Моя мама — типова літня жінка, якій важко догодити. І справа тут не в тому, що вона критикує мій зовнішній вигляд чи поведінку. Ні, я вже й сама сформувалася як особистість.
За все своє життя я не пам’ятаю від рідної матері справді доброго, теплого слова. Усю молодість вона моталася різними квартирами. Спочатку вийшла заміж у 18 років, а десь через чотири місяці з’явилася я.
Зрозуміло, що наречена була вже при надії і добре продуманим такий шлюб не назвеш. Так і вийшло: коли тато вирішив розлучитися, мені було всього три роки.
Звичайно, мене залишили з матір’ю, а сама вона пішла назад до батьківського дому. До моєї бабусі та її другого чоловіка, маминого вітчима. Другий мамин шлюб також був, скажімо так, дуже тендітним.
З моїм вітчимом вони кілька десятків раз розходилися, але потім це закінчувалося примиренням. Я погано пам’ятаю ті часи, але, найімовірніше, у всьому виною були взаємні інтрижки та інша нісенітниця.
Але й мій вітчим не витримав. Коли я була десь у 8–9 класі, я пам’ятаю, вони розлучилися. На той момент мене попередили, що так може бути, і я була готова. І знову мама жила у моєї бабусі та її чоловіка тепер уже зі мною.
Це були не дуже радісні часи. Бабуся і її чоловік були людьми досить важкими і вже давно перестали вдавати, що раді нам. З одного боку, я їх розумію, але з іншого — іноді навіть мені перепадало.
Але за кілька років я поїхала до міста, на навчання. А оскільки я вчилася добре, то для мене відкрилися деякі перспективи в майбутньому. Близько року я попрацювала в одній фірмі.
Згодом я отримала дуже привабливу пропозицію. Закордон. Того ж вечора я передзвонила і погодилася. Так я провела у за межами Батьківщини цілих 10 років. У своїх листах мама часто скаржилася мені, що вона не має свого кута.
Винаймати квартиру не виходило, а жити в квартирі з бабусею було нестерпно. Через це вона розгубила старих знайомих і почалися проблеми з нервами. Чи жарт, дорослій жінці бути нелюбимою донькою, від якої вимагали виконання будь-яких «прохань».
Але роки йшли, і моя кар’єра пішла в гору. Того самого чоловіка, на жаль, знайти не вдалося, і я вирішила відвідати маму, відпочити, а заразом і презентувати їй свій подарунок. Купити будинок.
Не столиця, звичайно, але все ж таки рідне місто. Це був гарний час. З бабусею і дідом я майже не спілкувалася — вони віддали перевагу одній мовчазній вечері і просто попрощалися з мамою.
А ми з мамою гуляли, розмовляли, ділилися якимись жіночими чутками та всім іншим. Тепер вона жила у своєму будинку, щоправда, частково без меблів, а я в неї гостювала. На жаль, все це тривало близько місяця.
Невдовзі мама знову почала скаржитися на життя. Як обставлений будинок, їй не подобалося. Подруги так і не з’явилися, попри те, що вона намагалася їх зібрати. Вік не той. Піти в місті нема куди, робити нічого.
Сумно все це і вводить у депресію. Залишилася тільки я, але мої плани особисто були іншими. Я хотіла розвіятися, погуляти з якимось цікавим чоловіком. Сходити в пару кафе та ресторанів. Бюджет дозволяє.
Якось не склалося. Чоловіки або були вже з обручками, або переїхали до столиці, або особисто не цікавили мене. Виявляється, і таке буває. Сидіти з мамою перед телевізором мені вже набридло, і я не знала, куди себе подіти.
Ще через місяць зателефонували з роботи і нагадали мені, що час і честь знати. Я летіла з полегшенням та легкою досадою. Мама навіть не поїхала зі мною до аеропорту. Вона докоряла мені, казала, що всіх грошей не заробиш.
Звинувачувала, що кидаю її одну. Отаке я почула від неї. Що ж, так, мабуть, влаштована людина. Навіть позитивні зміни у житті не завжди міняють саму людину.
Щось усередині назавжди залишиться тим самим. Але я не зобов’язана через це страждати. Я сподіваюся, що я з мамою ще побачусь і вона буде щаслива в цей момент.
