Аркадій Анатолійович повертався з крамниці, де купив новий табурет на заміну старому, що зламався під ним вранці. Чоловік раз у раз зупинявся, щоб дати хворим ногам відпочинок, і сідав на табурет. “Коли я встиг стати таким?” — дивився чоловік на світ, що не впав після його виходу на пенсію.
Будівельники будували, двірники міли, поліцейські пильнували, лікарі лікували — всі займали свої місця і робили свою справу. І тільки він сидів на табуреті, займаючи собою корисний простір і не приносячи жодної користі. Занурений у роздуми, роблячи короткі привали, він дійшов до будинку, в який переїхав кілька місяців тому.
Він обміняв свою двокімнатну квартиру на однушку, бо так було ближче до поліклініки. Аркадій піднявся по сходах і, зайшовши в старий ліфт, що розкрився перед ним, натиснув на кнопку останнього поверху. Потім ще раз і ще. Кнопка не спрацьовувала.
— Місяць уже як подали заявку, а вони все ніяк цю прокляту кнопку не полагодять! — Аркадій ніби очікував, що його магічно почують комунальні служби. — Я втомився щодня підніматися на свій поверх, не доїхавши до нього! — продовжував бубнити, дивлячись на подряпаний, почорнілий від відбитків пальців і вогню запальничок пульт.
Аркадій дістав з кишені пасатижі та набір викруток, які за старою заводською звичкою завжди носив із собою. Приклавши трохи кмітливості та чарівних «заклинань», він зміг підібрати інструмент, необхідний для спеціальних кріплень, і відкрутив їх.
Вивчивши поглядом нутрощі старого механізму, Аркадій помітив, що один з гвинтів, що фіксують зламаної кнопки, ослаблений. Підтягнувши гвинт, він натиснув кнопку, і ліфт рушив. Поки ліфт повільно повз угору, Аркадій сидів на табуреті і, задовольняючись тьмяним жовтим світлом, вивчав стіни.
Діти, яких виховували неандертальці, роками залишали тут маркерами наскельні послання один одному. Також тут були скельні рекламні оголошення, які одне на інше клеїли кочові племена промоутерів. Брудний від відсутності вологого прибирання та від залишених на стінах слів ліфт витікав сморід та негатив.
Колись сяючий і цілком справний, а нині старий, покинутий доживати свого віку, він нагадував Аркадію самого себе. Розглядаючи ліфт, чоловік зовсім забув вийти на потрібному поверсі. Двері зачинилися, загорілася лампочка, ліфт поїхав у зворотному напрямку разом із Аркадієм, що сидів на табуреті.
На першому поверсі двері відчинилися, і перед Аркадієм постала сусідка з повними пакетами продуктів. Вона дивилася кудись у підлогу, наче втомилася тримати голову прямо.
– Вам який?! — несподівано пролунало з ліфта.
— Ой, — злякалася жінка, побачивши старого, що сидить на табуреті, — а ви хто?
— Ліфтовий у пальто, — пожартував Аркадій, радіючи цьому невинному розіграшу.
– У сенсі швейцар, чи що? — жінка часто моргала, не в змозі збагнути, що відбувається.
– Ага, він самий. Сідайте і дозвольте ваші сумки.
Ледве утримуючись від сміху, Аркадій підвівся з табурету і протер його рукавом.
— Дякую, — посміхнулася жінка і, зайшовши до ліфта, простягла пакети.
Аркадій взяв ношу, яка мало не прибила його до підлоги. Він видав ледве чутне “уф” і, випроставшись на повний зріст, кивнув.
— Мені на сьомий, — скомандувала жінка.
Аркадій почав шукати очима сім цифр. Якийсь гад знову стер цифри, написані маркером. Доїхати на потрібний поверх вдалося лише з третього разу.
— Дякую вам величезне. Чудово, що у нас тепер є чудовий швейцар! — попрощалася сусідка наприкінці поїздки, коли Аркадій допоміг їй донести пакети до квартири. Почуваючись неймовірно щасливим через те, що зміг комусь допомогти, Аркадій повернувся до ліфта.
Надворі було вже опівдні. Справ у Аркадія не було, від судоку та серіалів уже нудило. Хотілося чогось такого, і він вирішив ще пограти в ліфтового.
— Доброго дня, мене звуть Аркадій Анатолійович, я швейцар. На який поверх вас підкинути? — представився він молодій сімейній парі, ледве стримуючи сміх.
— Чув, Васю? Швейцар! А ти мені тут все бідкаєшся, що ми взяли іпотеку в клоповнику! У твоїх друзів у центрі міста також швейцар є? – гордо заявила дівчина дружину.
У Васі так спалахнули очі, що він навіть залишив Аркадію якісь гроші на чай, коли вони приїхали.
– Швейцар? Це ще навіщо? Ми тут що у Луврах живемо? То за опалення цілий рік платимо, а тепер ще всяких швейцарів враховуватимуть?! Та я вас!.. — накинулася на Аркадія літня сусідка.
— Не хвилюйтеся, мене вам за рахунок держави виділили, — злукавив Аркадій, що злякався розправи, — на вдячність за проведення кращого суботника!
