Віктор знову не помив тарілку. Лариса поглянула на залишки макаронів з рибними консервами, що прилипли до країв, і поставила тарілку в раковину, де вже височіла гора посуду. Руки просто не хотіли рухатися. Щось всередині нило і вимагало… чого? Вона сама не розуміла.
– Вітю, ти посуд не міг би помити? – запитала вона, заходячи в кімнату.
Чоловік хмикнув, не відриваючи очей від телевізора:
– Ларо, ну ти чого? Я втомився на дачі. Тиск скаче. А тобі чим зайнятися?
Лариса подивилася на його лису верхівку, на живіт і шкарпетки, що стирчали з-під картатого пледа. Сорок років разом. Сорок.
– Я теж втомилася, між іншим.
– Та годі, ти ж цілими днями вдома. А я там грядки копав.
Телевізор кричав щось про новини. Віктор додав гучності.
Лариса вийшла на балкон. Вечір розтікався по небу. Внизу сусідка Ніна Петрівна гуляла з онуками – двійнятами років шести. Вони верещали і носилися навколо лавки.
– Господи, – прошепотіла Лариса. – Так і життя пройде.
Телефон писнув. Повідомлення від Галки: «Ларисо, пам’ятаєш Люську з бухгалтерії? Розлучилася! У 60! Уявляєш?»
Лариса завмерла. Екран телефону згас, але літери немов відбилися в свідомості. Розлучилася. У шістдесят.
Руки затремтіли. Вона чомусь погуглила: «Розлучення після 60 років». Десятки історій. Сотні жінок. Тисячі причин.
Вночі Лариса не спала. Віктор хропів поруч, розкинувшись на ліжку. Вона дивилася в стелю і думала про Люську з бухгалтерії, яку ледь пам’ятала. Як вона зважилася? Куди пішла?
Вранці Віктор пішов грати в доміно з приятелями. Лариса зателефонувала Галці.
– Галю, а що там з Люскою?
– О, ти не уявляєш! Каже, набридло бути прислугою. Орендувала квартиру на околиці і працює консультантом у садовому магазині.
– І як їй?
– Каже – щаслива. Бреше, напевно. Куди в нашому віці метушитися? Та й на пенсію хіба проживеш?
Після розмови Лариса довго сиділа біля вікна. Потім дістала конверт, де зберігала свої заощадження – відкладала потроху з кожної пенсії. На перший час вистачить.
Коли Віктор повернувся, вона мила посуд. Руки рухалися автоматично.
– Вітю, я хочу поговорити.
– Ммм? – він поліз у холодильник за пінним.
– Я вирішила… – голос затремтів. – Я хочу розлучитися.
Напій пролився на підлогу. Віктор завмер з відкритим ротом.
– Ти що, здуріла на старості років? Що за жарти?
– Це не жарти. Я втомилася, Вітю. Я не хочу так більше.
– Як – так?
– Ось так! – вона обвела рукою кухню. – Сорок років одне й те саме. Ти мене не бачиш. Не чуєш. Я як меблі для тебе.
Віктор грюкнув дверцятами холодильника.
– Це Галка тобі дурню в голову вбила? Чи серіалів надивилася?
– При чому тут Галка? – Лариса витерла руки рушником. – Я сама вже давно так думаю.
– Ну і куди ти підеш? До дітей? Так у них своє життя. На вулицю? З нашою пенсією?
Лариса мовчала. Віктор підійшов ближче:
– Ларо, ти чого? Правда чи що? У нашому віці? Люди сміятися будуть.
– Нехай сміються.
– А Михайло що скаже? А Олена? Ти про дітей подумала?
Думки про дітей боляче кольнули, але Лариса вже вирішила.
– Вони дорослі. Зрозуміють.
Віктор розлютився, грюкнув дверима. Повернувся пізно, напідпитку, кричав, що вона здуріла, що це все примха і дурниця. Потім заснув прямо в одязі.
Вранці Віктор не пам’ятав вчорашньої розмови. Або прикидався. Лариса зібрала речі – небагато, найнеобхідніше. Зателефонувала ріелтору, якого знайшла за оголошенням.
