– Слухай, а ви добре зажили! — здивовано сказала Марина, оглядаючи величезну вітальню.
– Так, непогано, — з хибною скромністю сказала Оксана, трохи опустивши погляд.
У душі вона тріумфувала. Рік справді видався успішним: десять місяців тому разом із чоловіком вони вирішили відкрити справу, яка, на подив Оксани, вигоріла. Довелося серйозно вкластися, але прибуток виявився колосальним.
Поїздки за кордон, ремонт у старій квартирі, майбутня покупка будинку, зміна машини – загалом все, що в Оксани раніше асоціювалося з життям “на широку ногу” перетворилося з мрії на реальність.
За півроку вона скуштувала більше страв та відвідала більше міст, ніж за все життя. Ну що поганого у розвитку? Речі, які раніше були не доступні, тепер стали дійсністю.
Чоловік старанно працював, а Оксана виступала менеджером. Невеликий штат співробітників за півроку став ближче за друзів, які з заздрістю сприйняли подружжя, що різко розбагатіло.
Оксана розуміла, що, можливо, в цьому була і її провина: гроші, що закрутили голову, змушують поводитись нетипово. Ні, без задирання носа, звісно, але таки незвично.
Ірина, наприклад, перестала спілкуватися з подругою, коли та запропонувала дати їй грошей, щоб вибратися з піраміди і почати нормально працювати.
Ліда спілкується з нею, але явно почувається невпевнено з подругою дитинства, здатною не дивлячись оплачувати чеки у ресторанах.
Марина ніколи не була бідною, але і її шокувала така різка зміна фінансового стану подружки по колишній роботі.
Все це турбувало Оксану лише спочатку: в останні місяці її думки більше займала можливість примножити багатство, ніж скорбота подругам, зв’язок з якими був назавжди втрачений.
Марина обійшла розкішні апартаменти, із захопленням оглядаючи декор та дорогі меблі, а потім пройшла до каміна і сіла поряд з Оксаною.
– Ви давно тут мешкаєте?
– Два місяці. Винаймаємо квартиру, поки обираємо будинок.
– А це все не ваше?
Оксану вразили ці слова, але вона швидко прийшла до тями. Справді, адже квартира не її. Це констатація факту, а не спроба образити.
– Ні, це орендована, — пояснила Оксана.
Марина пробула в гостях дві години, а потім вирушила до себе. Оксана бродила по спустошених кімнатах, чекаючи чоловіка. У спробі скоротати час вона починала читати, то готувати, але не доводила справу до кінця. Зрештою, Олег повернувся з роботи.
– Як день, любий? – Оксана повисла у чоловіка на шиї, і він міцно обійняв її і закружляв по квартирі.
– Чудово, як завжди, — Оксана отримала легкий поцілунок у ніс. – А ти?
Останні півроку були на диво мирними і у стосунках.
Перші три нервові місяці, коли справа тільки запускалася, у Олега вічно бракувало часу на дружину. Оксана, у свою чергу, нескінченно стресувала через ризик втратити вкладені копійки, тріпала нерви, й влаштовувала скандали.
Зате потім, коли справа була поставлена на ноги, вони з Олегом краще за колишнє. Сварки, які раніше породжували брак грошей, закономірно зникли. Олег дуже кохавдружинуі пилинки з неї здував, і Оксана платила йому тим самим.
– Чим займалася ввечері? – Олег недбало кинув дорогий піджак на диван.
– Посиділа з Маринкою недовго, пам’ятаєш таку? Менеджер з продажу на моїй колишній роботі.
– Пам’ятаю, – кивнув Олег.
– Ну от поспілкувалися трохи.
– Сюди запрошувала?
– Ага.
– Щоб похвалитися? – посміхнувся Олег.
– Зовсім ні, — надула Оксана губи.
– Та гаразд, я не лаюся, — Олег з усмішкою пройшов у кухню. – А потім?
– Читала, готувала.
– Одночасно? – Олег з усмішкою вказав на розкидані по кухні предмети.
– Зовсім забула. М-дааа … Що ж, думаю, простіше замовити доставку.
– Абсолютно згоден, – спокійно сказав Олег. – Не хочу, щоб ти годинами стояла біля плити. У мене є інші ідеї щодо цього.
– Які? – хихикнула Оксана.
– Скажімо так, ми можемо продуктивніше витратити час, за який доставка дістанеться нас, — прошепотів Олег, притягуючи Оксану до себе.
Оксана милувалася тим, як чоловік із недбалою витонченістю розплачується з рестораном. До чого тепер все просто! Повечерявши, Олег сів за піаніно, а Оксана вперше за день вирішила перевірити корпоративну пошту.
Серед хмар безглуздих листів, поставлених на потік, було одне незвичайне.
– Олеже! – закричала Оксана, намагаючись вгамувати шалений стукіт серця.
Звуки музики стихли, чоловік моментально виявився поряд.
– Що сталося, сонечко?
– Тут позовне чи як це там називається. За невиконання зобов’язань щодо нашого бізнесу.
– Від заводу ? – чоловік одразу ж похмурнів. – І чого хочуть?
– Вони кажуть, що ми не вчасно виконали всі роботи…
– Знаю, що вчасно не вийшло, — перебив Олег. – Але робота ведеться. Не з моєї провини терміни так зрушили! Зараз усюди так, продукцію тепер прямо не завезеш, тільки з Польщі. Все довше йде. Але роботу ми виконуємо. Я спілкувався з цим заводом, у таких випадках зазвичай укладають додаткову угоду та…
– Ні, вони вимагають компенсації, — похитала головою Оксана, холодіючи.
