Ми з чоловіком живемо в селі все своє життя. Насправді все не так погано, як ви могли подумати. За годину їзди від нас розташований обласний центр. Є магазини, школа. Театру немає, але це не така вже й велика втрата.
Зате дихається легко і голова не болить від шуму міських машин. Нам подобається. Але, ми розуміємо, що нашу доньку таке життя не надто приваблює. Як і більшості молоді, їй більше подобається місто.
Люди, можливості, метушня. Я можу її зрозуміти. Справа молода. Потім буде інше говорити, але зараз не про це. Уже близько 12 років, як ми будуємо будинок. Добротний, якісний. Із прилеглою земельною ділянкою.
Ідея така, що в ній можна і господарство вести, і око тішиться. Не надто великий, щоб економити на опаленні. Але й не надто маленький, це вам не міська квартира зі стелею у два метри. Це будинок, наша мрія.
Ми його вже практично побудували. Залишилися тільки косметичні внутрішні роботи. Занести меблі – і можна заселятися. Що я, що чоловік чекаємо цього вже дуже давно. Весь цей час, звісно, ми не жили на вулиці.
Нас прихистили у себе свекор зі свекрухою. Чоловік – єдина дитина в сім’ї, тож їм було це навіть на радість. Я роботу по господарству приймаю і розумію. Чоловік працює і намагається допомогти, якщо свекор не справляється.
Доньку відправили в місто вчитися. Вона цьому була дуже рада, тим паче що гуртожиток у них нещодавно оновили. Жодних тарганів і що там ще розповідають обізнані люди. Усе добре, навіть чудово. Було донедавна.
А проблема наша ось у чому. Студенти, як ви всі знаєте, люди дорослі. І, звісно ж, розумні. Набагато розумніші за своїх сільських батьків, які все життя пропрацювали на землі і, крім мозолів, нічого не нажили.
Адже молодь зараз така прогресивна. А ось чого вони не знають, так це того, як тримати себе в руках, а не піддаватися миттєвим пристрастям. Коротше кажучи, другий місяць у моєї доньки.
Добре хоч майбутній батько не втік і нічого не заперечує. Одружитися, каже, хочу. Єдина проблема залишилася з житлом. У гуртожитку, звісно ж, вони залишитися не можуть. Грошей на винайм чогось адекватного в них немає.
Що ж залишається? Правильно, наш дім. Адже ми всі живемо заради дітей. Постійно собі відмовляємо, лише заради того, щоб їм було краще. І багато батьків, я впевнена, відразу б погодилися впустити молоду пару.
Але й тут є одна заковика. Батьки зятя теж сільські, але із сусіднього села. Вони наполягають на весіллі. Дарують автомобіль, згодні розділити всі витрати на весілля. Тільки одна в них умова до нашої сторони.
Щоб ми переписали будинок на молодих. Адже новий будинок – нова сім’я. А як же? А захочуть переїхати в місто, то чудово: ми там житимемо, як і хотіли, а в них буде запасний варіант, якщо раптом що.
Мені тільки цікаво, “якщо раптом що” це що взагалі? Та й справа в іншому. Ми з чоловіком на шостому десятку вже трохи втомилися. Мої свекор зі свекрухою – найдобріші люди і поганого слова я сказати про них не можу.
Але жити в одному будинку з батьками чоловіка стільки років – уже занадто. Нехай будинок у них великий, але ми ж дорослі люди. Ми стільки терпіли, йшли до власного будинку. Було вкладено величезну кількість зусиль і праці.
І все заради того, щоб переписати його на молодика, якого ледь знаємо, просто тому що тепер чекаємо від нього онуків? Може, це прозвучить різко, але це вище моїх сил. Навіть свекруха мене відмовляє.
Вона-то знає, що нам з її сином довелося пережити. У наш час молоді все дається занадто легко. Захотіли здобути освіту? Держава видала гуртожиток. Зачесалося в одному місці? Так є ж мама з татом, нехай віддають будинок.
А ми в їхні часи таких благ не отримували. І в місто їздили або у справах, або на великі свята. Але поки питання перебуває в підвішеному стані, на нас тиснуть з усіх боків.
Свати гнуть свою лінію, ніби вони взагалі мають право голосу в цій ситуації. Їхній синок теж двома руками за. Донька нічого не говорить, але й так все зрозуміло. Хто дійсно підтримує, це батьки чоловіка і, можливо, сусіди.
Проте час іде, і потрібно щось вирішувати. Відмовитися від наших великих планів і віддати все, продовжуючи жити в батьків чоловіка, або ж зробити по-своєму, але назавжди зіпсувати стосунки з дочкою, а згодом і з онуками?