До вечора Лариса вже дивилася на крихітну кімнату в комуналці на околиці міста. Шпалери в квіточку, продавлений диван, тумбочка з тріснутим кутом.
– До зупинки п’ять хвилин, – бадьоро сказала господиня, літня жінка в окулярах з товстими лінзами. – Кухня спільна, але сусіди пристойні. Тихі.
– Я беру, – сказала Лариса, стискаючи ремінець сумки.
Коли господиня пішла, Лариса сіла на диван. Пружини скрипнули. З вікна дуло. На стелі розпливалася жовта пляма – мабуть, сусіди зверху заливали.
– Ось і все, – сказала вона в порожнечу.
Телефон розривався від дзвінків. Віктор, діти, подруги. Лариса вимкнула звук.
Вночі вона не спала. Лежала, дивлячись у стелю. За стіною хтось хропів. Думки плуталися. Вона уявляла, як Віктор сидить один на кухні. Напевно, не повечеряв. Хто йому борщ розігріє?
Вранці зателефонувала дочка.
– Мамо, що ти робиш? – голос Олени дзвенів від обурення. – Тато дзвонив, сказав, що ти пішла!
– Так, пішла.
– Куди? Навіщо? У вас же все було нормально!
– Нормально? – Лариса посміхнулася. – Олено, у нас нічого не було. Просто жили поруч.
– У твоєму віці всі так живуть! Що ти як маленька?
– А в якому віці можна захотіти щастя?
Олена помовчала, потім зітхнула:
– Я заїду. Скажи адресу.
Лариса назвала. Потім зателефонувала синові. Михайло відреагував інакше.
– Мамо, ти серйозно вирішила?
– Так.
– Ну… – він запнувся. – Якщо що, я допоможу. Грошима чи ще чимось.
– Дякую, синку.
У супермаркеті Лариса довго стояла біля полиць з продуктами. Рахувала гроші. З незвички купила занадто багато – забула, що тепер готує тільки для себе.
Олена приїхала ввечері. Оглянула кімнату, скривилася:
– Мамо, ти з глузду з’їхала. Це ж конура!
– Нормальна кімната. Чиста.
– Тато вибачиться. Повернешся – і все забудеться.
– А я не хочу, щоб забулося. – Лариса розлила чай. – Я хочу, щоб змінилося.
– У шістдесят два? – Олена закотила очі. – Мамо, це у тебе якась криза.
– Ні, донечко. Криза – це сорок років поруч з людиною, яка тебе не бачить.
Віктор прийшов сам через тиждень. Постукав у двері, м’явся на порозі.
– Повернися, га? – сказав хрипло. – Я посуд митиму.
– Справа не в посуді, Вітю.
– А в чому тоді? – він розвів руками. – Чого тобі не вистачало? Дах є, їжа є.
– Мене не вистачало. Я сама себе втратила поруч з тобою.
Віктор пішов ображений. Через три дні надіслав СМС: «Подав на розлучення. Раз ти так хочеш».
Лариса сховала телефон. Руки тремтіли. Вона боялася, що заплаче, але сліз не було. Тільки порожнеча і дивне полегшення.
На спільній кухні вона познайомилася з сусідкою Зіною – жінкою приблизно її віку, яка працювала прибиральницею в кінотеатрі.
– Теж втекла? – запитала Зіна, помішуючи суп.
– Звідки ти…
– По очах бачу. У мене такі самі були, коли від свого пішла. П’ять років уже одна. І знаєш що? – вона підморгнула. – Жодного разу не пошкодувала.
– А не страшно одній?
– Страшніше з нелюбом жити. Марна трата часу. А його і так мало залишилося, правда?
Лариса все частіше сиділа на кухні з Зіною. Вони пили чай з дешевим печивом і говорили про життя. Зіна працювала три дні на тиждень, решту часу в’язала іграшки на продаж.
– Навчу, якщо хочеш, – запропонувала вона. – Копійка до пенсії.
– Я навіть не знаю, що я вмію, – зізналася Лариса. – Все життя тільки готувала, прала, прибирала…
– А що тобі подобалося в дитинстві? Чим мріяла займатися?
