набридло так, що вити хочеться… Але ж нікуди не дінешся. Ні, звичайно, можна піти, а що далі? Він, коли на груди прийме, втрачає залишки розуму. Не буде мене ─ всі місцеві друзяки переберуться в нашу квартиру. Знищать все… Це ми вже проходили.
Ось і доводиться терпіти… Шкода кидати власний будинок напризволяще.
Знаєш, поки діти росли, наша полярність так не кидалася в очі, не пригнічувала. Не було часу міркувати, прислухатися до себе.
А зараз, коли залишилися вдвох, просто нестерпно стало. Двоє чужих людей під одним дахом… Хоч і прожили тридцять вісім років…
Так… Батько мав рацію… Інтелект… Він завжди стоїть між нами…
Спеціально для сайту Stories