– Скільки? – похмуро запитав Олег
– Десять мільйонів, — скривившись, випалила Оксана.
Олег на пару секунд застиг, як статуя, а потім почав нервово заламувати руки.
– Так, нічого не бійся. Я вирішу питання, – сказав він заспокійливим тоном, взявши себе до рук. – Прямо зараз зателефоную юристам.
Але насправді він переживав значно сильніше, ніж показував. Такий позов загрожував компанії банкрутством, а також позбавляв подружжя більш як половини заробленого стану.
Життя перетворилося на низку неприємних новин. Листування нічим добрим не скінчилося, як і досудовий розгляд.
– Це кінець, — застогнав Олег, утретє за два місяці виходячи із будівлі суду. – Це кінець.
– Потрібно виплачувати? – Запитала Оксана, ще не до кінця розуміючи, чим це загрожує.
– Так. Підписали.
– І що, нічого не можна зробити?
– Кажу ж, підписали. Ти мене не слухаєш?
– Не кричи на мене, — неприязно відсмикнула його Оксана. – Краще думай, що з твоїм бізнесом робити.
– Це і твій бізнес, — нагадав Олег. – Ти теж думай.
– А краще б думав вчасно, — продовжувала Оксана, зі страхом уявляючи, що вона має повернутися в однушку, яку колись заповів дід.
– Ну, вибачте, — огризнувся чоловік. – Коли все на мені одному не можна побачити за кожним проектом.
– А я не рахуюсь? – обурилася Оксана. – Я допомагаю!
– Та що ти там… — відмахнувся Олег, але вчасно прикусив язика.
Оксана, однак, вкрай образилася.
Суперечки та конфлікти стали розмножуватися, як мошки біля бочки з яблуками.
Життя стало нестерпним.
– Я прошу в тебе поради, — серйозно сказав Олег якось. – Ми можемо збанкрутувати, а можемо віддати усі зароблені гроші і потім заробити ще.
– І?
– І те, що справу ми відкривали разом і вирішувати це питання теж маємо разом. Чи ти готова скоротити витрати до мінімуму? Попрощатися з дорогим життям?
– Заради шансу рік через два повернутися у звичне русло? – кисло запитала Оксана.
– Так, – відповів Олег.
– Так, — луною озвалася Оксана.
Гроші, відкладені для будинка, довелося внести на рахунок завода. Олегу вдалося домовитися про розстрочку на решту суми, але це означало віддавати заводу за нехилою сумою щомісяця. Аби своїм співробітникам вистачало на зарплати… Самому Олегу явно доведеться працювати без оплати ще довго.
Розкішні апартаменти подружжя тепер не тягло і справді повернулося на колишню житлоплощу.” Це тимчасово”, запевняв Олег, але Оксана не вірила.
Тут усе було, як і раніше, ніби й не виїжджали. Це викликало біль та обурення, але що вдієш?
Фінансові втрати та стрес стали серйозним випробуванням для їхніх стосунків. Замість захоплених ідеєю, приємних розмов, веселого проведення часу вони все частіше помічали, що почали багато сваритися, обговорюючи гроші, рахунки та економію. Гармонію було порушено.
Зранку в суботу Оксана застигла біля плити зі сковорідкою. Молоко скисло, можна пустити на млинці. Жінка з захопленням почала готувати, доки не помітила чоловіка, з усмішкою дивлячись на неї з коридору.
Олег застиг там, не в змозі поворухнутися та відірвати погляд від цієї затишної картини.
– Ти чого? – посміхнулася Оксана.
– Нічого, — усміхнувся Олег. – Просто подумав, що я щасливий.
– Щасливий? – Оксана закотила очі, красномовно махнувши рукою на стареньку кухню.
– Так, – просто відповів Олег. — Це все не має значення, я ж з тобою. Це найголовніше.
На той момент Оксана вперше зрозуміла, що найважливіше — те, що вони кохають одне одного.
Вбиваючись за втраченими грошима, вона зовсім забула про прості людські радощі. Пора було це виправити
– Це головне, – повторила Оксана задумливо.
– Так. Знаєш, я думаю, що зараз наші стосунки стали ще міцнішими, ніж раніше. І в нас загальний шлях попри все. Ну, хіба це не чудово? Хіба взагалі можна після цього питати, чому я щасливий?
Олег за три кроки подолав кухню і стиснув Оксану в обіймах. У такому маленькому просторі дружину на руках не покружляти, звісно, зате потім…
– Так, є злети та падіння… — прошепотів Олег на вухо.
– Але головне – це триматися разом і тоді все вийде, – кивнула Оксана, посміхаючись до чоловіка. – У мене млинці підгоряють, відпусти.
– Нікуди я тебе не відпущу.
– Олеже, пусти! Хочеш чорні млинці?
– Та які завгодно. Ти ж пекла. Буде смачно!
Оксана засміялася: вона була в цьому значно менше впевнена.
Дивне відчуття. Переломний момент? Сварки знову зникли. Оксана навчилася бачити добре й у теперішньому становищі. Зрештою, яка різниця, якщо кохана людина поруч?
Кохання – це не тільки радість і щастя, а й здатність долати труднощі разом.