Лариса замислилася:
– Любила малювати. Навіть ходила до художньої школи, але кинула через інститут.
– Ну ось! – Зіна ляснула по столу. – Почни знову.
– У моєму віці?
– Ларо, ти як заїжджена платівка. «У моєму віці, у моєму віці». Тобі шістдесят два, а не дев’яносто.
Розмова із Зіною запала в душу. Лариса купила дешевий набір фарб і альбом. Спочатку соромилася, малювала тільки коли нікого не було вдома. Потім осміліла.
Розлучення пройшло швидко. Віктор навіть на засідання не з’явився, прислав адвоката. Квартиру вирішили продати і розділити гроші – так було чесно. Поки йшли формальності, Лариса жила на заощадження і пенсію.
Галка з’явилася без попередження, принесла пиріг.
– Ларо, ну ти даєш! – вона крутила головою, оглядаючи кімнату. – Всі пліткують! Віка з п’ятого під’їзду мало не зомліла, коли дізналася.
– Нехай пліткують.
– А ти… не повернешся? – обережно запитала Галка. – Віктор, кажуть, зовсім скис.
– Ні.
– А як же… ну, жити на що будеш? Квартиру ділити?
– Поділимо. Мені вистачить на однокімнатку десь.
Галка зітхнула:
– Ти смілива. Я б не наважилася.
Після її відходу Лариса довго стояла біля вікна. На вулиці йшов дощ. Вона дістала фарби і намалювала мокру вулицю, розмиті ліхтарі. Вийшло непогано.
Михайло заїхав на вихідні, привіз продукти.
– Мамо, ти якась бліда. Хворієш?
– Та ні. Просто… незвично.
– Жалієш?
Вона замислилася.
– Іноді. Вранці особливо, коли прокидаюся одна. Звичка, напевно.
– Мамо, а може до нас переїдеш? У нас кімната пустує, діти будуть раді.
– Дякую, Михайле. Але ні. Мені потрібно самій навчитися жити.
Наприкінці місяця Лариса зрозуміла, що гроші закінчуються. До пенсії ще тиждень, заощадження тануть. Вона рахувала кожну копійку, економила на всьому. Одного разу навіть мало не зомліла в магазині – недоїдала.
Довелося зателефонувати Віктору, попросити в борг до продажу квартири. Він приїхав, привіз гроші. Дивився похмуро.
– Схудла, – буркнув.
– Зате колір обличчя кращий, – пожартувала вона.
– Повернешся? – раптом запитав він. – Я газету читатиму в іншій кімнаті. І готуватиму сам у вихідні.
Щось стиснулося в грудях. На мить захотілося погодитися. Повернутися в квартиру, де все знайоме. До людини, з якою прожито сорок років.
– Ні, Вітю. Пізно.
Він пішов, грюкнувши дверима. А Лариса розридалася, вперше за весь час. Плакала довго, навзрид. За сорок втрачених років. За страх самотності. За невідомість попереду.
Зіна знайшла її в такому стані, обійняла міцно.
– Переломний момент, – сказала вона. – У мене теж був. Тепер легше буде.
Того вечора Зіна показала їй оголошення про набір до гуртка малювання при місцевому будинку культури. Для пенсіонерів – безкоштовно.
– Я не зможу, – прошепотіла Лариса.
– Зможеш. У суботу йдемо. Разом.
У суботу Лариса прокинулася з температурою. Її морозило, боліло горло. Вона зателефонувала Зіні – скасувати похід до гуртка. Та замість відповіді принесла ліки і термос з малиновим чаєм.
– Це все нерви, – сказала Зіна, закутуючи її ковдрою. – Організм перебудовується.
Лариса хворіла майже два тижні. Температура то спадала, то підскакувала. Горло боліло так, що говорити не могла. Зіна заходила щодня, приносила бульйон і ліки.
– Лікаря викликати? – питала вона.
Лариса негативно хитала головою. Боялася рахунків за лікування, грошей і так не вистачало.
Одного ранку в двері постукали. Лариса насилу підвелася з ліжка, відкрила. На порозі стояла Олена з великою сумкою.
