Люди проходили, морщились і плювалися, дивлячись, як перед магазином на виступі біля стіни сидів старий. Його обвітрене й заросле бородою обличчя було прикрите старою заштопанною хусткою, а під брудним плащем виднівся старий светр, який давно втратив колір.
Перед ним не було тарілки для податі, а в тремтячих, обморожених пальцях він тримав фотографію. Старий часто вдивлявся в обличчя цієї жінки. Висока зачіска, світле волосся та сині очі. Вони дивилися з ніжністю та лагідністю. Цей погляд зі знімка був єдиним теплим моментом у житті.
Він не знав, хто ця жінка і як її звуть, але часом, дивлячись на фото, спілкувався з нею і на душі ставало спокійніше. Почувся шум, двері магазину відчинилися, і старий побрів усередину. Це був великий супермаркет, і він любив поблукати між рядами, вдихаючи запах свіжого хліба та зігріваючись у приміщенні. Підійшовши до хлібного відділу, він чекав.
«Пощастить сьогодні, чи ні?» – думав старий. Намагаючись не заважати і не бентежити людей, які поспішають купити свіжу випічку до ароматної кави. Зі службового коридору вийшов рум’яний і високий хлопець, штовхаючи перед собою візок із хлібом. Запахло домом, чимось рідним!
– А ти прийшов! – пекар побачив старого. Озирнувшись, він простяг йому пакет для сміття. – Ось, тримай.
Старий узяв пакет і, притиснувши до грудей, прошепотів:
— Дякую вам…
Намагаючись бути якомога непомітнішим, він рушив до виходу. Старий намагався не шкутильгати, але днями він потягнув спину, і нога погано слухалася. Раз на три дні старому вдавалося підробляти нічним вантажником і він хвилювався, що наступного дня треба працювати, а спина не дозволяла. Неприємний та гучний голос над вухом різко привернув увагу старого.
— Це що ще тут за «біосміття» сахається?! Тільки підлогу вимили, а він тут все бруднить і смердить! І не соромно? Думаєш, можна спокійно красти їжу з магазину?
— Я нічого не крав… – тихо виправдався старий.
— Пішов геть звідси й швидше! Нема чого нормальним людям заважати!
Він зашкутильгав до виходу. Хвора спина не дозволяла швидко йти.
— Давай жвавіше! – прошипів охоронець і штовхнув старого в спину.
Не чекаючи такого, старий упав у прохід біля дверей і впустив пакет, який тримав біля грудей. Хлібні крихти та шматочки сухарів розсипалися по підлозі. Стиснувшись у грудку і думаючи, що охоронець продовжить його бити, він намагався зібрати крихти, щоб люди, що йшли повз, не затоптали їх.
Люди йшли, поспішали та топтали ці крихти! Переступали, вдаючи, що нічого не відбувається, морщачись і переступаючи його руку, що збирала хліб. Він зібрав скільки зміг. Вийшовши з магазину і тримаючись за стіну, він пішов у бік древніх дерев’яних двоповерхових будинків, де жив останнім часом.
Скільки вже жив? Не пам’ятав. А скільки йому років? Він не знав. І ім’я його завжди було – безхатько, сміття, чи найшанобливіше – дід. Спина від удару розболілася сильніше. Він зрозумів, що доведеться потерпіти, щоб потрапити на горище. Йому треба було не забувати про скритність.
Старий намагався не потрапити на очі мешканцям будинку, адже з добрих людей, останнім часом він зустрічав тільки пекаря з магазину та старшого вантажника, який дозволяв йому раз на три дні заробити кілька сотень. Звичайно, були різні організації, які пропонували їжу та допомогу.
Старий ходив їсти, коли було зовсім погано, але піти зі свого горища не міг. Адже їм без нього було не вижити! Зима видалася дуже холодною, снігу навалило багато. Точно не вижити! Ось він і опинився вдома. Тапчан, невелике вікно та стара, кимось сюди закинута тумба. Труба опалення, що проходила через горище, дозволяла цілком непогано жити.
— Привіт, рідні, – прошепотів дід.
Горище ожило. На його плечі та на розташовані поруч труби та балки злетілися голуби. Вони воркували, притискалися до голови і ширяли над ним, намагаючись бути ближче до друга.
— У мене для вас є трохи їжі… вибачте, що не зміг знайти більше, – він акуратно висипав сухарики та крихти на горизонтальну дошку, вибрану як стіл для голубів. – Ось, – сказав він і посмішка торкнулася його обвітрених і потрісканих губ. Сівши на тапчан, він промовив: – Їжте.
Він зняв плащ і ліг на тапчан. На горищі було тепло, голуби спокійно буркотіли. Спина сильно боліла. Добре було б знайти ліки. Ось тільки він не знав жодної назви, а з аптеки могли й вигнати. Старий багато чого не знав, тобто, мабуть, не пам’ятав.
Єдиним спогадом було те, як одного разу він прокинувся за якимось сараєм. Дуже боліла голова. Сівши і, притулившись до стіни, старий сидів і дивився в темряву… Мокрі струмені стікали по його обличчю, йшов дощ. Тоді він переповз у відносно сухе місце під іржавий козирок сараю.
