– Дімо, просила ж яблук хоча б купити Вані. Адже він маленький, йому фрукти потрібні, хіба не розумієш сам? — спитала я чоловіка, який приніс сумки з магазину.
– Ти ціни на них бачила? Переб’ється і без яблук. Раніше хліб жували і смачно було. А зараз розніжилися – яблука їм, суміші, кашки у коробочках! – бурчав чоловік.
Тяжко зітхнувши, зібралася, і, користуючись часом, поки син спить, пішла в магазин сама.
Купила пару яблук, велику грушу та бананів. Чекати, доки їх купить чоловік, можна було дуже довго, і я чудово про це знала і дуже ображалася на Діму.
До появи на світ Вані ми жили на широку ногу. Чоловік працював на заводі, отримував непогану зарплату, а я працювала журналістом, після університету влаштувавшись у досить престижне видання нашого міста. За матеріали платили дуже добре, а коли я потрапила до штату, то й зовсім чеки отримувала королівські.
Ми взяли свою квартиру під позику, більшу частину з якої допомогли нам сплатити мої батьки, що збирали, щоб нам було легше.
Чоловік тоді ж купив у борг машину, тепер ми виплачували за неї. Ці суми нас не обтяжували щомісяця, адже працювали обидва. Потім дві заповітні смужки на тесті , поява довгоочікуваного та бажаного Ванечки. Чоловік був радий, що стане батьком. Я теж з радістю поринула в материнські турботи. До того ж я майже відразу почала підробляти написанням невеликих рекламних статей в Інтернеті. Копірайтинг був нестабільною роботою, але регулярно щось, хай і з невисокою оплатою підверталося.
Син був спокійним хлопчиком, який їв і спав, майже не завдаючи клопоту. А от вага набиралася погано, і фахівці рекомендували давати дитині більше фруктів, м’яса.
І м’ясо і фрукти були дорогими, а працював, по суті, тепер один Діма. Він зробив із цього подвиг століття.
Тепер я була зобов’язана робити по дому все самостійно – адже з дитиною суцільний відпочинок! Моє життя перетворилося на день бабака з миттям посуду, підлоги, доглядом за малюком, вислуховуванням нескінченної критики від чоловіка, випрошуванням у нього кожної копійки на зайвий банан і пачку сосисок.
Тексти я писала замовникам переважно пізно ввечері – по-перше, тоді Ванюша вже міцно спав, по-друге, я чекала, щоб і Діма заснув, не хотіла, щоб він дізнався, що в мене є зайві гроші.
Я розуміла, що втома, коли у будинку маленька дитина – це нормально. У подруг теж були дітлахи, але нікого з моїх знайомих чоловік так фінансово не утискав, як мене. Свої доходи він витрачав на свої бажання, ми із сином були за залишковим принципом.
Тепер щомісячні виплати за квартиру та автомобіль були значною частиною сумми і всерйоз спустошували наш бюджет. Я ж свої гроші витрачала на продукти, на дрібний одяг.
Звичайно, щось віддавали після своїх дітей подруги та сусідки, але часом доводилося купувати Ванюші нове, адже він ріс, як усі діти, не щодня, а щогодини. Крім цього, дитині потрібно море всього – суміші, тому що не було молока, підгузки, тому що в наш час вирощувати малюка в пелюшках це пережиток минулого, брязкальця та порізувачі для зубів, гарне харчування. Все це мій чоловік вважав надмірностями та моїми примхами.
– Якось наші бабусі нас без підгузок виростили! Ти надто ніжна і шкодуєш. — дорікав мені чоловік.
– От посидів би з ним у пелюшці ніч, я б на тебе подивилася! — огризалася я, втомившись від скупості чоловіка.
– І нема чого йому ці суміші в баночках купувати. Взяла нормальне яблуко і протерла через сито.
– Так ось іди і купи мені яблук, я протру.
– Картопля дешевша і ситна. Пюре йому зроби на воді, нехай радіє. Я стільки не їм, скільки цей малий! – Починав заводитися чоловік.
– Все з тобою зрозуміло. Сама все куплю, не треба мені від тебе нічого! – Злилася я у відповідь, і йшла займатися дитиною.
Про те, щоб щось купити собі, взагалі не було й мови. А прохання додати мені на чоботи, які зовсім розвалилися, пам’ятатиметься ще довгі роки після.
– Я не на нову соту спідницю прошу, а на чоботи, Дімо! Мені нема в чому ходити.
– А куди ти ходиш? Як кролик у клітці вічно у квартирі сидиш. – відповів чоловік.
– Та хоч би гуляти з дитиною, тебе ж не примусиш. — намагалася я донести до чоловіка очевидні речі.
