– Ганно, заміж хочеш?
– А ти береш? – Відштовхнувши руку нахрапистого Мишка, Ганна швидко відреагувала на запитання, а Мишко у відповідь засміявся, нахабно показавши зуби і оглядаючи пишні форми дівчини.
– Так що, згодна? – Мишко не відступав від Ганни.
Вона довго не роздумуючи відштовхнула нахабного Мишка прямо в кущ кропиви, куди він приземляється, як вертоліт, смішно махнувши руками. Тут же регіт біля клубу, де зібралася молодь.
– Гей ти, пампушка, – вибравшись з куща і потираючи м’яке місце, Михайло сплюнув прямо під ноги Ганні, демонструючи свою злість, – думаєш, наді мною сміються … це над тобою іржуть …
Дівчина відвертається, уразливо підтискуючи губи. Подружка Наталка поклала руку на її плече.
– Ну, чого ти, Ганнусю, не знаєш Мишка чи що? Йому аби позубоскалити.
Дівчина посміхнулася. І плакати вона не збирається. Звикла вже. Та й розуміє вона: Наталці легко заспокоювати, її «пампушкою» не звуть, вона хоч і міцне дівчисько, але поряд з Ганною як берізка.
– Ходімо, кіно скоро почнеться, – покликала Наталка, і вони разом з усіма увійшли у напівтемряву сільського клубу.
Акуратно притримуючи сукню, сіли на поскрипуючі дерев’яні сидіння кінця шістдесятих. Комфорту мало, натомість задоволення від кіномистецтва – з надлишком. Ганна зітхнула, дивлячись на струнких героїнь фільму, адже й старша сестра Марія відрізняється від неї комплекцією, а все тому, що у батька, чи в батьківську рідню – така ж худорлява, як батько.
Та й Миколка – молодший брат – теж як стрижень, а ось мамка у них – повненька, і завжди такою була, мабуть Ганнуся в матір пішла. Хоча Клавдії анітрохи це не заважає. Управляється спритно, ніби й не втомлюється, і з батьком у них завжди все добре. І ніби глянеш на них: ну яка це пара? Він худий високий, повільний, а вона – пишна, спритна.
Ганна зітхнула, подумавши, що немає їй пари в рідному селі та й не в рідному – теж. У неділю дівчата поманили дівчину до райцентру, якраз вантажна з будкою скоро піде, от і помістяться у цій будці, де лавки дерев’яні та на вибоїнах так підкидає – підстрибуєш, як м’ячик.
Натомість до самого центру довезли, де будівля райради та площа, залита сонцем та музика з гучномовця на всю округу, а віддалік бочка з квасом – туди й побігли дівчата. Стоять, сміються, жмуряться від сонця, радіючи літньому дню.
– Глянь, яка пампушка, – почула Ганна.
І хотілося їй думати, що не про неї це сказано, але немає серед її подружок, таких як вона. Повернулася вона – а біля дерева, у тіні, стоять два хлопці. Один задумливий, зосереджений на своїх думках, а другий з глузливим поглядом, дивився на неї, оглядаючи її з ніг до голови, і знову штовхнув в бік свого задумливого приятеля.
Ганна підійшла ближче до подружок – хочеться їй сховатися від цього погляду, знає вона такий погляд, їм би тільки вщипнути, а потім позубоскалити.
– Дівчата, а ми ще й на танці встигнемо! – заявила Ніна.
– То вечір уже… додому коли?
– Встигнемо! Дядько Вася обіцяв від будинку культури забрати всіх. Ну, чого ви, йдемо чи ні?
– Ходімо!
Танці в районному будинку культури – це не те, що в клубі, де всі неодружені. Та й музика – найчастіше одна гармошка, а тут і будівля з білими колонами, людей багато, і танці, і музика інша, а ще до них оркестр з області приїжджає, але це вже у свята.
