— Не чіпай мене! Забери руки! Ааа! Люди, допоможіть! — голосно закричала дівчина.
Олеся кинулася на допомогу, але послизнувшись на бруді, підвернула ногу і ледь не впала. Поки вона збагнула, що до чого, та дівчина втекла.
Струсивши своє забруднене брудом бежеве пальто, Олеся підняла очі і побачила літнього чоловіка, який лежав на дорозі, в бруді і намагався встати, але ніяк не міг.
Руки у нього були всі в крові. Саме він налякав ту дівчину, що кричала. Була осінь, на вулиці було похмуро і брудно після дощу, починали густішати сутінки.
Чоловік мугикав щось незрозуміле і тягнув криваві руки до Олесі. Їй стало не по собі.
— Та він же під градусом! Відійди від нього! — голосно сказала якась жінка, яка теж йшла по доріжці. Проходячи повз чоловіка, що лежав, вона загрозливо виставила в його бік свою складену парасольку, ніби захищаючись. Відійшовши на пару кроків, жінка обернулася і подивилася на Олесю.
— Що стоїш? Тобі проблем мало? Такі за пляшку, на що завгодно готові, тьху, — промовила вона і швидко пішла по доріжці в напрямку до житлових будинків, де було набагато світліше і горіло багато ліхтарів.
Там же, де лежав у багнюці чоловік, і стояла здивована Олеся, був пустир, а поруч бетонний паркан з колючим дротом нагорі. Олеся знала, що за ним розташовувалася територія якогось заводу.
За парканом ворушилися від вітру гілки височенних старих тополь. З кожною хвилиною ставало темніше.
— Мммм… Ммм… ммм… — продовжував мугикати нещасний.
— Вам погано? Може, швидку? — боязко запитала Олеся, боячись підійти ближче. Чоловік у відповідь негативно похитав головою і продовжував мугикати. А ще активно жестикулювати і показувати на якийсь пакет, який валявся тут же поруч з ним у багнюці.
Дідусь був невеликий, скоріше тендітний і дуже старенький.
Олесі стало його шкода. Вона згадала, як бабуся, яка ростила і виховувала її і якої вже давно не було в живих, вчила не проходити повз чужу біду.
Правда, майже перед самим відходом в інший світ, коли Олеся вже виросла, закінчила школу, ВНЗ і давно працювала, бабуся говорила зовсім інше.
Казала, що зараз настали інші часи. За допомогу нещасному можуть і в суд подати, адже ти не лікар і можеш нашкодити… Треба викликати швидку. А взагалі краще не лізти, цілішою будеш…
Адже іноді жертву спеціально заманюють у свої мережі шахраї. Але Олеся продовжувала думати інакше.
Вона рішуче підійшла до дідуся і нахилилася над ним. Він з новою силою замукав і почав простягати до неї закривавлені руки. Він ледь не плакав і нібито про щось журився. У закривавленій правій руці він тримав великі уламки пляшки.
У Олесі від жалю до нього навернулися сльози. Вона дістала з сумочки пачку вологих серветок і, викинувши осколки в урну, почала акуратно витирати руки нещасного.
А потім вона допомогла йому встати на ноги. Це було нелегко, але Олеся впоралася. При цьому вона знову згадала свою бабусю, за якою їй цілий рік довелося доглядати, після того, як та стала зовсім лежачою.
— Слава Богу, руки у мене сильні… — пробурмотіла Олеся. — Куди йдемо? Де ви живете?
Дідусь знову замугикав. Тримався він на ногах непевно, і Олеся все ж засумнівалася, а чи дійсно він тверезий? Та й не говорить зовсім, тільки мугикає щось. Як, знову ж таки, бабуся, говорила про таких «лика не в’яже»…
Але в будь-якому випадку, вона вирішила йому допомогти. Недобре, що людина лежить у бруді. На вулиці холодно, він же замерзне і захворіє…
— Де ви живете? — ще раз повторила Олеся.
