— Мамо, а давай татові зателефонуємо по відеозв’язку? Привітаємо його! — запропонувала старша дочка, дивлячись на Юлю.
— Правда, мамочко! Ми з сестричкою вірші прочитаємо… А тато нам подарунки з відрядження привезе, — заплескала в долоні молодша дочка.
Діти любили батька і дуже засмутилися, що татко терміново поїхав. Та не просто на вихідні, а в свій день народження!
— Так, мої хороші, я трохи пізніше татові наберу і разом привітаємо. Зараз він зайнятий, працює…
Юля дзвонила чоловікові вже не раз. Але він чомусь не відповідав. І раптом… Телефон ожив. Борис дзвонив по відеозв’язку, що робив вкрай рідко.
— Дівчата, тато дзвонить сам! Мабуть, почув, що ми хочемо його привітати…
Старша дочка схопила телефон швидше за маму і, натиснувши на кнопку «прийняти дзвінок», побачила щось неймовірне і швидко віддала телефон мамі…
Три дні тому
Юля спланувала, як буде святкувати день народження чоловіка.
Щороку в свято вона влаштовувала маленький сюрприз, знала, що він любив зустрічі з друзями, посиденьки до ранку, червоне рікою, а на десерт замість кремового торта обов’язково пиріг зі свіжою полуницею.
Ось і цього разу Юля хотіла не руйнувати традицію: замовила столик у новому ресторані і запросила близьких друзів. А ще домовилася, що діточок забере до себе мама, щоб свято було з продовженням.
За сім років первісна пристрасть трохи згасла, і Юля розуміла, що в багаття кохання час підкинути дров, тому торт мав бути поданий після урочистої частини вже удвох, без зайвих очей, разом із хвилюючим танцем, який Юля розучувала цілий місяць, щоб чоловік точно був вражений.
Все йшло за планом, але за три дні до свята Борис прийшов додому похмуріший за хмару.
— Щось сталося? — занепокоїлася дружина.
— Так… — він присів поруч, збираючись з думками. — Я знаю, що ти завжди готуєшся до мого дня народження, але цього разу доведеться перенести. Якщо ти, звичайно, щось планувала…
Юля розплющила очі.
— Так, звичайно! Я планувала! Я вже все підготувала! — розгубилася вона.
— Вибач, я не зможу бути вдома в цей день. Керівництво рве на собі волосся — треба терміново їхати. Новий об’єкт, позаплановий, але дуже вигідний. Справа без мене провалиться.
Я найдосвідченіший у відділі. Ти ж розумієш… Я так намагався знайти собі заміну, але в сезон відпусток, та ще й так скоро… Просто нереально. Я не знаю, як бути. Хіба що ви зі мною поїдете.
— Куди ми поїдемо? — тихо сказала Юля. — Малятко тільки що одужало, а ми її в потягах тягатимемо? Ні… Виключено. А мама поки що не оговталася після відходу тата. Я боюся її надовго з дітьми залишати. Хтозна, що може статися.
— Так, я все це знаю.
Він зітхнув. Було видно, що йому важко це говорити.
— Я домовився з начальником, щоб поїздка була короткою — всього на три дні. Повернуся — все відсвяткуємо. Я тобі обіцяю. Без гостей, нашою маленькою родиною, тільки близькими.
— Звичайно. Відзначимо потім. Я подзвоню в ресторан і скасую бронювання столу. Так… — Юля була розчарована. Та й перед друзями було якось… незручно. Але ж не святкувати без іменинника?
— Дякую… — Він обійняв Юлю, і вони деякий час просто мовчали. — Ще Юлю, якщо зможеш, витягни матір і подай документи на машину. У тебе є довіреність від мого імені. Вона скоро прострочиться, а мені вічно ніколи. Та й мама твоя — ненадійна дама після всього цього…
Юля кивнула. Півроку тому пішов з життя її батько. Мама важко переживала втрату: навіть потрапила до лікарні з серцем. І ось недавно жінка вступила в спадщину — квартира, дача… а ще дорога іномарка, позашляховик, новий, на якому батько Юлі так і не встиг поїздити.
