– Дівчата! Я заміж виходжу!!! – закричала Поліна, щойно увійшла до інституту і побачила біля роздягальні своїх подружок. Але на її щасливий крик обернулися не тільки подруги, а й усі студенти, які були внизу.
– Як заміж?! Уже? За Кирила Андрійовича?! – розгубившись і на якийсь час втративши дар мови, запитала одна з подруг.
– Заміж! Заміж! За Кирила!!! Ну, за Андрійовича! – світячись від радості, підтвердила дівчина.
– Коли ти дізналася, що заміж виходиш? – запитала інша подруга, а потім, зметикувавши, переформулювала запитання – У сенсі, коли він тобі освідчився?
– Просто зараз і зробив! Поки в інститут їхали!!! – сяючи, розповідала Поліна. – Він на лекцію поїхав у другий корпус, а я сюди, до вас, дівчата!!! Як я вас люблю!!! – Поліна обіймала розгублених подруг, сама до кінця не особливо усвідомлюючи щастя, що звалилося на неї. – Дівчата, я на пари сьогодні не піду – голова взагалі про інше думає! – мріючи, промовила вона.
– Зрозуміло, про кого голова твоя думає – серйозно відповіла їй одна з подруг. – Круто, звісно. Вітаємо тебе! – підсумувала вона.
– Дівчата, ви що, не раді?! – здивувалася Поліна, готуючись засмутитися.
– Чому?! Раді! – в один голос відповіли подруги.
– Просто, Поль… Ти зрозумій… Зустрічатися з викладачем, який старший за тебе на 20 років – це дивно, але гаразд. Але заміж за нього йти – ну перебір! У нього донька, Марія, на 1 курсі фізмату навчається, на 4 роки молодша за тебе! – сказала одна з подруг.
– А як дітей із ним планувати?! – тихо запитала друга подружка. – А якщо дитина з’явиться на світ хвора? Кирило Андрійович же старий! – пошепки додала вона.
– Який він старий, ви чого, дівчата? Йому всього 42! І він ще ого-го-го-го! – образившись, відповіла Поліна.
– Я думала, ви за мене порадієте, а ви облили його брудом! А він, між іншим, жодного слова поганого про вас не сказав! І “автоматом” обіцяв поставити іспит нам усім! – з докором говорила Поліна.
– А про дитину – все добре в нас буде! Нізвідки хворобі взятися! Кирило здоровий, я – здорова, і малюк буде здоровенький! Я всі аналізи здала – все добре в нас! – пошепки договорила Поліна.
– Ти чого??? Ще й при надії? – широко розплющивши очі, запитала подружка.
– Так!!! Блін, дівчата, від вас нічого не приховаєш! – засміялася Поліна. – Позавчора тест зробила! П’ять тижнів!!! Я вже аналізи здала – все добре в нас! – підсумувала вона зі сльозами щастя на очах.
– Полька! Вітаємо тебе, люба!!! – подружки плакали від розчулення й обіймали свою подружку. – Ось чому Андрійович пропозицію зробив, так? – запитала інша подружка.
– Катю!!! Ну ти що?! – образилася Поліна. – Він кохає мене! І дитина тут взагалі ні до чого!
У цей час продзвенів дзвінок на заняття. Подружки схопили свої сумки і швидко стали прощатися з Поліною:
– Люба, ми побігли! Зараз соціалка – якщо запізнимося, Кіса не пустить в аудиторію – сама її знаєш!
– Оооо, так! Кіса – справа серйозна! Бувайте, дівчата! Люблю вас! Побачимося! – подружки швидко обійнялися і побігли вгору сходами в аудиторію, а щаслива Поліна пішла на вулицю.
Через місяць зіграли весілля. Красиве, але скромне. Запросили тільки батьків Поліни та її трьох подруг, а Кирило Андрійович був з єдиним другом – викладачем, за сумісництвом – приятелем з його інститутських часів.
Його донька від першого шлюбу, Марія, категорично відмовилася брати участь у “цьому фарсі”, як вона назвала весілля свого батька, а літні батьки навідріз відмовилися приймати Поліну, і так само проігнорували весілля.
Сяк-так склавши іспити на 5 місяці, Поліна отримала диплом про вищу педагогічну освіту з присвоєнням спеціальності “Вчитель англійської мови”, і з ним в обнімку пішла в декрет.
А незабаром з’явився на світ Марк. Гарненький, милий малюк, схожий на янголятка з різдвяних листівок. І Кирило Андрійович знайшов другу молодість!