Ось тобі п’ятсот гривень, крутись як хочеш. Більше нема. У матері своєї проси, вона багата.
Мама з батьком і справді жили в достатку на пенсії. У минулому батько заробляв дуже добрі гроші, відбудував величезний приватний будинок. Зараз на своє задоволення займався копченням риби та м’яса на продаж. Клієнтська база давно налагоджена, і навіть будучи пенсіонерами, батьки мали стабільний дохід зі своєї продукції.
Однак мені просто соромно було йти і просити у мами. Я була заміжня, і турбувати проханнями про гроші батьків не хотілося. Гордість не дозволяла.
Тоді, щоби купити чоботи три ночі майже не спала, писала дипломну роботу на замовлення. Іноді такі підробітки теж приносили гроші , і платили за це непогано.
Купивши зимове взуття, потім у черговий раз вислухала від чоловіка. Від його скнарості я втомилася, хотілося кинути все, взяти вузлик, і піти подалі звідси.
Якось Діма заявив, що йому нема чим платити за машину та комунальні. Місяць видався важким, зарплатня у чоловіка і справді була меншою за звичайну, і я розуміла, що йому зараз важко.
У мене було трохи відкладених, та ще й за написання привітання до дня народження знайомої ,отримала деякі гроші. Усі їх я пустила на оплату за борг за машину та комунальні послуги.
Наша двокімнатна квартира в зимовий період коштувала досить переконливо, тому тепер у мене в гаманці вітер гуляв, на продукти зовсім не залишилося.
А Ваня якраз у свої дев’ять місяців розкуштував і банани, і груші, і яблука, і із задоволенням їх їв. Та й до фаршу потихеньку звикав – я молола його зовсім дрібно, робила котлети на пару, які малюк старанно жував першими міцними білими зубками.
Не знаючи, як звести кінці з кінцями, шукала в Інтернеті ще підробітки. Всі свої виплати я вклала в машину і квартиру, а попереду ще майже цілий місяць. Діма теж вийшов на підробітку, і я щиро сподівалася, що гроші з неї він витрачає на продукти.
Проте, моїм надіям не судилося збутися. Чоловік купив собі нові дорогі рибальські вудки.
– Дімо, ось воно зараз треба було? У нас вдома їсти нема чого, ти відкрий холодильник. Вані потрібні фрукти, м’ясо, каші, адже він росте. А ти купуєш свої вудки, коли зима. А рибалити тільки влітку. — засмучено вимовляла я.
– Тож зараз же знижки. І взагалі відчепись від мене, йди своїм спиногризом ненажерливим займайся! — одразу пішов в атаку чоловік.
– Попереду цілий місяць. Жити як будемо? – я мало не плакала від образи.
– Їжу купуємо окремо, я на себе, а ти для себе та сина — Заявив мені чоловік.
– Ти маєш совість взагалі? Я сиджу з дитиною, і всі гроші свої витрачаю на неї. А від тебе снігу взимку не дочекаєшся! — розлютилася я.
— Я на елементарні потреби прошу – на їжу, на підгузки, а ти тільки дорікаєш, що я гроші тринькаю. Знаєш що, я втомилася. Збирай свої речі, йди до своєї матері.
– Та на, подавись цими грішми! — Діма кинув мені під ноги три тисячі гривень, але я їх не прийняла.
– Забирай і йди. Більше мені від тебе нічого не потрібне. Це кінець, Дімо. Завтра ж подам документи на розірвання шлюбу.
Чоловік, на диво, пішов збиратися. Кинувши речі в дорожню сумку, сипав образами. Пішов, голосно грюкнувши дверима, а потім мені зателефонувала свекруха, намагаючись з’ясувати, що ж трапилося насправді, і вислухати мою версію подій.
Чесно розповіла їй усе, що є. Свекруха, на диво, поспівчувала, стала на мій бік і пішла вправляти мізки свому синочку.
Я вкладала Ванечку, коли зателефонувала мама.
– Донечко, у вас все добре? У мене з ранку така тривога, наче біда трапиться. — стурбовано сказала мама.
– Все чудово, вигнала Діму, завтра подам документи на розлучення, з Ванею будемо удвох жити.
– Та ти що! А що сталося? Так, не кажи нічого. Я зараз приїду.
Мама приїхала за півтори години, як і обіцяла. У руках у неї був повний пакет фруктів для Ванюші. Розкладаючи на столі продукти, мама слухала мою розповідь, не перебивала.
– Значить, ти правильно зробила, дочко. З таким чоловіком життя не проживеш, – підтримала мене мама. — Ти не хвилюйся, я на пенсії, з онуком завжди допоможу.