Ганна схвально глянула на поділ блакитної сукні, радіючи, що її надягла, і намагаючись не відставати, наздогнала дівчат. Ні, звісно, її ніхто не запросить, вона це знала, а ось дівчат відразу розхопили, і кружляють вони – усміхнені, щасливі, а вона стоїть біля стіни, і здається, ніби дивиться хтось на неї.
А чому б не подивитись? Її русяве волосся, заплетене в дві коси, кирпатий ніс і рум’яні щоки, а якщо ще в очі зазирнути – не кожен прочитає в цьому погляді, скільки в них тепла і прихованої надії на своє щастя.
– А може, і ми потанцюємо… чого стояти…
«Так це ж той, що на площі поряд із глузником стояв», – дівчина одразу впізнала його.
– Можна, – кивнула вона.
А він, на голову вище за неї, мовчазний, і тільки потім уже спитав:
– А звати тебе як?
– Ганна.
– А я Степан.
– Звідки ти?
– З Березівки.
– А-аа, це поряд тут.
– А де ти живеш?
– Тепер тут живу.
– А раніше.
– У місті вчився, працював.
Він навіть вийшов проводити її до машини і хотів щось сказати, але не наважився, а вона так і подумала: нудно було йому, то й підійшов до неї.
– Я дивлюся, ти біля пампушки крутився, – сказав його приятель Юрко.
– А чого ти її так звеш? У неї є ім’я, – і він з усмішкою сказав, – Ганна.
– О-оо, Степане, та ти, я дивлюся, закохався…
– Чого одразу «закохався»? Просто гарна дівчина, дуже симпатична та мила… і, здається, дуже добра…
– Степан, ти не ображайся, це я так, заради жарту, а якщо серйозно, то ти домовився б знову про зустріч, або так і будеш один…
– Я не один, у мене Валентина з Вовкою, мені їх треба підняти, а дівчина… навіщо дівчині чужі діти, у неї будуть свої.
Степан провів рукою по темному волоссю, попрощався з другом і пішов додому. Він виріс тут, поїхав навчатися. І мати, з двома малолітніми дітьми, допомагала чим могла, а рік тому матері не стало. Степан, приголомшений звісткою, повернувся додому, і сестра з братом підійшли до нього.
Семирічний Вовка обхопив його коліна, а десятирічна Валя взяла за руку, показуючи, що не хоче відпускати його. Потім приходила тітка Зоя – подруга матері. Голосно голосила, жалкуючи сиріт. І так само швидко перестала плакати, витерла куточком хустки ока і сказала Степанові:
— Одружитися тобі треба, Степан. Ти тепер у них за старшого, за годувальника… а одружуватися треба з бабою з дитиною, щоб на рівних. Знаю тут одну – хлопчик у неї молодший за Вовку, тобі по роках, може підійде, а може, ти й знаєш, недалеко тут живе, Серафима.
– Знаю, якось бачив, – сказав Степан, – тільки не до цього мені нині. Та й Серафима не до вподоби.
— Ну, Степане, тут обирати не доводиться, дівка за тебе не піде. Ну сам подумай, навіщо їй на себе хомут вішати, коли за хлопця можна вийти…
– Це Валентина з Вовкою хомут?
– Не чіпляйся до слів, – пом’якшала гостя, – я кажу, як у житті буває.
– Ні, тітко Зоя, я вже сам якось розберуся.
– Ну, дивись, а то Сіма не стала б упиратися, та й з дітьми тобі легше було б.
Степан промовчав тоді, щоб не сперечатися ще раз. А тепер йшов додому і згадав цю розмову. І так йому хотілося, щоб і ця дівчина з Березівки йшла поряд. І вона, коли до машини підійшла, дивилася на нього, напевно чекала, що скаже щось… але Степан промовчав. Не наважився. Вона ж і заміжня не була, навіщо їй чужі діти… а для Степана брат сестрою – рідні і він їх не покине.
Ганна всі дні згадувала погляд сірих очей сором’язливого хлопця, адже нічого вона про нього не знає, а так побачити хочеться. «Ну, ось, – думала дівчина, – оглядаючи себе в дзеркало, – пампушка, вона і є пампушка. Нехай Наталка і називає іноді з любов’ю «пампушка ти наша», а все одно, гірко якось».
