Клавдія Василівна повернулася додому. Вона ходила до перукарні, незважаючи на свій поважний вік, їй нещодавно виповнилося 68 років, вона регулярно балувала себе візитами до свого майстра.
Клавдія Василівна приводила в порядок голову, нігті, і ці нехитрі процедури піднімали їй життєвий тонус і настрій.
– Клавочка, до тебе якась родичка приходила. Я сказав, що ти будеш вдома пізніше. Вона обіцяла ще зайти, – повідомив їй чоловік Юрій.
– Яка ще родичка? У мене родичів вже не залишилося. Якась сьома вода на киселі… проситиме щось. Треба було сказати їй, що я поїхала далеко, – невдоволено відповіла Клавдія.
– Ну як же так? Навіщо брехати? Мені здається, вона з вашого роду, така ж висока, статна, чимось схожа на тещу, царство їй небесне. Не думаю, що вона з проханням. Інтелігентна жінка, добре одягнена, – спробував заспокоїти Юрій дружину.
Хвилин через сорок родичка подзвонила у двері. Клавдія сама впустила її. Дійсно, схожа на покійну матір, дуже добре одягнена: дороге пальто, чоботи, рукавички, сережки в вухах з крихітними діамантами. У цьому Клавдія розбиралася.
Клавдія запросила жінку за вже накритий стіл.
– Давайте знайомитися, якщо ми родичі. Я Клавдія, можна без по батькові, бачу, що ми з Вами близькі за віком. Це мій чоловік Юрій, а Ви по якій лінії мені рідня? – запитала господиня.
Жінка трохи завагалася, навіть злегка почервоніла.
– Я Галина… Галина Володимирівна. У нас, дійсно, невелика різниця у віці. Мені 50 років виповнилося 12 червня. Вам ця дата ні про що не говорить?
Клавдія зблідла.
– Я бачу, Ви згадали. Так, я Ваша дочка. Тільки не хвилюйтеся, мені від Вас нічого не потрібно. Просто захотіла подивитися на свою рідну матір. Я все життя прожила в невіданні. Ніколи не могла зрозуміти, чому мене не любить мама.
До речі, її вже вісім років, як немає. Чому мене любить тільки тато? Тата не стало зовсім недавно, два місяці всього минуло. Він в останній момент мені і розповів про Вас. Просив, щоб ви його пробачили, якщо зможете, – хвилюючись розповідала Галина.
– Нічого не розумію? У тебе є дочка, – запитав ошелешений цією новиною чоловік.
– Виходить, є. Я тобі потім все поясню, – відповіла Клавдія.
– Значить ти дочка? Чудово! Подивилася? Якщо ти думаєш, що я буду каятися і просити пробачення, то ні, не буду. Моєї провини тут немає, – відповіла вона Галині.
– Сподіваюся, татко тобі все встиг розповісти? Якщо ти думаєш, що в мені пробудиш материнські почуття, то теж ні, ні на йоту! Вибач.
– Можна я до Вас ще раз приїду? Я тут у передмісті живу. У нас великий двоповерховий будинок, приїжджайте ви з чоловіком до нас. Ви звикнете до думки, що я є.
Я Вам привезла фотографії онука, правнучки, може подивитеся? – боязко запитала Галина.
– Ні. Не хочу. Не приїжджай. Забудь про мене. Прощавай, – різко відповіла Клавдія.
Юрій викликав Галині таксі і пішов її проводжати. Коли він повернувся, Клавдія вже прибрала зі столу і спокійно дивилася телевізор.
– Ну і витримка у тебе! Невже у тебе зовсім немає душі? Я і раніше підозрював, що ти безжальна і бездушна, але що до такої міри, не думав, – сказав їй чоловік.
– Ми з тобою познайомилися, коли мені було 28 років, правильно? Так ось, дорогий чоловіче, душу з мене вийняли і потоптали набагато раніше.
Я сільська дівчина, все життя мріяла вирватися до міста, тому й вчилася краще за всіх, і до інституту вступила єдина з класу.
Мені було 17 років, коли я познайомилася з Володею. Кохала його шалено. Він був старший майже на 12 років, але мене це не бентежило.
Після мого бідного дитинства, в місті, де я вчилася, для мене все було, як у казці. Стипендії ні на що не вистачало. Весь час хотіла їсти, тому я з захопленням приймала запрошення коханого сходити в кафе або поїсти морозива.
