– Все! Досить! Мамо, я так більше жити не можу! – закричала несамовито Маргарита на кухні, і тільки потім Степан відчув запах горілої пластмаси.
Він кинувся на голос дружини і побачив, що в кухні було двоє – дружина, яка тримала в руках те, що залишилося від електричного чайника, і вісімдесятирічна теща, яка дивилася нерозуміючими очима на кричучу дочку.
– Що знову сталося? – спокійно запитав Степан, хоча він і сам вже зрозумів, що сталося.
– Ось! Вона поставила електричний чайник на газову плиту і запалила газ! – вигукнула дружина.
– Чаю вирішила попити! Мало того, що вона спалила чайник, вона могла спокійно влаштувати пожежу! А якби нас не було вдома? Все, я так більше не можу.
Я завтра ж почну оформляти її в будинок для людей похилого віку.
Теща, почувши таке, подивилася на дочку дивними очима і мовчки пішла в свою кімнату.
– Ти це серйозно? – запитав Степан у дружини.
– Ще й як серйозно! – Маргарита все ще продовжувала говорити підвищеним тоном. – Скільки можна це терпіти? У мене вже сил ніяких немає!
– Скільки потрібно терпіти, стільки й можна. Це ж твоя мати. – Степан обережно взяв з рук дружини понівечений чайник і посміхнувся.
– А за чайник не переживай, я тобі новий куплю.
– Не заспокоюй мене, – нервово огризнулася дружина. – Мені на роботі давно радять віддати її в будинок для літніх людей. А я все тебе слухаю. Але тепер я буду діяти. Інакше вона спалить нам квартиру, і ми разом з дітьми опинимося на вулиці.
– Ну, спалить, то спалить… – Степан знизав плечима. – Значить, така у нас доля…
Просто, потрібно тепер нам перекривати газ, щоб вона тут без нас не господарювала. І будемо терпіти далі.
– Досить вже знущатися з мене! – Дружина затулила вуха руками. – Всі знущаються з мене. І мама, і ти… Я так більше не можу…
– А я й не знущаюся. Вона твоя мати, а значить, ми зобов’язані про неї піклуватися. Деменція – це стареча хвороба. Вона не лікується. До речі, і ми з тобою колись можемо цим захворіти.
– Ні, я терпіти таке не зобов’язана… – перебила його Маргарита. – Будинки престарілих для того й існують, щоб полегшувати життя здоровим людям.
Я хочу жити спокійно. Ти це розумієш, чи ні? Я маю право пожити спокійно?
– Ні, – твердо сказав Степан.
– Що – ні?
– Я не дозволю тобі цього зробити. Ми з тобою повинні пройти це випробування до кінця. Воно дано не просто так.
– Кажи що хочеш, але цього разу я зроблю так, як вважаю за потрібне. Я, як справжня жінка, повинна всіма засобами захищати свій осередок. І я його захищатиму.
– А те, що вона твоя мати, тебе це вже не хвилює?
– Я буду відвідувати її. Щомісяця. Їй там буде краще, зрозумій це. За нею стежитимуть кілька пар очей, її годуватимуть тим, що потрібно літнім людям.
Вона ще й спасибі нам скаже. Ось побачиш, скаже. Тут я на неї кричу як божевільна, а там працюють спеціальні люди, у яких не нерви, а сталеві канати. А мої нерви вже на межі. Все! Досить вмовляти мене. Я не дитина.
– Добре, – раптом кивнув він.
– Нарешті, ти погодився, – зітхнула з полегшенням Маргарита. – Я прямо зараз відправлюся за однією адресою. Я вже наводила деякі довідки і знаю, з чого треба починати…
– Добре… – знову кивнув Степан. – Тоді я теж піду. Прямо сьогодні.
– Куди підеш? – не зрозуміла вона.
– Ще не знаю. Напевно, поки до брата. У нього якраз Танька поїхала до дочки в інше місто, допомагати з онукою.
– Зачекай! До якого ще брата ти зібрався?
– До Володьки…
– Я зрозуміла, що до нього. З чого це ти до нього надумав? – Маргарита не розуміла, що задумав чоловік.
– Якщо з нашого дому піде теща, слідом за нею піду і я. – Спокійно сказав Степан. – Назавжди.
– Ти що, з глузду з’їхав? – Дружина почала повільно опускатися на стілець. – Ти мене, що, кидаєш?
– Ні, я не тебе кидаю.
– А кого?
– Я кидаю незнайому мені досі жінку, яка задумала кинути безпорадну матір, яка волею випадку опинилася в страшній біді. – Степан теж сів на табурет навпроти дружини.
– Розумієш, Рито, я все можу тобі пробачити – слабкість, грубість, байдужість, навіть нелюбов. Але здатність зрадити найріднішу людину… Ні… Пробачити це – вище моїх сил…
– Це ж не зрада. – В очах Маргарити заблищали сльози. – Це безсилля… Це страшна втома… Це страх збожеволіти…
– І знову – ні. – Захитав головою. – Ти брешеш сама собі. Ти просто хочеш полегшити своє життя за рахунок життя іншої людини. Якщо ти це зробиш з власною матір’ю, значить, ти це коли-небудь зможеш зробити і зі мною, і навіть з будь-яким з наших дітей…
Навіщо мені чекати цього моменту? Краще піти раніше…
– Ти що говориш? – Маргарита раптом потемніла обличчям. – Причому тут ти і наші діти?
– Притому. Якщо ти втомилася, візьми відпустку і їдь на море. Я тобі слова не скажу. Адже я розумію, що сили у людини іноді виявляються на межі. Але ці сили мають здатність відновлюватися.
А людяність у людині – вона або є, або її немає. Не можна відновити те, чого ніколи не було. Це я так думаю. І довіряти свою матір чужим людям, які в ній бачитимуть лише божевільну… Моє серце вже зараз готове розірватися від сорому…
– І що ж мені робити? – спустошеним голосом запитала Маргарита. – Знову терпіти?
– Що робити? Дістань зі своїх шаф звичайний чайник і зроби матері чай… Вона, здається, дуже хотіла чаю.
Спеціально для сайту Stories