Наступної неділі, коли дівчата покликали до райцентру, вона відмовилася. «А що мені там робити, – подумала вона, згадавши Степана. Хотів би, одразу б покликав, а він промовчав». З понеділка роботи в полі було багато, і дівчата, що втомилися, впали на траву, хто присів, а хто й приліг.
– Ой, Ганно, адже я забула зовсім, – Наталя підбігла, і опустившись поряд з подругою, зашепотіла, – адже я передати тобі дещо повинна, хлопець той, ну що минулого разу на танцях був, кличе тебе наступної неділі. Там оркестр приїжджає, отож і кличе.
– Мене?
– Так, тебе. Приходив і питав тебе, чому не приїхала.
– То ми всі й поїдемо.
– Поїдемо всі, а чекатиме він на тебе.
Ганна відчула, як зашарілися щоки. Спочатку зраділа, а потім подумала: «А може він також як Мишко, на сінок покличе, чи просто покуражитися хоче». І з такими думками вона прожила тиждень. На танці вони не пішли. Відокремившись від подруг, Ганна зі Степаном знайшли місце у тінистому сквері на лавці.
– Я відразу хотів тебе ще раз побачити, – зізнався Степан, з хвилюванням смикаючи в руках каптур. – Але подумав, ти не захочеш… а може наречений є…
– Немає в мене нареченого.
– А в мене немає нареченої, – сказав він і зніяковів, – а ось дітей маю.
Ганна здивовано подивилася на нього: такий молодий і раптом діти…
– Молодші сестра та брат, десять і сім років. Батька немає, і тепер матері немає. Ось я тепер старший, — він дивився їй у вічі, ніби казав: «ось такий я». – Тому я тоді й не покликав тебе… а хотілося, бо сподобалась.
– І ти мені сподобався, – пошепки сказала дівчина.
– А потім я зважився: краще відразу сказати, а то потім болючіше буде … ось ти все і знаєш про мене.
– А хіба щось змінилося? – Запитала дівчина. – Ти мені тоді сподобався, і зараз подобаєшся.
І раптом Степан, невпевнено, але з хвилюванням, обійняв Ганну, дбайливо так обійняв, і вона почула його слова, сказані плутано:
– Ганно, вони хороші – Валентина з Вовкою – вони слухаються мене… і вони виростуть, у них свої сім’ї будуть, слово честі, Ганно, вони зовсім не хомут на шиї.
– Степане, який хомут? Вони ж твої молодші.
Восени родина вже дружно прибрала город, і надвечір було прохолодно, тому доводилося розтоплювати піч у хаті. Ганна стояла якраз біля грубки в тій самій блакитній сукні, поглядаючи на годинник. Клавдія зітхнула і сказала:
– Ну, от, батько, середня донька виходить заміж. І хлопець хороший, тільки діти в нього…
Батько, постукуючи пальцями по столу, глянув на дружину.
– За таким хлопцем, хай і з дітьми, наша Ганна не пропаде. І цих піднімуть та своїх народять.
– Ой, їдуть! – Вигукнула Клавдія. – Ну, все, дочко, сватати тебе їдуть.
І Ганна відірвалася від грубки, як лист від дерева, і навіть забула пальто накинути, так і вискочила на вулицю, зустрічаючи нареченого. Молодша сестра Валя та братик Вовка кинулися до неї, підбігли, схопили за руки. І сказати нічого, дивляться в очі – і все цим сказано. Є у них Степан, а тепер і Ганнуся.
– Та відпустіть ви її, – засміявся Степан, – дайте хоч обійму її.
– Наречений та наречена! – Підхопили діти, а потім разом пішли до хати.
Ганна забула про те, як раніше називали її, хто жартома, а хто зі злості… і навряд чи тепер згадає… ну якщо тільки хтось ласкаво скаже: «пампушка».