Він няньчив сина, грався з ним, допомагав дружині по господарству, влаштувався ще в один інститут для підробітку – і навіть подружки Поліни, які під час відсутності Кирила Андрійовича вдома приходили до них у гості і спочатку шепотіли на вухо Поліні якісь шпильки про чоловіка, поступово змінили гнів на милість і зійшлися на думці, що він справді гарний чоловік і батько.
Минуло три роки, Марк ріс бешкетним веселим малюком, пішов у дитячий садок. Поліна вперше вийшла на роботу в школу – вчителем іноземної мови, але за кілька місяців почала помічати, що синок став млявий і блідий. Вихователі в садку це теж помітили.
Поспостерігавши за станом сина ще тиждень, Поліна пішла з Марком до лікарні.Сдали аналізи… І почалося.
Одне обстеження змінювалося іншим, інше змінювалося третім, з однієї лікарні вони йшли в іншу, і в обласній клінічній лікарні іншого міста Поліні озвучили діагноз сина.
Як вони з Марком доїхали до дому, вона не пам’ятає. У голові тільки одна думка – не реви при синові!!! Не смій!!! Проковтни язик, запхни сльози куди завгодно – тільки при ньому ні звуку, ні сльозинки!!
І півтори години Поліна мовчала, навіть видавлюючи з себе інколи посмішку для сина, а біля дому вистачило в неї сил купити для синочка його улюблений комікс. Прийшовши додому і зустрівши на порозі чоловіка, який нічого не знав, Поліна не подала виду, що їй треба щось йому повідомити.
Швидко погодувавши сина і вклавши його спати, вона мовчки взяла велику подушку в руки, так само мовчки взяла чоловіка за руку, вийшла з ним на балкон, зачинила за собою балконні двері, дала чоловікові до рук медичний висновок сина, а сама сіла навпочіпки, зарилася обличчям у подушку і заридала.
Ридала, не даючи крику виходити за межі подушки, каталася по підлозі, розтираючи собі груди мокрою від сліз сорочкою. А Кирило Андрійович сидів поруч і дивився невидячим поглядом кудись перед собою…
А потім почалися місяці жаху: термінові пошуки благодійних фондів, волонтерів, медичних центрів, розсилання тисяч листів із проханнями надати фінансову допомогу, розсилання сотень листів по всіх лікувальних установах світу, які займалися лікуванням таких випадків, як у їхнього синочка.
Кирило був поруч. Був тихо, скромно, приносячи додому зарплату, намагаючись якось заспокоїти дружину.
А потім Поліна з Марком стали виїжджати з дому на лікування. Їздили то в Київ, то у Дніпро, потім стали літати за кордон. І не помітила Поліна, як зник Кирило з їхнього із сином життя.
Не помітила, як він став рідше телефонувати, коли їх не було вдома. Не помітила, коли взагалі ці дзвінки припинилися.
Весь цей час Поліна боролася за сина, за його життя. Вона майже не спала і не їла. За перший місяць хвороби її густе світле волосся помітно поріділо й подекуди стало попелястого кольору без усяких фарб. А потім вона його взагалі обстригла – на знак підтримки синочка, коли його в лікарні поголили налисо.
А ще вона лежала разом із ним на крапельницях, тримаючи холодні тоненькі ручки у своїх, цілуючи їх і обливаючи тихими сльозами, або не спала ночами, коли синок кричав від болю чи від побічних дій ліків.
Вона брала його на руки, ледве тримаючись на ногах, загортала в ковдру, і ходила з ним по палаті. І син заспокоювався і засинав. Коли вона намагалася його покласти на ліжко, падаючи від втоми і тяжкості малюка, незважаючи на його худорлявість, він прокидався і знову кричав. І Поліна тут же хапала його знову на руки, не помічаючи втоми…
І ось одного разу приїхали вони з Марком додому. Світило сонце, співали птахи – Поліна вперше за два роки почула їхній спів.
Марк був у ремісії.
Відчинила двері квартири своєї бабусі, в якій вони жили з чоловіком, і зрозуміла, що чоловіка немає. Вклавши сина спати, зателефонувала Кирилу на мобільний, а він несподівано відповів:
– Кириле, привіт. Ти де? – сухо запитала Поліна.
– Поліночко… Я не прийду… – запобігливо відповів Кирило Андрійович.
– Чому? – Поліна навіть не здивувалася.
– Знаєш… У тебе так добре виходить займатися з Марком… Він у тебе такий молодець, – добираючи слова, заминався Кирило Андрійович.
– У мене молодець?! А в тебе – не молодець? – гірко усміхнулася Поліна.
– Поліночко… От я хотів у тебе запитати… Давно вже хотів… А ти впевнена, що Марк – наш із тобою синочок? – обережно запитав Кирило.
