Чаку було абсолютно незрозуміло, чому двері під’їзду, через які вони стільки разів поверталися з прогулянки, були зачинені. Він сидів навпроти обшарпаних коричневих дверей.
«Може, все-таки помилився?» — подумав він. «Ні!» — впевнено відповів сам собі. Запахи говорили — це ті. «Просто потрібно ще трохи почекати, і господар згадає, що для чогось відвіз мене на машині в ліс і залишив мене там. Це гра! Але я знайшов. Тепер чекаю!».
Пішов сніг. Лапи Чака мерзли все сильніше і сильніше. Тіло зрадницьки тремтіло, не рятувала навіть шерсть.
«Головне – не думати про голод. Зараз вони як побачать мене, як зрадіють. Та як дадуть велику смачну кісточку…».
Тремтячий невеликий пес підійшов до замету і почав їсти сніг. Сніг танув у пащі, пити хотілося менше, але ставало ще холодніше. Хоча, куди ще більше.
«Зараз мене запустять, і я ляжу поруч з величезною білою батареєю. Але спочатку кісточка. І суп. А потім буду на них усіх гарчати. Я розумію, звичайно, що це гра. Тренували мене. Але я шукав наш двір кілька ночей.
Вчора прослизнув у відчинені двері під’їзду, щоб зігрітися. Вранці прокинувся від удару ногою двірника в бік. Заскиглив. Сил не було навіть вкусити його. Люди дивні. Коли я на повідку з господарем, то майже кожна людина на вулиці мені посміхнеться, привітається з господарем.
А коли один, всі з ненавистю дивляться, а цей навіть штовхнув. Тепер бік болить».
Собака кілька годин нерухомо дивився на двері під’їзду. З них ніхто не виходив і не входив. Чак почав тихонько скиглити. Думками він уже був ситий і в теплі.
«Потрібно тільки трохи почекати. Трохи». Почалася заметіль. Чак вже майже не відчував лап. Він ліг, згорнувся клубочком. Поступово його свідомість відлітала кудись далеко, далеко. Він своє завдання виконав. Так, було складно, але він знайшов свій під’їзд. Він – молодець. Треба поспати…
Віктор Михайлович був у квартирі один. Справ було неймовірно багато: потрібно було подивитися телевізор, попити чаю, потім знову подивитися телевізор, потім знову чаю, потім поспати і знову попити чаю…
Більше на сьогодні справ не було. Та що вже – на найближчі десять років розпорядок дня був один і той самий. Раніше – ось це так!
Водій електропоїзда. Він віз людей з околиць у саме серце міста. А, головне, він був потрібний.
«Нічого!» – заспокоював він сам себе: «Скоро весна. Розсаду посаджу. Там вже дачний сезон не за горами. Трохи і перезимую!».
Він пішов на кухню. Поставив кип’ятити чайник. Раніше під час кип’ятіння можна було з кимось поговорити, побурчати. А зараз його немов обдурили. Поспішили. Зрадницьки залишивши його одного.
Чайник закипів. Віктор Михайлович звичним рухом відкрив тумбочку, де мала лежати заварка. Її не було. Точніше, коробочка була – а заварки в ній не було.
– Тьху, ти. Треба в магазин йти, – радісно подумав він. Швидко одягнувшись, він вийшов з квартири. У під’їзді перегоріла лампочка, а може, знову вкрали.
«Треба нову вкрутити. На зворотному шляху», – подумав він. Відчинивши двері під’їзду і зробивши кілька кроків вперед, Віктор Михайлович об щось спіткнувся і ледь не впав.
– Чорт забирай! – пробурмотів він. Щось виявилося собакою, засипаним снігом. Сніг не танув.
– Чак! – Віктор Михайлович впізнав сусідського пса.
– Чак, ти що?! Тобі зовсім погано? Зачекай, я подзвоню твоїм господарям у домофон. – Він підбіг до домофона і набрав квартиру Чака. Ніхто не відповідав. Потім набрав номер сусідів. Там відповіли.
– Це ваш сусід. Не знаєте, де ваші сусіди, з 64? У них тут собака мало не замерз!
– Так вони з’їхали. Розлучення, здається. Квартира продається.
– Чорт забирай! Дякую.
Віктор Махайлович зняв з себе пуховик. Поклав поруч із собакою. Акуратно рукавичкою змахнув сніг, переклав Чака на пуховик. Здається, собака не дихав.
– Тьху ти! Чак, дихай!
Він затягнув його в під’їзд. До батареї. Гладив по замерзлій шерсті. По дорозі постукав у перші-ліпші двері квартири. Двері відчинила сусідка Ніна.
– Вікторе Михайловичу, що сталося?
– Ніно, собака… Я вас дуже прошу. Знайдіть найближчу ветеринарку і викличте нам таксі.
– Алло, Олена?
– Так, а це хто?
– Це ваш сусід з 72 квартири. Віктор Михайлович. Мені ваш телефон Ніна дала.
– А, добрий день, Віктор Михайлович.
– Я щодо Чака.
– Це до Михайла. Я ніколи не хотіла цього собаку.
– Хм… Ми зараз у ветери…
– Віктор Михайлович, цей дурень не може заробити навіть на іпотеку… І тут на! Собаку купив. Ви знаєте, що я кілька років тягнула сім’ю на своєму горбі?! Попросила його позбутися псини… А він навіть цього зробити не може! Усього найкращого!
– Алло, Михайле? Це Віктор Михайлович. Сусід. Колишній. Чак додому прибіг!
– Ви плутаєте. Наш Чак в лісі загубився.
– Я впевнений, що це Чак!
– Ні, цього не може бути.
– Ясно… Не можна так з ними.
– Я не розумію вас?!
– Все ти розумієш. Я радий, що у мене не стало таких сусідів.
Уже кілька місяців Чак жив у новому будинку. Кінчики вух він втратив, ну, і на дві лапи досі боляче було наступати, але нічого, він звик. Собаки у дворі йому пояснили, так-так, у собак теж є своє ком’юніті – собаки!
І вони спілкуються. Це зовсім не гра була. Вірніше так, це була гра двох дорослих людей, в якій Чаку потрібно було виконати команду «не живи». Тільки по-справжньому.
Ще Чак під деревами винюхав, а ви, мабуть, думаєте, у собак немає свого інтернету? Що у нього новий господар. В інструкції говорилося, що з господарем треба гуляти три рази на день.
Він – не молодий, і щоб не залипав біля телевізора, Чак тренував його бігом.
«Забавні вони, ці люди. Ті ніби посміхалися, але мало не позбавили життя. Цей завжди незадоволений. Бубонить постійно. Насправді, добрий і хороший. Чак не дурень: тих кусати, цього любити!».
У двері Віктору Михайловичу постукали.
– Віктор Михайлович, це Михайло. Я зараз живу з жінкою. У неї дитина. Дівчинка хоче собаку. Давайте я Чака заберу у вас. Вибачте, що так вийшло. Скільки я повинен за ветеринарку?
– Михайле, не розумію вас.
– Так вийшло… Я мало заробляв і…
– Собаці байдуже, скільки ти заробляєш… Чак у лісі загубився.
– Вікторе Михайловичу, він же лежить на підстилці.
– Це Норріс, а Чака ти загубив.
– Чак, до мене!
Собака, лежачи на підстилці, не зрушив з місця. Тільки оскалив зуби.
– Михайле, вам час. Я б вам радив до лікаря зайти. Серце перевірити.
– А що не так з моїм серцем?
– Мені здається, його немає.
Спеціально для сайту Stories