— На вдячність, значить? — недовірливо примружилася жінка. — Ну раз так, то вези мене спочатку на п’ятий — до Любові Григорівни, а потім на третій — до Валери, а потім я тебе накормлю супом, а то весь день тут катаєшся, на кнопки тиснеш, сили потрібні! – Роздавала вказівки жінка.
Увечері Аркадій відчував приємну, знайому з часів роботи втому. Йому так сподобалися ця гра та слова подяки, що він вирішив і завтра пограти, ось тільки робоча зона його не дуже тішила. Похмура брудна кабіна, тьмяне світло, порваний лінолеум на підлозі. Аркадій чудово розумів, що речі приходять у такий стан не за один день.
І якщо ніхто з комунальних служб раніше ліфтом не займався, то й тепер не стане. Рано-вранці, поки всі спали, Аркадій озброївся засобами для чищення, розчинником, шпателем, ганчірками, саморізами і почав приводити кабіну в належний вигляд. Збоку могло здатися, що Аркадій просто відмиває старий ліфт, але насправді він відтирав свою душу.
Хотів показати собі та іншим, що ще здатний блищати. Притягнувши з квартири гарне дзеркало, він повісив його замість заводського в тріщинах, що обросло павутинкою, багато років тому. Потім віддер старий лінолеум і поміняв на новий, що залишився у нього від ремонту.
Якщо з папером на стінах справлялися шпатель і розчинник, то з маркером, що не могла впоратися навіть свята вода. Було сумно усвідомлювати, що нецензурні слова зі стін вивести неможливо. На жаль, але Аркадій не знав, що робити.
— Оце вам! – Врятувала становище дівчинка, що йшла з мамою зі школи. Вона простягла Аркадію малюнок, який зробила на заняттях з малювання.
— Чудово, панночко! — похвалив Аркадій непропорційних жирафів і зафіксував їх на тому місці, де хтось оголосив Машку із 48 квартири жінкою великих вітрів.
Наступного дня Аркадій відкрив поштову скриньку і виявив усередині цілу пачку малюнків від місцевих дітей, які теж хотіли, щоб їхня творчість прикрасила стіни ліфта. Довелося влаштовувати виставку. Оформивши виставку малюнків, Аркадій відтер до блиску пульт і наніс цифри фарбою, що не змивається.
Він поміняв плафон і зміг неймовірними зусиллями вивести з ліфта той стійкий аромат, що збирався в ньому роками. Тепер кабіна сяяла чистотою і постійно оновлювалась у культурному плані. Аркадій так увійшов у роль, що купив собі костюм і білі атласні рукавички, в яких особливо приємно було бити вуха тим, хто збирався залишити в ліфті свій гидкий слід.
Поголос про чудового і дивакаватого швейцара швидко розлетівся по окрузі, і вже за кілька тижнів про Аркадія написали кілька популярних блогерів, а журналісти з місцевого телеканалу зняли сюжет. Як і належить, повз подібний ентузіазм не змогла пройти місцева влада, якій ліфт належав.
Наступного дня до Аркадія заявилася поліція та звинуватила у незаконній підприємницькій діяльності. Він заявив, що не бере ні за що гроші. Сусіди підтвердили. Вони ж не дурні — втрачати єдину людину, в якої руки дійшли до цього сараю на тросі. А те, що люди раз на тиждень самі скидалися Аркадію, хто чим може і давали періодично на чай — так це добровільно.
Не знайшовши доказів провини, поліцейські дали спокій чоловікові і навіть похвалили, побачивши результати його роботи, а заразом залишили свої номери на випадок, якщо потрібно відбиватися від конкурентів. Аркадій посміявся, але записав номери. На тлі зростання популярності швейцара падав рейтинг компанії, що управляла.
Заголовки статей стверджували: призначена контора не справляється з тим, що під силу звичайному пенсіонеру. І ось якось управляюча компанія вимкнула ліфт, а за кілька днів встановила абсолютно новий. Такий, де викруткою нікуди не залізеш. Блискучі стіни, сенсорні кнопки, працюючий виклик диспетчера.
Розглядаючи новий ліфт, Аркадій відчував, що в ньому розростається порожнеча. У нього забрали його справу. Його творчість. Його відповідальність. Три дні він сидів удома і нікуди не виходив, розгадуючи один за одним десятки кросвордів, аж поки у двері не постукали.
– Аркадію Анатолійовичу! Ви куди зникли? Відпустку взяли, чи що?! — поцікавилися сусіди, що зібралися біля дверей.
— То навіщо я вам? Ліфт же тепер новенький, чистий, працює як годинник, ледь чутно пробурчав «ліфтовий», чомусь соромлячись дивитися в очі людям.
– Ліфт – новий! А швейцар нам потрібний старий! Повертайтесь! Хочете, ми виб’ємо для вас офіційну зарплат2? — вигукнув хтось із задніх рядів.
— Ви хочете сказати, що справа не в тому, що я стежив за чистотою?
– Звичайно ні! Адже ви справжнісіньке серце нашого під’їзду! Зустрічаєте нас з ранку та після повернення з роботи! Ганяєте шпану, слухаєте наші скарги! Ви не просто швейцар, ви наша гордість!
Аркадій розплився в посмішці і витер сльози, що підступили. З ранку він знову заступив на свою посаду, але перед цим перевірив поштову скриньку, де вже зібралася нова картинна галерея….