Дідусь махнув рукою в бік найближчих будинків, від яких йшло привітне світло, на відміну від сутінкової дороги, по якій вони дуже повільно пішли.
Швидше дідусь не міг, він ледь переставляв ноги, шаркаючи ними по дорозі, і був сильно згорблений.
І тут Олеся звернула увагу на те, що дідусь захопив із собою той самий брудний пакет. У пакеті, в такт дідусевих кроків, тихо дзвеніли скляні пляшки.
«Напевно, хотів їх здати і побив, коли впав, — подумала Олеся, обережно підтримуючи дідуся під руку. — Ось ними-то він і поранився… Або пляшки спочатку були биті. Тільки тоді навіщо вони йому?»
Поки Олеся про це розмірковувала, вони дійшли до найближчого будинку. Притихлий дідусь знову замугикав і активно замахав руками. Олеся зрозуміла, що це і є його будинок.
— Домофон… — розгублено сказала Олеся. — А код ми не знаємо… Та й чи це той під’їзд?Дідусь підняв руку і почав показувати на пальцях. То три, то один. То три, то один.
— Тридцять один? Або тринадцять? — Олеся розгубилася, але все ж вирішила спробувати натиснути кнопки. З першого ж дзвінка відповів схвильований жіночий голос.
— Тут… дідусь… — почала Олеся. Вона не знала, що сказати, та й чи в правильну квартиру вона дзвонила?
— Я зараз спущуся! — голосно промовив голос і потягнулися хвилини очікування.
Дідусь знову щось промурмотів і затряс своїм пакетом. Осколки скла тоненько задзвеніли.
Двері під’їзду відчинилися і з нього вийшла жінка років тридцяти і чоловік приблизно того ж віку.
— Дідусь! — вигукнула жінка і обійняла нещасного. — Дуже вам дякую! Дякую!
Вона почала дякувати Олесі, а чоловік акуратно взяв дідуся під руку і повів у під’їзд.
— Я зараз! — промовила жінка, притримуючи двері під’їзду, не даючи їм зачинитися. — Ви тільки зачекайте хвилинку…
Олеся залишилася здивовано стояти. У цьому дворі вона ніколи не була і почала з цікавістю розглядати будинки і пару продуктових магазинчиків, що розмістилися тут же на перших поверхах.
Скільки разів вона бачила ці будинки здалеку, коли ходила на вечірнє тренування у фітнес-клуб тією самою доріжкою, на якій довелося впасти дідусеві!
— Ось! — сказала жінка, ледь вийшовши з під’їзду і простягаючи Олесі якийсь згорток.
— Там яблука. Дуже хороший сорт! Дуже. Солодкі, ароматні. Яблуню ще дідусь садив…
— Не треба, що ви! — Олесі стало ніяково. — Вашому дідусеві треба б рани на руках промити, туди міг потрапити бруд… Або в травмпункт зверніться. Раптом шви накласти знадобиться? А яблука заберіть, мені не потрібно… За що? Я просто трохи допомогла.
— Не просто. І не трохи… — зітхнула жінка. — Мене Поліна звати, а чоловік у мене Ігор. А дідусь — Матвій Петрович. У вас є хвилинка? Я вам дещо розповім, і ви зрозумієте, чому ми вам так вдячні і навіщо я принесла яблука.
Олеся кивнула і приготувалася слухати.
— Матвій Петрович нещодавно відзначив столітній ювілей, — гордо промовила Поліна. — Коли потрапив у полон, то спеціально поранив собі язик, щоб не проговоритися. А потім, коли він зміг вибратися з полону, язик у нього сильно запалився через інфекцію, що потрапила в рану.
У госпіталі йому зробили операцію, видалили більшу частину язика. І з тих пір він так розмовляє, як глухонімий.
Олеся вражена мовчала, перетравлюючи почуте.
— А міцне він зовсім не вживає, — продовжила Поліна. — Напевно, ви подумали, що він під градусом? Так всі думають, через його мову.