Він мені нічого не обіцяв, але я не сумнівалася, що раз у нас таке кохання, він обов’язково візьме мене за дружину.
Коли одного вечора він запросив мене на дачу, я погодилася, не роздумуючи. Я була впевнена, що тепер, коли все сталося, я міцно прив’язала його до себе.
Зустрічі на дачі стали постійними. Скоро стало зрозуміло, що ми наробили, і я стану матір’ю його дитини.
Про це я повідомила Володі. Його радості не було меж. Розуміючи, що скоро моє становище стане очевидним, я сама запитала його, коли ми одружимося? Мені вже виповнилося 18 років, можна подавати заяву в РАЦС.
— А я хіба обіцяв тобі одружитися колись? — питанням на питання відповів Володя.
— Не обіцяв, і не одружуся. Тим більше я вже одружений… — тим же спокійним тоном продовжував він.
— Але як же дитина? Як же я?
— А що ти? Ти молода, здорова. З тебе можна скульптуру дівчини з веслом ліпити. В інституті своєму академічну відпустку візьмеш. Поки нічого не помітно вчися, а потім ми з дружиною заберемо тебе до себе.
У нас ніяк не виходить народити дитину. Може, тому що дружина набагато старша за нас. Коли народиш, дитину ми заберемо. Як це все буде оформлено – не твоя справа.
Я хоч і молодий, але не остання людина в міськвиконкомі. Дружина – завідуюча відділенням у міській лікарні. Тож за дитину можеш не переживати. Після поло гів відлежишся і в інститут. Ми тобі ще й заплатимо.
Тоді про сурогатне материнство ніхто ні сном-ні духом не чув. Я, напевно, була в той час єдиною сурогатною матір’ю . А що мені було робити? У село їхати, сім’ю зганьбити?
До полог ів я жила у них в особняку. Дружина Володимира до мене не заходила, може, все-таки ревнувала. Дочку я народила вдома, акушерку привезли, все чесно.
Грудьми я її не годувала, дівчинку відразу забрали. Я її більше і не бачила. Через тиждень мене делікатно проводили. Володя грошей дав.
Повернулася в інститут. Після інституту на завод. Кімнату дали в сімейному гуртожитку. Працювала спочатку просто майстром, потім старшим майстром.
Друзів було багато, а заміж ніхто не кликав, поки ти не з’явився. Мені вже 28 років було, начебто і не хотіла заміж, а треба.
Далі ти знаєш. Добре ми з тобою життя прожили, три машини поміняли, будинок – повна чаша, дача доглянута. Відпочивати щороку їздили. Завод наш в 90-ті вистояв, тому що прилади для тракторів тільки в одному цеху роблять, а що в інших ніхто не знає. Завод досі оточений колючим дротом і сторожовими вишками.
На пільгову пенсію вийшли. Все у нас є. Дітей немає, і не треба. Як подивлюся, які дітки пішли… – закінчила свою сповідь Клавдія.
– Погано ми з тобою прожили. Я тебе кохав. Все життя намагався твоє серце відігріти, так і не зміг. Гаразд, дітей не було, але ти ж ні кошеня, ні собачку не пошкодувала жодного разу. Сестра просила племінниці допомогти, ти її навіть на тиждень пожити не пустила.
Сьогодні дочка до тебе приїхала і як ти її зустріла? Дочка! Твоя кров, а ти… Боже, якби ми були молодші, я б на розлучення подав, а тепер вже пізно. Холодно з тобою поруч, холодно, – заперечив розсерджений Юрій.
Клавдія навіть трохи злякалася, ніколи ще чоловік з нею не розмовляв так різко.
Все її спокійне життя порушила ця дочка.
Юрій переїхав на дачу. Всі останні роки він живе там. Там на дачі у нього три собаки, підібрав покинутих цуценят. і незрозуміло скільки котів і кішок.
Додому з’являється рідко. Клавдія знає, що він їздить до її дочки Галини, з усіма там перезнайомився, правнучку обожнює.
– Завжди був дивакуватим, таким і залишився. Нехай живе, як хоче, – думає Клавдія.
У неї так і не з’явилося бажання познайомитися ближче з дочкою, онуком і правнучкою.
Вона одна їздить до моря. Відпочиває, набирається сил і відчуває себе чудово.
Спеціально для сайту Stories
