Вчителька малювання Сніжана прилаштувалася біля кіоску, де торгували прикрасами з натурального каміння: бурштину, перли, бірюзи. У руках вона тримала картинки. Приїхала вона до Болгарії вранці. Утрьох із двома подружками зняли кімнату, щоправда, далеко від моря, зате недорого.
Їжу, через брак грошей: пакети з вермишеллю, тушонку, печиво, згущене молоко привезли з собою. Вона неодноразово чула від досвідчених туристів, що у курортних місцях легко продаються ручні вироби. У художниці непогано виходили натюрморти та пейзажі.
Вона захопила із собою невеликі картинки розміром у стандартний аркуш для друку, виконані акварельними фарбами, в обрамленні дерев’яних рамок. На одній – ваза з фруктами, на іншій – водоспад, на третій – галявина з маками.
Відпочивальники проходили повз, і ніхто не виявляв інтересу до її творчості. Купували, переважно, шльопанці, парасольки, рушники, купальники, капелюхи. Дівчина стояла близько години і вже думала піти, як несподівано один з перехожих, сповільнивши крок, наблизився до неї.
– Яка ціна ескізу? – поцікавився той англійською.
– Десять, – відповіла зніяковіла художниця теж мовою жителів Туманного Альбіону.
– Усі коштуватимуть 30?
Сніжана жила в країні, де на ринках прийнято торгуватися, і готова, якщо той виявить бажання купити гуртом, поступитись за 25, але вона не встигла відкрити рота.
Незнайомець заперечувати передбачувану суму, як виявилось, і не збирався. Витяг з портмоне 30 євро. Насправді, вона просила 30, але не євро, а місцевої валюти, що вдвічі дешевше
— А чиєму пензлю належать ці милі замальовки? – поцікавився щедрий покупець.
– Моєму! – з гордістю сказала мандрівниця.
– Ти можеш написати щось для мене особисто? У готелі, де я зупинився, дуже гарний вид із вікна.
– Так, звичайно, для мене це не важко.
– Ходімо до мене?
Дівчина, не приховуючи радості, погодилася. Вони увійшли до номера. Іноземець жив на дев’ятому поверсі, і вид зверху вражав уяву. Новий знайомий дістав із міні-бару цукерки, виноград та шампанське. Картинки, придбані у викладачки живопису, поставив на тумбочці.
– Мене звуть Райнер. Я – німець. Відсвяткуємо нашу зустріч. Нині 18:00. За півгодини спустимося на вечерю. Хочеш залишитись у мене? Я відпочиватиму тут 15 днів. Бачиш, тут два окремі ліжка, на одному спатимеш ти, на другому я. Ти матимеш можливість малювати. Ти не проти?
Вона глянула на нього. Німець, мабуть, старший за її батька.
– Ось, якщо ти мене супроводжуватимеш у басейн, оперу, на екскурсії, то я віддячу, – додав він.
Сніжана, сповістивши дівчат про переїзд у готель, забрала сумку з речами і перейшла жити до нового знайомого. Англійську мову вона знала непогано – вивчала у школі та інституті. Зараз пошкодувала, що колись зневажливо поставилася до вивчення іноземної мови.
Вранці дівчина, прокидаючись набагато раніше за загадкового приятеля, виходила на балкон малювати. У зошиті вона малювала схід сонця і море, яке щодня різне – то спокійне з прозорою смарагдовою водою і рибальськими човнами на стику горизонту з небом, або буйне з темними низькими хмарами.
Німець вставав пізно – близько дев’ятої ранку. Вони ледве встигали на сніданок. Страви захоплювали різноманітністю, але художниця, не розпещена ні кількістю, ні якістю, із задоволенням поїдала вівсяну кашу, булочку з джемом, запиваючи чаєм.
Він – яєчню з шинкою та сиром, велику порцію овочевого салату, каву з вершками. Їй подобалося проживання у готелі з гарним інтер’єром, смачною їжею, живою музикою у ресторані, але поступово її почали напружувати стосунки з новим знайомим.
Вони рідко спілкувалися. Не любив той говорити чужою мовою, хіба що, у разі нагальної потреби, а німецької дівчина взагалі не знала, але вже з півслова вгадувала його бажання. В основному він просив дати води, приглушити звук біля телевізора або вимкнути світло.
Про себе він нічого не розповідав і ні про що її не питав. Не знала вона, чи є в нього дружина та діти. Після обіду він лягав спати до самого вечора, а вона сиділа на балконі і малювала. Із землячками зустрічалася рідко. На відміну від неї, вони впивалися байдикуванням і виглядали безтурботними.
Її закордонного друга не схвалив би ніхто. Їй ймовірно, їй просто заздрили і тому лихословили. Щодня, починаючи малювати, Сніжана виводила на листку вгорі слова: “Доброго ранку, Райнере!”, уявляючи його в Берліні восени – взимку, коли на вулиці туман.
