Восени того року водії, що проїжджали по трасі, помітили собаку, що нерухомо стояла на узбіччі біля з’їзду до дачного селища. День за днем вона залишалася на одному місці. Спочатку стояла, через тиждень сиділа, потім лежала, проводжаючи очима кожну машину, що проїжджала.
Місцеві мешканці почали зупинятися, щоб підгодувати тварину. Здалеку дворняга була схожа на вівчарку, якщо не було видно пухнастого хвоста, грайливо закрученого кільцем і закинутого на спину. До годувальників пес ставився доброзичливо, не підпускаючи до себе близько.
Але їла потім жадібно, з’їдаючи все. Своє місце залишала лише на короткий термін за потребою. Ближче за всіх прийняв до серця цю біду підліток Сергій, який жив в селищі. Щодня приходив він підтримати страждальця, якого назвав Вірним.
Пояснював, що, мабуть, з господарем щось трапилося і він не повернеться, умовляючи песика піти з ним. Схиливши голову набік, бідолаха недовірливо слухав, але від спілкування відмовлявся. Нескоро, але вони потоваришували і вже разом сиділи біля дороги, дивлячись на машини, що пролітали повз.
Так минула осінь, близькими морозами підступила зима. На прохання Сергія його тато сколотив на узбіччі утеплену будку з критим помостом, щоб захистити від дощу та снігу миски з їжею. Новоселу сподобалося житло, але все одно, відігрівшись, він повертався на трасу.
Незабаром зав’южили хуртовини, заносячи дорогу, прилегле поле та собачий притулок. Якось сніговий покрив вкрив і будку, вирівнявши в одну велику кучугуру всі околиці. Після снігопадів хлопчик із батьком приходили відкопувати вхід для пса.
Тепер його житло стало печерою з траншеєю, яка веде до дороги. І, як і раніше, Вірний, поївши, йшов до спорожнілої дороги і довго стояв, вдивляючись у далечінь. Але всі зими колись закінчуються, минула й ця. Віддзвеніли краплі, зійшов сніг, підсохла земля.
Защебетали птахи, полетіли метелики. Пожвавилася траса, це дачники потягнулися ближче до природи. Того дня Сергій, як завжди, прийшов до собаки. Вони пограли, навіть трохи побігали. Втомившись, присіли на краю дерев’яного помосту і розомліли, жмурячись від сонечка, що пригрівало.
Несподівано пес занепокоївся, схопився на ноги, і стрімголов кинувся навперейми темній машині, що повернула на путівець. Авто різко загальмувало, осівши на задні колеса. З машини з лайкою вискочив кремезний чоловік років тридцяти з невеликим і замахнувся на пса.
А той, вискочивши, підстрибнув, намагаючись поцілувати його. Не досягнувши мети, заскакав радісно навколо нього, потім, скинувши лапи, вперся ними в груди незнайомця. А той злякано відкинув його від себе, але раптом крикнув: «Дивись, це ж Хантер! А я думав, його немає давно».
Сергій підійшов до чоловіка та спитав, чи його пес. Виявилося, що чоловік купив вівчарку, але коли пес виріс, то з’ясувалося, що собака безпородний, тому й кинув його на узбіччі. Чоловік почухав пса по загривку. Той все заглядав йому в очі, нетерпляче перебираючи лапами і притискаючись.
Та старий хазяїн не звернув на пса уваги, а дістав з машини щеня східноєвропейської вівчарки, і вихваляючись почав показувати Сергієві песика. Вірний, побачивши це, похнюпився. Відійшовши від господаря, сів, гірко поглядаючи на нього і зітхаючи.
Старий хазяїн, відводячи погляд, квапливо сунув цуценя в салон. Сів сам, машина заревіла і рвонула геть. Осиротілий пес кинувся слідом. Пробігши трохи, зупинився, з тугою дивлячись на вогні, що віддалялися. Потім повернувся і, повісивши голову, поплентався у бік будки.
Сергій йшов за ним, не стримуючи сліз, намагаючись словами втішити покинуту тварину. Так вони дійшли до будки, де Сергій все ще намагався втішити пса. Хлопчик підвівся і пішов у бік будинку, озираючись на собаку і махаючи рукою.
Пес, зволікаючи, рушив за ним, щохвилини зупиняючись. У його погляді читалося німе запитання: “А ти не обдуриш?” Нарешті, наважившись і довірившись другові, собака кинувся наздоганяти його. У двір входили вже удвох.
Показавши Вірному його нові володіння і нагодувавши тварину, хлопчик довго сидів потім із нею на ганку. Вдячний пес лизав Сергію руки, а той примовляв: «Ти мій гарний пес, найкрасивіший і найрозумніший! Не вір цьому зраднику, ти не безпорадний. Ти – друг!».
