Всю ніч Ліля тремтіла від страху. Ніколи вона не думала, що ось так, раз – і все!
Її життя обірветься. І ніхто їй тепер не допоможе, брехня, що вилікують.
Вона дзвонила своєму хлопцю Стасу і кричала йому в трубку зриваючимся голосом: – Стас,мені погано, приїжджай!
Але Стас відповів їй сонно:
– Не панікуй, Лілька, і взагалі я вже сплю! – і відключив виклик.
Такої самотності вона ще не відчувала. Облущені стіни районної лікарні. Вологе, місцями рване простирадло. Похмуре сіре вікно, та якась тітка – сусідка по палаті.
Вона похмуро подивилася на Лілю і повернулася до стіни, не сказавши ні слова.
Ще сьогодні вранці Ліля навіть не підозрювала, нічого не знала, просто думала, що застудилася, припухло, ну некрасиво ж так ходити.
У поліклініці всі чомусь заметушилися, їй зробили експрес-аналіз, пункцію, дали пакет з виписками і сунули направлення – терміново їдь в районну лікарню.
А тепер вона вже знає свій страшний діагноз.
Навіщо ця операція, ясно ж, що вона не жилець!
Ліля не могла дихати від цієї думки, її всю трясло! Адже нікому до неї навіть діла немає, жодній людині на світі!
Сусідку звали Валентина. Вона лежала мовчки на своєму ліжку обличчям до стіни і не звертала ні на кого уваги.
Лілю готували до операції, і вона теж, дивлячись на свою сусідку, зовсім знітилася.
Це тільки здається, що погане трапляється з іншими. Ось і з Лілею трапилося.
І тепер той яскравий світ за вікном не для неї. А вона скоро просто зникне і ніхто про неї навіть і не згадає.
Ліля судорожно схлипнула і вчепилася руками в бортики ліжка.
Може втекти?
Провести останні дні так, як хочеться? Поїхати до Стаса і сказати, що все це брехня і що вона просто його перевіряла. Та ще влаштувати йому скандал, що він її кинув.
Стас буде виправдовуватися, купить їй щось гарне, друзів збере. Вони поїдуть на дачу і будуть відпочивати, забувши про все. Чи зможе вона про все забути хоч на деякий час?
Ліля різко встала з ліжка, відкрила шафу і дістала свою сумку з речами. Зараз вона одягнеться і непомітно вийде, і все, свобода! А це був просто страшний сон…
– Краще не дури, дівко, – раптом почувся глухий голос.
Ліля здригнулася, вона відразу і не зрозуміла, що це Валентина. Не чула жодного разу за ці дні її голосу.
– У тебе все буде добре, ти на мене не дивись. Я вже втретє тут, моє нутро зовсім прогнило. Цього разу думала не йти, а жити-то хочеться. Та й є заради кого тепер жити! – сусідка повернулася, і Ліля вперше її роздивилася. Стара, їй, мабуть, років шістдесят.
– Що дивишся, страшна я? – несподівано доброзичливо засміялася Валентина, – Іди, не бійся, а я тебе туди проведу, та читатиму, поки тебе назад не привезуть, зрозуміла?
– Що читати?
– Про твою успішну операцію, про зцілення за тебе просити, молитви читати. Дурна ти, нормального життя не бачила, рано тобі на той світ.
Валентина поправила хустку на голові і почала тихо читати молитви заспокійливим голосом.
Привезли каталку, Лілі дали заспокійливе, вкрили простирадлом. А Валентина все читала і читала, її проганяли, але вона проводжала Лілю аж до самої операційної.
Лілю розклали хрестом, руки і ноги закріпили, але вона вже не тремтіла, хоча було холодно.
– Ну що, дівчинко? Що з тобою робитимемо? – пожартував хірург. Невисокий, міцний чоловік з волохатими руками. Його образ був нечітким, думки зникли і Ліля провалилася в щадний штучний сон…
– Ну прокидайся, прокидайся, – торсала Лілію чиясь рука. Голос був незнайомий і Ліля трохи прочинила очі: – хто це? Ах так, вона ж у лікарні, а це сусідка, як її звати?
– Це я, тітка Валя, ну з поверненням, дівчинко. Всім світом тебе відмолили. А наш Михайло Іванович то хороший. Шви тобі зробив такі, що й не помітно буде.
Старався для дівки молодої, він у нас лікар незвичайний. Ведмедем його кличуть, Михайла Івановича нашого. Він же й мене не раз рятував, подивилася я на тебе і самій пожити ще захотілося!
Ліля слухала, половину не розуміла і дурно посміхалася. Кажуть, все позаду, хіба це правда?
Вона дивилася у вікно на листя тонкого деревця, яке від пориву вітру тріпотіло і тремтіло. Як їй тепер жити далі?
– Ось так і я не знала, куди йти, коли мене наздогнала хвороба! – Валентина тепер стала більш балакучою. – Ти коли приїхала, ох мені важко було! Все думала – ну чому знову? Але що нарікати, як жила – те й отримала.