Тоді він, напившись дощовою водою, що стікала по дошках, провалився в забуття. Наступного разу він прокинувся вдень. Зір став краще хоч і був каламутним, але була можливість побачити все. На тому місці, де він лежав раніше, знайшовся потертий гаманець, в якому, крім знімку жінки, нічого не було.
Він намагався звернутися до перехожих, але ті лише кидалися від нього, або, скрививши обличчя, ігнорували. Його тихий голос і заплутані фрази лякали людей. Першу ніч він провів у під’їзді, де не працював замком. На ранок, сидячи на лавочці він чекав… адже вчора пощастило, може, і сьогодні вийде.
Одна з дверей відчинилася і дівчина, проходячи повз невелике насадження дерев, щось поклала в годівницю для птахів. Почекавши, коли на подвір’ї нікого не буде, він забрав черстві шматочки хліба і, прошепотів птахам, що сидять на гілках: «Я обов’язково поверну», – поспішив піти.
Блукаючи серед дворів і перетинаючись із місцевими безпритульними, він дізнався, де по неділях благодійні організації годують гарячою кашею і іноді роздають одяг. Старий цурався людей, проблеми з вимовою та неусвідомлений страх не дозволяли зійтись з кимось ближче.
Через деякий час він натрапив на невеликий район, де зносили дерев’яні бараки та будували сучасні будинки. Звернувши увагу на голубів, що влітають на горище одного з старих, але поки не розселених будинків, він дочекався ночі і пробрався на горище. Так у нього з’явилося житло.
Прокинувшись і заваривши локшину швидкого приготування, заливши її окропом із опалювальної труби, він дістав нову книгу. Книги були його шляхом у світ. Колись давно, він знайшов пару запилених і старих видань на цьому горищі і читання стало для нього важливішим, ніж їжа.
Нині це був жіночий роман, залишений кимось на лавці. Він читав і розмірковував, як люди, маючи здоров’я, сім’ю, роботу можуть ненавидіти та робити підлості для досягнення своїх ницих цілей? Відповіді він не знайшов. Був час спати, щоб хоч якось працювати.
І все-таки старий сильно надірвався чи застудився. Спина горіла, все тіло трясло в ознобі. Ледве діставшись до горища і нагодувавши голубів, а потім, сховавшись під усім, чим можна було, він провалився в сон. Дзвінок до пожежної частини надійшов рано-вранці. Наряд оперативно виїхав на місце.
Старий барак горів із далекого кінця будинку. Пожежники без зайвої метушні боролися з вогнем, усім було зрозуміло, що цьому будинку вже нічого не допоможе. Мешканці стояли на вулиці, їм помагали медики. Старший пожежної бригади контролював дії своїх хлопців.
Раптом йому прямо на плече приземлився голуб! А ще один почав літати біля лицьового щитка. І ось з’явився ще й ще один! Піднявши погляд, пожежник побачив, що ціла зграя голубів кружляє над ними і, прилітаючи до горищного вікна, знову поверталися до нього.
– Федір! – звернувся він до рації. – Швидко сходи на перше горищне вікно! Там хтось є!
Старого врятували, але, лежачи в теплій палаті, він відчував страх, бо не знав, що буде з ним і чого чекатиме від людей, а найстрашніше, що буде з його голубами! Думаючи про це, він намагався стримувати сльози безсилля.
— Здрастуйте, – у палату увійшла дівчина, – мене звуть Варя, я дочка одного з пожежників, які гасили будинок, де вас знайшли. Я журналіст, веду блог в інтернеті про життя та роботу хлопців із загону. – Вона поставила пакет із апельсинами на тумбочку. – Можна, я сфотографую вас і напишу, що сталося на пожежі? Адже це дивовижно! Вас врятували голуби!
Старий не витримав і сльози почали текти з його очей, залишаючи білі смуги на брудненому обличчі. Вони врятували його не вперше. Звичайно, він погодився і розповів їй про своє життя. Про голубів і про горище, яке згоріло… Дівчина пішла.
Розчулена і здивована, вона зробила великий репортаж, а ввечері в палату до старого приїхали люди з камерами. Був якийсь серйозний чоловік у гарному піджаку. Попередньо санітарки вмили старого, і він скромно посміхався і навіть наважився попросити добрих людей частіше годувати птахів.
Наступного дня в невеликому будиночку на околиці міста вже немолода, але все ще статна жінка з ясними синіми очима заварювала чай з імбиром та медом. Вона мучилася безсонням, тому що її серце і душа боліли, а напій, що зігріває, трохи заспокоював, а ще вона пила його і згадувала про нього.
То був його улюблений чай. Минуло вже багато часу, а біль не вщухав, але іскорка надії все ще теплилася в її душі. Вона подивилася на фото, і сльози знову полилися з її очей.
— Алло люба, – тремтячими руками вона зняла трубку телефону.
– Мам! Я знайшла тата! Збирайся, поїхали швидше за ним!
Старий виявився Іваном Петровичем, пенсіонером, який одного разу пішов з дому і з трагічної випадковості зник безвісти. На щастя, його дочка побачила репортаж про пожежників, впізнала у бездомному старому батька та забрала його додому…