– Це було б чудово, мамо. Я так втомилася від безгрошів’я та сидіння вдома. Вийду на роботу, хоч трохи прийду до тями. – Чесно зізналася я.
Квартира врешті-решт залишилася нам з Ванею. Батьки зуміли довести, що вклали туди великі суми, і врешті-решт колишній чоловік залишився з носом.
Втім, відколи я вигнала, його він, зовсім зник з нашого життя. Не дзвонив, не писав, Іваном не цікавився від слова зовсім. Я того й чекала, і навіть раділа, що все закінчилося так легко і добре для нас із синочком.
Мама сиділа з Ванюшею, а я вийшла на роботу. У редакції мене прийняли, радо завантажили роботою. Я поринула в робочу метушню із задоволенням. Мені виділили цілу смугу, яку я вела одноосібно, поклали дуже гарний оклад і не кривдили преміальними.
Увечері я проводила час із сином – купала його, розмовляла з ним, збирала кубики. Ваня рано пішов і рано почав говорити.
Сто тисяч “чому” від маленького чоловічка щовечора робили особливими, змушували і розчулюватися і сміятися. Грошей нам тепер із синочком вистачало на все. Я купувала йому все, що дитина хотіла – іграшки, смаколики, одяг.
У садок Ваня пішов у два рочки , швидко освоївся в групі, був жвавим і допитливим хлопчиком.
Бабуся і дідусь його обожнювали, син охоче гостював у них і тішився, коли ті приїжджали до нас додому.
Свекруха після того, як я розлучилася з її сином, онуком також не цікавилася. Скупо надіслала смс, привітала з днем народження і знову зникла. Я спілкування з нею не потребувала, по Дімі не сумувала. Мені було чим зайнятися. Життя тепер було різноманітним і насиченим.
Ішов час…
Ми записали Ваню на плавання, і дідусь тепер двічі на тиждень возив онука до басейну. Вані дуже подобалося. Він весело розповідав, що навчився пірнати і що тренер його хвалила.
Тепер шлюб із Дімою здавався мені якимось невиразним сном, який згадувався все рідше.
Розлучитися точно було найкращим варіантом для нас із сином. Тепер удома ніхто ніколи не лаявся, Ванюша став спокійнішим, веселішим.Я теж стала більш врівноваженою.
Копійки більше не було потреби рахувати, і я спокійно після роботи забігала в кафе, купувала свою улюблену каву з тістечком, піцу Івану, жменю винограду та груші у будь-яку пору року. Та ще й дідусь з бабусею завжди приїзжали з повними сумками смаколиків.
Вони останнім часом завели курей та поросят, так що тепер ми були ще й зі своїми яйцями та м’ясом, точно впевнені у якості продуктів.
Через спільних знайомих я знала, що Діма таки особисте життя своє більше і не влаштував, платив борги за машину, жив з мамою.
Нещодавно у мене почалися стосунки з колегою по роботі, Микитою. Я вже познайомила його з Ванею, і мій новий чоловік синові дуже сподобався. Ми навіть разом з’їздили до санаторію восени. Стояв теплий початок жовтня, осінь не поспішала з холодами та вітрами, ліс ще стояв золотий і мовчазний.
Ми багато гуляли, грали з Ванею, каталися на каруселях та конях. Микита теж мав досвід першого шлюбу за спиною, але дітей з колишньою дружиною спільних у нього не було. До Вані він тягнувся всією душею, із задоволенням балакав із сином, балував його подарунками.
Я не поспішала оформлювати наші з Микитою стосунки, придивляючись до молодого хлопця. Можливо, все у нас із ним складеться – хто знає. Поки що я вирішила бути щасливою того дня, в якому живу.
У мене був Ваня – моє сонце, яке вело мене навіть у найтемніші хвилини. У мене була я, яка поважає себе настільки, щоб не будувати сім’ю з людиною, якій немає справи до нас із сином.
Моїм батькам Микита теж дуже подобався, вони чекали, коли чоловік покличе мене заміж. І дочекалися. Весілля грали взимку – без особливої урочистості, у колі рідних та друзів. Ваня сидів на руках у Микити, і, довірливо притиснувшись до нього, просив сестричку. Ми з чоловіком посміхалися щасливо та таємниче переглядалися.
– Буде тобі сестричка. Ну, чи братик. – сказав синові Микита.
– Братик теж добре. Але краще сестричку все ж таки. Я її від усіх захищатиму, гратиму з нею. – відповів Ванечка.
– Домовилися, друже! Чоловік ніжно обійняв синочка, поцілував його у щоку.
Я дивилася на двох улюблених чоловіків, і всередині мене розливалася тепла ніжність.