У подруги своєї чоловіка відвела від нудьги. Гуляла, наплювати на всіх було. Сама жити з ним не стала, а назад йому вже дороги не було. Не прийняла його Оленка, одна дочку ростила.
Чужу сім’ю розбила, а свою не створила. Мати через мене пішла з життя передчасно. Та й багато всього було, про що тепер соромно згадувати!
Думала, що маю право жити як хочу і плювати мені на всіх. А тепер мені соромно. Мабуть, тому Бог не дав мені ні сім’ї, ні дітей, що я негідна. Ось і загадала, якщо цього разу виберуся, Оленку розшукаю.
Як вона там, подружка моя? Та й за інших, таких як ти, молитися стала. Може хоч когось на шлях істинний поверну, та й мене добрим словом коли згадають.
Ліля слухала її сповідь і плакала.
Раніше б посміялися з друзями, подумаєш – чоловіка відвела? Подумаєш гроші у когось вкрала? Подумаєш дитину не залишила? А що мати довела, то мати сама винна, лізла не в своє життя, куди її не просять!
Це ж дрібниці, а жити треба весело, для себе, не озираючись!
А тепер щось у душі Лілії надломилося, немов вона прокинулася і жахнулася, дивлячись на себе.
Вийшовши з лікарні, Лілія підняла голову і помахала Валентині, яка дивилася на неї у вікно.
Потім побачила бездомного собаку на ґанку лікарні, і мало знову не розплакалася.
Цього собачку хоч медсестри жалісливі годують і пестять. А Ліля пішла з дому, свою матір довела до того, що та прогнала її. І жила, не озираючись на чужий біль.
Розумом не осягнути!
Через тиждень Лілія випадково зустріла Стаса з друзями.
– Ооо, Лілька, у тебе минула хвороба? А я вже думав, ти мене кинула? Придумала нісенітницю про лікарню, а сама кудись зникла? Що це ти схудла, покращала, ти з нами? – Стас дивився на Лілю так, ніби нічого не було. Робив вигляд, що їй не повірив, це ж так зручно, не бачити і не чути чужий біль.
– Ні, Стас, – в тон йому відповіла Ліля, – я не з вами, я поспішаю, нам не по дорозі.
І пішла, не слухаючи, що він там ще говорить.
Вона вже знала, як буде жити.
Поки що приблизно, але спочатку вона їде до мами, вони сім років не бачилися. Навіть якщо мама її відразу не прийме, Ліля все одно постарається їй довести, що вона тепер інша.
Маму Лілія помітила ще здалеку. Вона стояла на веранді і дивилася вдалину. Так і раніше часто бувало, коли тата не стало.
Тоді старша сестра Лілі Женька швидко подорослішала. А Лілю, улюбленицю батька, всі лаяли, що вона зовсім відбилася від рук.
Вона і справді нікого не слухалася, могла півночі гуляти з друзями.
І одного разу, коли Ліля заявила, що піде з дому і що її тепер тут не люблять, мама в серцях відповіла:
– Та їдь, раз ти така! Всю душу ти мені вимотала!
– Виганяєш мене? Ну і залишайся зі своєю улюбленою Женечкою!
І Ліля поїхала, вчилася, пішла працювати, а жила як хотіла. Женька до неї заїжджала, але додому Ліля навідріз тоді відмовлялася повертатися.
– Мамо, я повернулася! – Ліля запитливо дивилася, не знаючи, чого чекати…
– Ось і добре, нарешті, днями Женечка зі своїми приїде. Всі разом знову зберемося, заходь, донечко, – мама сказала це буденно, ніби багато разів промовляла ці слова, чекаючи Лілю.
Потім обернулася, Ліля до неї підбігла і обійняла її міцно-міцно.
– Мамо, мамочко!
Через півроку, як і домовлялися, Ліля зателефонувала Валентині.
– Перевіряєш, чи я жива? – Валя відповіла у своєму грубуватому стилі, але Ліля була рада її чути.
– А я до матері повернулася, на роботу влаштувалася, – радісно повідомила вона Валентині.
– А я тепер у Оленки живу в селі, вона мене пробачила. Разом з онуками її няньчимося, а мені більше й не треба нічого! Ти хоч хлопця хорошого знайшла?
– Так, є тут один, ходить, – несподівано зніяковіла Ліля.
– Хо-о-дить! – передражнила її Валентина, – Нам з тобою доля подарувала життя, помилятися і зволікати більше не можна, зрозуміла?
– Зрозуміла… Дякую тобі!
Кажуть, хвороба дається, коли треба, щоб людина зупинилася і подумала – чи туди вона йде.
І якщо в цей момент до того ж відбувається знакова зустріч з тим, хто вкаже шлях, це означає, що випало велике щастя почати все заново…
Спеціально для сайту Stories