Одного разу дідусь впав взимку і кілька годин пролежав на дорозі, тому що ніхто не хотів йому допомагати. Тоді дідусь отримав сильне переохолодження, довго лікувався.
— Навіщо ж ви відпускаєте його одного? — вирвалося в Олесі.
— Ми не відпускаємо, — посміхнулася Поліна. — Він сам йде. Ми вмовляли, пояснювали, але він не слухає…
Це мій прадідусь. Ми з Ігорем живемо в його квартирі, він нас до себе пустив, коли ми тільки одружилися. Ми доглядаємо за ним. Живемо дружно, він хороша людина! Дуже добра.
У нас є донька, маленька, Дарина, і ось вона одного разу, спіткнувшись і впавши на доріжці, сильно поранила ніжку, бо впала на осколки пляшки. Навіть шви накладали, шрам залишився.
Тут у нас ходить такий контингент, специфічний, поруч два будинки стоять під знесення, там живуть всілякі-різні, ось звідти вони і бредуть до нас.
Буває цілими компаніями збираються, сидять, тару свою всюди розкидають. І ось дідусь з тих пір, як Дарина поранила ногу, ходить по вулицях, скло збирає, і осколки, і пляшки, щоб ніхто більше не поранився.
Кожен день ходить, без вихідних і свят. Таке ось він собі діло визначив.
Слухаючи розповідь Поліни, Олеся подумала про те, що добре, що вона вирішила допомогти дідусеві! А то ж і правда, всі проходили повз і думали, що він напідпитку.
— Ми сьогодні вже встигли похвилюватися, збиралися його шукати. Раптом йому стало зле? На дзвінки він не відповідав: телефон вдома забув. А тут ви подзвонили в домофон.
Ви не уявляєте, як ми зраділи, коли дідусь знайшовся! — сказала Поліна.
— Матвій Петрович зовсім погано ходить. Ми купили йому ходунки і палицю. Але він їх не бере, відмовляється. Та й взагалі від будь-якої допомоги відмовляється, навпаки, ще й нам допомагати намагається. Справжній боєць!
Олеся слухала Поліну і думала про те, що у неї теж був такий дідусь! Теж боєць! Теж служив.
Потім, вже в літньому віці, у нього стався інсульт, паралізувало одну сторону і віднялося мовлення. Після реабілітації він ходив непогано, але права рука майже не працювала.
Так він не тільки повністю сам себе обслуговував, а ще примудрявся лівою рукою дещо по дому лагодити, на городі працювати, копати, садити. Навіть одного разу дах сараю полагодив сам, без будь-якої допомоги, за що отримав від бабусі .
Вона тоді аж заплющила очі від жаху, уявивши, що поки вона була на роботі, чоловік забирався на дах по хиткій дерев’яній драбині. А дідусь же її порадувати хотів, ось мовляв, дорога, полагодив, зробив, приймай роботу.
Олеся в ті роки ще дівчинкою була, але все добре пам’ятала. А розмовляв дідусь невиразно. Деякі слова йому вдавалося вимовляти більш-менш добре, та в основному були якісь вигуки. Однак лайка нецензурна, як не дивно, у нього виходила просто відмінно. І міцне слівце він іноді в серцях використовував.
Олеся пам’ятала, як бабуся на нього мокрою ганчіркою замахувалася, коли він лаявся. Мовчи, мовляв, дитина слухає, хіба можна при дітях матом лаятися…
Олеся йшла додому, несла пакет з яблуками (вона все-таки їх взяла, щоб не ображати Поліну) і на душі у неї було тепло від спогадів.
Як добре, коли рідні люди піклуються один про одного і хвилюються! І для когось «брудний, нетверезий дід» це улюблений дідусь, якого чекають вдома і хвилюються за нього.
Все-таки треба бути добрішими і уважнішими один до одного…
Спеціально для сайту Stories