Уявляла, як він, розглядаючи картинки, згадає сонячне літо і, можливо дівчину з далекої країни. Зрідка приятель, дивлячись на мальовничі мініатюри, голосно вигукував: “Добре, гарно!” Два тижні пролетіли швидко. Напередодні свого від’їзду друг вручив Сніжані конверт із 300 євро.
Подарована сума дорівнювала шестимісячній зарплаті шкільного вчителя малювання. Дівчина у відповідь піднесла розмальований зошит із записаною на останній сторінці адресою та телефоном. Вона мала труднощі з визначенням, хто для неї ця людина: друг, коханець, благодійник.
Мабуть, подумала вона, час покаже. У день від’їзду після сніданку художниця залишила готель, маючи намір повернутися незадовго до відправлення – попрощатися. Райнер летів увечері. Він запропонував Сніжані забрати вміст бару: апельсини, кілька плиток шоколаду, віскі та шампанське.
“От дівчата зрадіють!” – промайнула радісна думка. Коли вона знову з’явилася в номері, Райнер сидів у кріслі та дивився телевізор. До від’їзду залишалася година. Він не висловлював жодних емоцій щодо свого від’їзду. Сніжана зайшла до ванної кімнати.
Помив і витерши руки, бажаючи викинути серветку, дівчина натиснула на педаль відра для сміття. Ох, краще б вона цього не робила! Перед її поглядом постали розламані дерев’яні рамки, безжально зім’яті картини – ті, що він купив у неї в перший день знайомства.
Крім того, під ними виднівся зошит з порваною обкладинкою і навскіс роздертими сторінками, на яких було намальоване море. Там були і її координати. Цим поважний кавалер знищив можливість продовжувати їхні стосунки у майбутньому.
Вона вискочила з номера, наче ошпарена, нічого не пояснивши Райнеру. Дівчина бігла геть від готелю, від людини — холодної та бездушної. До темряви блукала парком, налаштовуючи себе на думку, що вона просто ці два тижні працювала як супроводжуюча старенької безпорадної людини.
І насправді нічого їх не пов’язувало. Чужі один одному люди, які по волі випадку познайомилися. У них і спільного нічого немає. Їй 24 роки. Йому, мабуть, 60 років. Він жив у іншій державі. Так, вона йому вдячна за гроші, смачну їжу та комфорт.
Співвітчизниці працюють в Італії доглядальницями та домробітницями. І їх роботодавці зовсім не зобов’язані зберігати пам’ять про служниць після прощання з тими, але вона по-дитячому сподівалася, що Райнер запросить її до Німеччини показати країну, адже вона ніде не була до цього.
Болгарія – перший виїзд у життя за межі рідної країни, але тепер це вже стало неможливим. Райнер усе обірвав. Минали роки. Вона ще багато разів приїжджала до Болгарії на те саме місце. Іноді з сумом згадувала Райнера, мріючи про зустріч із ним.
Його вчинок з картинками, ну і з нею, відповідно, залишився для неї загадкою. Тільки через довгих сім років вона побачить людину, яка знала її колишнього друга. Сніжана поцікавилася долею Райнера.
– Так, я з ним іноді спілкуюся.
– Він буває у Болгарії?
– Ні, він уже нікуди не їздить. Хіба що на місцеві курорти.
– Чому?
Знайомий подивився на неї досить уважно, на мить зам’явшись, і продовжив:
– Райнер дуже хворий.
І, передуючи неодмінно наступні питання, пояснив:
– У нього цукровий діабет. Найважча форма. Він осліп. Його батько теж хворів на діабет. Рано позбувся ніг та зору. Його старший брат, на жаль, страждав від цієї хвороби та помер від ускладнень. Бачачи це, він вирішив не одружуватися і не заводити сім’ю та дітей, щоб ті не мучилися. Хіба ти не бачила, що він жив на уколах інсуліну?
– Швидше за все, він їх робив непомітно для мене.
– Райнер уже тоді був інвалідом. Ще до зустрічі з тобою. Починалося відшарування сітківки, і він погано бачив. Переніс багато операцій, але невдалі. Певне, не хотів тобі говорити. Чим би ти допомогла?
– Знаєте, я сподівалася, що ми продовжимо наше знайомство. Адже не можуть люди перебувати два тижні разом і розлучитися назавжди.
– Дівчинко, йому боляче з ким би не було мати стосунки. Він інвалід. Ти не перша. Раніше, ще здоровим, влітку на відпочинку завжди когось знаходив, з ким час можна провести. Усі жінки хотіли продовження, але, знаючи, що на нього чекає, він навмисно обривав зв’язки. Боявся до когось прив’язуватись. Це тобі він іноземець, а у Німеччині звичайна людина, яка потребує допомоги.
— Будь ласка, передайте йому привіт і скажіть, що я про нього пам’ятаю. З того часу написала багато картин, причому олією, а на них – море, яке я бачила його з номера готелю, де ми колись жили з ним.