Крім Бориса, в цій родині прав ні у кого не було, тому постало питання: що робити зі спадщиною.
Продати — доведеться платити великий податок з продажу. Залишити — утримання для тещі були занадто дорогим задоволенням, а годувальника жінка втратила. І тоді Борис запропонував свій варіант:
— Перепишіть на мене машину тестя. Я буду на ній їздити, возити сім’ю. А свою машину, стару, я продам і гроші з продажу плюс накопичення на нову машину віддам тещі. Якраз вийде хороша сума.
Теща грошей з зятя брати не хотіла, але потім подумала і вирішила, візьме не всю суму, а частину. Решта буде в якості подарунка на день народження.
До центру вони збиралися саме після свята, в понеділок.
Юля скасувала бронювання і вибачилася перед гостями. Та субота була звичайним днем. Діти залишилися вдома, гралися і смикали маму, просили зателефонувати батькові. Батькові, який у поті чола працював.
І все ж звичка вітати не відпускала. Юля знову і знову дзвонила Борису.
Зайнятий. Працює. Ну добре.
Тим часом а іншому місті Борис, думаючи, що все склалося ідеально, наспівував якусь мелодію, намилюючись у душі. Співав він фальшиво, але із задоволенням, від душі.
Телефон його залишився в спальні, і він не чув, як дружина дзвонила йому, щоб привітати з днем народження. Борис був радий, що йому вдалося позбутися дружини і дітей.
Міла, його подружка, пройшла повз і почула дзвінок. Вона нахмурилася. Щось у цьому наполегливому дзвінку від «Сестри» Бориса не давало спокою.
— Боря? — крикнула вона, прочинивши двері у ванну. — Тобі «Сестра» дзвонить. Напевно, хоче привітати.
— Відхили виклик, — відповів він крізь шум води. — Я потім передзвоню. Не в душі ж спілкуватися з родичами. Краще йди сюди, спинку потри.
— Так, коханий, зараз… — Міла посміхнулася і, прикривши двері, клікнула по екрану, натиснувши передзвонити по відеозв’язку.
Ось тільки замість «Сестри» на дзвінок відповіла якась дівчинка років шести…
— Мамочко… А чому на екрані чужа тітка?.. — здивовано запитала дівчинка, дуже схожа на Бориса.
«Напевно, племінниця», — посміхнулася Міла і весело помахала рукою:
— Привіт! Як тебе звати?
Але дівчинка вже передала трубку матері.
Тепер на екрані Міла побачила жінку. Вона була звичайною: русяве волосся, закріплене шпилькою на потилиці. Міла помітила зморшку на лобі від напруги… Потрібно було розрядити обстановку, адже Міла не знала «рідню» свого коханого чоловіка.
— Доброго дня! — перериваючи паузу, сказала Міла. — Я давно хотіла з вами познайомитися!
— Вибачте… А хто ви? — уточнила Юля.
— Я — Міла. Дівчина Бориса. Ну… вашого брата. Він зараз у душі, готується до вечора. Ви, напевно, знаєте, що у нього сьогодні день народження і ми йдемо в ресторан. Шкода, що ви не зможете бути присутніми…
І я зараз подумала — може, разом його привітаємо? День все-таки особливий! Прямо так, по відеозв’язку… Йому буде приємно, я впевнена.
Юля витримала потік інформації, не моргнувши оком. Тільки зморшка на лобі стала ще більш помітною.
— Міла, значить… Дівчина Бориса? — тихо перепитала вона.
— Так. Ми вже майже рік разом… Я так хотіла з вами познайомитися, але Борис чомусь ніяк не може організувати зустріч. Я готова приїхати до вас, або ви до нас приїжджайте!
У нас дуже гарне місто… Я вам все покажу. Знаєте, я так рада, що ви подзвонили. А то ми б ще довго не знали один про одного. Борис такий потайний, але дуже хороший. Я думаю, що скоро ми нарешті перейдемо на новий етап.
Юля натягнула посмішку. Все було ясно. Ясно як божий день.