– Ти думаєш, мені його підмінили в лікарні??? – щоки Поліни починали покриватися кривавим рум’янцем.
– Ні, Поліночко! До лікарні запитань немає… Я ось думаю… А чи мій синок – Марк… Мені Марійка сказала, що ти до мене зі своїм однокурсником, Андрієм, зустрічалася. А я навів довідки – у нього батько від цієї хвороби минулого року пішов з життя.
Ось тут і збігається. А в мене нікого в роду цієї болячки не було… Може, так ненавмисно сталося, що Марк – це не мій синок? – приторно-солодким голосом викручувався Кирило Андрійович.
– Ааа! Марійка сказала… Значить, просто хвора дитина тобі не потрібна стала… – Поліна задумалася. – Знаєте, Кириле Андрійовичу, ідіть-но ви зі своєю Марійкою! Знаєте куди?! Або адресу підказати?! – і поклала слухавку, додавши контакт “Кирило” до чорного списку.
А через півроку Кирило Андрійович подав заяву на розлучення.
Минуло ще сім років. Марк був у ремісії. Поліна кожні півроку проходила з сином обстеження, з напругою і жахом чекаючи чергових результатів, а потім стрибала разом з Марком від щастя, коли лікар казав, що все добре! А потім удома вони разом із сином пекли пиріжки і дивилися улюблені мультики!
Знову влаштувалася на роботу і почала потихеньку віддавати кредити, які брала, поки не працювала, перебиваючись підробітком репетитором англійської мови, інколи – приватними перекладами.
Благодійні фонди та волонтери збирали гроші тільки на лікування, а потім на реабілітацію Марка – на своє утримання Поліна ніколи не просила, навіть у своїх батьків.
Марк ходив у звичайну школу, добре вчився і зовні нічим не відрізнявся від однолітків. Кирило Андрійович зник з їхнього з сином життя, переказуючи раз на місяць аліменти з офіційної роботи, хоча знайомі розповідалі Поліні, що Кирило Андрійович дуже добре заробляє, і купив собі дачу, в якій закінчує ремонт.
А Поліні й не потрібні були ці гроші – всі аліменти вона відкладала на рахунок сина під невеликий відсоток. Вона й сама впорається з усіма негараздами, головне, що поруч – її рідний синок. Головне – щоб був здоровий!
Але ж він – просто диво! Як підтримує маму! І завжди гостинцями, які йому в лікарнях приносили лікарі чи волонтери, з мамою поділиться. А коли йому стало краще за самопочуттям, і Поліна змогла нормально спати, він часто підходив до неї вночі й поправляв ковдру, що з’їхала, брав тихенько маму за руку й цілував її…
Стало здаватися, що життя налагоджується, поки одного вечора у квартирі Поліни не пролунав дзвінок у двері. Марк робив уроки, вона готувала вечерю. Відчинивши двері, жінка побачила Кирила Андрійовича. Дуже блідого, худого, старого, зі своїм улюбленим шкіряним портфелем.
– Що вам потрібно? – тихо запитала Поліна, не бажаючи, щоб син чув їхню розмову.
– Поліночко, мила, привіт! – запобігливо почав Кирило Андрійович. – Я хотів побачити вас із Марком і…- не встиг він договорити, як за спиною Поліни з’явився Марк.
Хлопчик уважно дивився на Кирила, шепочучи мамі:
– Мамо, це хто? Тато чи що? – очі Марка були розкриті так сильно, що здавалося, що Кирило міг уміститися в них повністю.
Поліна зам’ялася, а Кирило Андрійович швидко відповів:
– Синочку! Так, я татко твій! Рідний мій! Як я скучив! Дай я тебе обійму! – і він присів навпочіпки і розставив руки в пориві обіймів.
– Тату!!! – Марк кинувся Кирилу на шию, обіймаючи його. – Тату! А я так на тебе чекав! Мама казала, що ти живеш закордоном, і тебе не випускають звідти, я тільки від тебе подарунки отримував до Нового року і до Дня народження!!! А тепер ти сам приїхав!!! – Марк притискався до батька, і сльози радості текли по його обличчю.
– Подарунки я надсилав?? – здивувався Кирило Андрійович, дивлячись на Поліну.
– Звичайно! Щороку надсилав, з листівкою про те, як ти любиш свого сина! – сухо й голосно відповідала Поліна.
– Матусю, давай тата нагодуємо??? Що в нас сьогодні? Можна він у моїй кімнаті буде спати??? – благально просив Марк Поліну.