– Михайло сказав, ти хворієш.
Лариса кивнула. Олена пройшла в кімнату, оглянула безлад, скривилася, але промовчала. Дістала з сумки контейнери з їжею, ліки, нову піжаму.
– Я на два дні. Взяла відгули на роботі.
Два дні Олена доглядала за нею, прибирала, готувала. Мовчки. Лариса теж мовчала – і через хворе горло, і тому що не знала, що сказати. Увечері другого дня, коли Ларисі стало легше, вони нарешті поговорили.
– Мамо, ти справді щаслива тут? – запитала Олена, сидячи на краю дивана.
– Не знаю, – чесно відповіла Лариса. – Але я відчуваю, що… живу.
– А з татом ти не жила?
– По-іншому жила. Як робот. Готувала, прала, чекала. А навіщо – не розуміла.
Олена зітхнула:
– Я на тебе спочатку злилася. Думала – примха. А потім побачила, як Ігор шкарпетки по дому розкидає, і подумала – а я теж ніколи нічого не кажу. Терплю.
– І що зробила?
– Поговорила з ним. Серйозно. Сказала, що втомилася бути невидимкою.
– І?
– Він здивувався. Сказав, що навіть не помічав. – Олена посміхнулася. – Тепер намагається. А я вчуся говорити, чого хочу. Це ти мене навчила, виходить.
Коли Олена поїхала, Лариса довго сиділа біля вікна. Щось змінилося. Всередині було тихо і спокійно.
Через місяць квартиру нарешті продали. Ларисі дісталася половина суми – вистачило на маленьку однокімнатну в спальному районі. Переїжджала вона вже з радістю – кімната в комуналці почала здаватися тісною.
Зіна засмутилася, але обіцяла приїжджати в гості. Нова квартира виявилася світлою, з балконом. Лариса купила найпростіші меблі і повісила на стіну свою першу картину – ту саму, з дощем.
До гуртка малювання вона все-таки пішла. Там виявилося багато таких самих пенсіонерів. Ніхто не сміявся з її невмілих робіт. Навпаки, хвалили за відчуття кольору.
Керівник гуртка, молодий художник Павло, іноді затримував її після занять:
– Ларисо Петрівно, у вас талант. Потрібно розвивати.
Вона соромилася, відмахувалася, але потай пишалася.
У червні, майже через рік після відходу від Віктора, Лариса влаштувала виставку своїх робіт прямо в квартирі. Запросила Зіну, дітей, навіть Галку з подругами. Прийшли всі. Останнім з’явився Віктор – постарілий, у новій сорочці.
– Можна? – запитав ніяково.
– Проходь, – кивнула Лариса.
Він довго ходив між розвішеними на стінах картинами. Потім підійшов:
– Я й не знав, що ти так вмієш.
– Я теж не знала.
– Вибач мене, – раптом сказав він. – Я тебе не бачив. Сорок років не бачив.
Лариса посміхнулася:
– Я себе теж не бачила, Вітю. Ми обоє винні.
Він пішов раніше за всіх. А Лариса ще довго сиділа з гостями. Говорили, сміялися. Михайло з дружиною розповідали про дітей. Олена шепотіла, що чекає дитину.
Після відходу гостей Лариса вийшла на балкон. Вечір був теплий, пахло бузком. Внизу гралися діти, молода пара цілувалася на лавочці.
«Невже я просто так віддала стільки років?» – подумала вона, але одразу ж стримала себе. Ні, не просто так. Виростила дітей, реалізувалася як мати. Тепер настав час реалізуватися як Лариса.
Телефон писнув повідомленням. Павло писав: «Міська галерея шукає роботи місцевих художників для осінньої виставки. Я розповів про вас. Зацікавилися».
Лариса посміхнулася. Їй ще треба було навчитися багато чому. Як платити за квартиру через інтернет. Як їздити в незнайомі райони. Як знайомитися з новими людьми.
Але вона більше не боялася. У шістдесят три вона нарешті зрозуміла: життя не закінчується, поки ти сам його не закінчиш. А своє вона тільки починала.
Спеціально для сайту Stories