Вона не подала виду, що зовсім не сестра Бориса, а дружина. Діти, на щастя, мовчали.
— Добре, — сказала вона. — Давайте зробимо йому сюрприз. Я теж рада, що ми з вами один про одного дізналися. Тільки не вимикайте виклик. Я зараз ковпак надіну і торт у руки візьму, свічки задуємо з дітьми, хеппі бездей заспіваємо разом, так?
— Так! — Міла сяяла, як зірка на небі. У той момент вона виглядала щасливішою, ніж іменинник.
— Боря! Ти виходиш? — уточнила вона. — Нам уже скоро виїжджати.
— Так… Не дочекався тебе, сонечко моє, кохана. Доведеться солоденьке на ніч залишити…
Коли Борис вийшов з ванної, задоволений, в рушнику, Міла сиділа на ліжку з телефоном в руках. Посмішка була такою радісною, ніби вона виграла в лотерею.
— Ти з ким розмовляєш? — напружився Борис.
— Я на зв’язку з твоєю сестрою. Вона така… мила. І дітки… Погодилися тебе привітати. У прямому ефірі.
Міла повернула телефон, і екран ожив.
— Сюрприз! — разом вигукнули Міла і Юля, а Борис завмер.
Юля сиділа перед камерою в святковому ковпаку. Біля неї були дівчатка, теж у ковпаках.
— Тату! З днем народження! — навперебій кричали дочки Бориса, а він… Він не знав, куди подітися. Хотілося провалитися крізь землю.
У руках у Юлі було свідоцтво про шлюб.
— Дівчатка, тепер конфетті на честь тата!
— Коханий, чоловіче! — сказала вона спокійно. — З днем народження.
Вона акуратно підняла документ. І розірвала його на дрібні частини під шокований погляд Міли. Та не розуміла, що відбувається.
— Машину дарувати тобі ми не будемо, вона залишиться у мами. А ось твою доведеться продати, як і квартиру… все це в шлюбі нажито.
Вона зробила паузу.
— Сподіваюся, у Міли є своє житло. Бо тепер ти живеш у неї. Ну і на аліменти я подам… Діти — це святе.
Її обличчя зникло. Залишився чорний екран. І тиша, в якій було чутно, як б’ється серце Бориса.
— Ти, виявляється, одружений, — нарешті здогадалася Міла. — А назва в телефоні, щоб я не здогадалася… Розумно…
Борис не відповів.
— Але головне навіть не це… У тебе… діти! Дві чарівні дівчинки! Чого тобі ще треба? Дружина — красуня!— в очах Міли промайнуло розчарування.
— Міла, послухай, це все не так. Я просто не хотів…
— … бути чесним?
Вона підвелася і почала збиратися. Вихідні пройшли не за планом для всіх, і залишатися з Борисом під одним дахом більше не хотілося.
— Міла! Ну не йди… Хоча б ти будь розумнішою!
— Ти казав, що у тебе нікого немає! Що ти один, самотній! Що день народження святкувати одному так гірко і самотньо, коли у всіх друзів вже є сім’ї!
Борис намагався заговорити, але Міла не слухала. Вона все зрозуміла і вирішила піти.
Тепер день народження і справді було ні з ким святкувати…
Юля не знала, що сказати дочкам. Вона не була готова до серйозної розмови, тому просто звернулася до матері. Та зрозуміла все без слів.
— Так, донечко… Я побуду з дівчатами, а ти їдь. Розважся…
Юля одягла ту саму нову сукню, зателефонувала друзям чоловіка і покликала їх відзначити день народження нового життя. Хтось відмовився, але багато хто приїхав.
Загалом, того вечора Юля веселилася так, як не гуляла в 18 років, в кінці вечора вона із задоволенням з’їла той самий пиріг, який готували для Бориса. Друзі її підтримали, всі як один засудили Бориса і зробили висновки.
У понеділок замість центру Юля поїхала до адвоката і подала на розлучення. Борис залишився біля розбитого корита, та ще й з аліментами за двох дітей.
І чи варто було того? Навряд чи. Але назад нічого вже не повернути.
Спеціально для сайту Stories