– Синку, тато приїхав на хвилину, він уже їде! – сказала Поліна, намагаючись акуратно від’єднати сина від Кирила.
– Ні, Поліночко! Я можу затриматися на день-другий!!! – весело відповів Кирило Андрійович, беручи сина за руку. – Показуй, синку, де тут твоя кімната.
Щоки Поліни налилися гнівом, але їй не можна це показувати перед сином – йому шкідливі будь-які потрясіння. Вона мовчки зачинила вхідні двері за Кирилом і пішла доробляти вечерю.
Повечерявши втрьох, Поліна ледве вклала Марка спати, а Кирило пообіцяв, що прийде до сина в кімнату трохи згодом, щойно поговорить із мамою.
– Навіщо ви приїхали, Кириле Андрійовичу? – суворо запитала Поліна, зачинивши двері на кухню і вперши руки в боки.
– Я хотів попросити в тебе адресу тієї лікарні, куди ти з Марком їздиш, – із запобігливою посмішкою запитав той.
– Навіщо ж вам адреса? Невже вирішили поцікавитися здоров’ям чужої дитини? – зі знущанням запитала Поліна.
– І це теж, звісно… Точніше, ні!.. Просто… Поліночко… Мені лікар діагноз поставив… Такий самий, як у Марка… От я й хотів запитати, як ви з ним лікувалися ,- на губах Кирила Андрійовича грала нервова усмішка.
– Аааааа… Що ж я одразу так не подумала – вирішила, що сином вирішив поцікавитися, – гірко усміхнулася Поліна. – А ви, начебто, казали, що це не ваш син, що у вас у роду немає таких хвороб!
Слухайте, Кириле Андрійовичу! А може, ви – це не ви зовсім?! Таких хвороб у вас не може бути! Точно, це не ви! – продовжувала Поліна, не встигаючи себе зупиняти.
– Поліночко, мила, прошу тебе! Не кажи так! Я завжди любив тебе і Марка… Просто сталося певне … ммм… непорозуміння, – Кирило добирав слова і хотів обійняти Поліну.
– Руки геть! Я – не Поліна для вас, а Поліна Сергіївна! Це раз. Друге – у вас є рідна донька – Марія Кирилівна – вона в змозі знайти вам хороших лікарів! – грізно зупинила всі спроби Поліна.
– Марійка… Я їй сказав, що захворів… Вона сказала до тебе йти питати, або в поліклініку за місцем проживання звертатися, каже, там теж непогано лікують, – тихо й підлесливо пояснював Кирило.
– Марійка… Улюблена донечка, якій не потрібен батько… – усміхнулася Поліна. Вона взяла свій телефон, відірвала клаптик газетного аркуша і на краєчку швидко написала телефон та адресу.
– Ось телефон і адреса. Це в Києві. Почніть звідти, далі скажуть, куди звертатися. А зараз прошу Вас покинути квартиру і наше життя назавжди. Інакше я викличу поліцію! – сухо скомандувала Поліна.
– Ох, Поліночко! Що ж ти гониш мене… – почав говорити Кирило Андрійович, швидко прибираючи клаптик газети до свого портфеля, але, побачивши грізний погляд Поліни, замовк.
– Йду- йду! Ти мені тільки скажи – Марк у ремісії весь цей час?!
– У ремісії!
– Значить, я теж так зможу, так?! Я ж його тато рідний! Гени в нас однакові! – з надією запитував Кирило Андрійович, дивлячись в очі Поліні.
– Пішов геть звідси!!! – закричала Поліна, згортаючи газету в трубочку.
– Іду-іду! – тихо сказав Кирило Андрійович, вальсуючи до вхідних дверей.
“Мені ще онуків няньчити, а не про тебе переживати!” – подумала Поліна, дивлячись слідом за Кирилом Андрійовичем, який незграбно спускається вниз, витираючи величезні краплі гарячих сліз зі своїх щік.
І справді, через 20 років Поліна Сергіївна няньчила онуків: Соломію Марківну і Льва Марковича, погодок.
Усі ці роки Марк залишався в ремісії, вів дуже активне життя і завжди з теплотою розповідав про свого батька, якого майже не бачив і погано пам’ятав.
Мама розповідала про нього тільки найкраще. Його батько був ученим і працював в іншій країні, але постійно надсилав подарунки і писав листи на комп’ютері, і Марк знав, що у нього є тато, який його любить, просто далеко.
Хлопчик дуже переживав, що тато пішов з життя, коли йому було 12 років, але мама знову була поруч і допомогла пережити цю втрату.
Марк боровся все життя і виріс справжнім чоловіком завдяки одній справжній жінці…Спеціально для сайту Stories
