Цю дівчину при надії я помітила на вокзалі ще в п’ятницю, коли їхала на приміській електричці на дачу.
Вона відсторонено дивилася у вікно, сидячи в залі очікування. Невелика сумка поруч свідчила про те, що їхати вона збирається недалеко і не надовго.
Коли я поверталася в неділю ввечері, то знову побачила цю ж дівчину майже на тому ж самому місці. Її обличчя було змученим, очі повні сліз, той самий одяг, та сама сумка… Мені це здалося підозрілим. Я підсіла поруч і заговорила з нею.
— Вибачте за цікавість, дівчино, але я бачила Вас тут ще в п’ятницю… Ви на когось чекаєте чи щось сталося?
Дівчина опустила очі, було видно, що вона ледве стримує сльози.
— Нікого я не чекаю… Сталося… Мій чоловік вигнав мене… Я на вокзалі вже третю добу, мені нікуди йти…
— Боже мій, як так?! Як Вас звати?
— Катя… можна на «ти»…
— Ти, напевно, голодна, Катю?
— Ні. У мене є трохи грошей, пиріжки в кафетерії купую.
— Поїдемо до мене, виспишся, гарячого поїси… а там вирішимо щось…
— Мені якось незручно…
— Підемо, підемо…
Я викликала таксі, і ми з Катею поїхали до мене додому. Я живу одна, давно овдовіла, а діти роз’їхалися. Квартира у мене велика, можна і прихистити бідолаху. Нагодувала я Катю, спати поклала, всі розмови ми відклали на ранок.
За сніданком наступного дня Катя розповіла мені історію свого життя. Їй було двадцять. Приїхала вона в місто з сусіднього села, де жила з цим своїм цивільним чоловіком.
Батьків у неї давно вже не було, а тітки, яка її виховувала, теж недавно не стало. Діти тітки продали будинок, де вона жила раніше.
Співмешканець був непутящий. Коли Катя заваг…а, він і зовсім з котушок злетів, почав буянити, руку піднімати, а тут взяв і вигнав зовсім…
Катя походила по сусідах кілька днів, думала, протверезіє, одумається, а він ні в яку назад її не пускає. «Добрі» люди розповіли Каті, що той з односельчанкою вже крутить давно, з тих пір, як дівчина заваг…іла.
Діватися нікуди, вирішила Катя в місто поїхати. Приїхати то приїхала, а ось що робити далі ще не придумала.
А термін у неї вже був великий, тижні через три-чотири наро..увати. Ну, що тут зробиш? Залишила у себе, клик по знайомим кинула, принесли нам і ліжечко, і коляску, і дитячих речей багато різних розмірів.
— Світ не без добрих людей, Катерино, впораємося!
— Дякую, Лідія Михайлівна, не знаю, що б я без Вас робила…
У Каті народилася дівчинка, велика така, гарненька. Ми назвали її Василиною, бо Каті дуже подобалося це ім’я. З грудним вигодовуванням на нервовому ґрунті у Каті не дуже склалося, тому ми вирішили, що я з дитинкою сидітиму, а Катя на роботу вийде.
— Куди ж мене візьмуть без досвіду роботи? Адже я бухгалтер за освітою, але не працювала жодного дня за фахом…
— Не переживай, Катю, я не останньою людиною на заводі була до самої пенсії, влаштую тебе по своїх знайомствах.
Катю взяли в економічний відділ наймолодшим спеціалістом. Я, звичайно, боялася, що вона не впорається, але все сталося якраз навпаки, дівчина виявилася дуже кмітливою і здатна до навчання.
Через півроку мою Катю навіть підвищили, а мені висловили подяку за такого працівника.
Так і жили ми з цією чужою дівчиною, як рідні. Василина росла, бабусею мене називала, ось уже в дитячий садок пішла, коли їй два рочки виповнилося. А тут Катя мене новиною приголомшила.
— Лідія Михайлівна, не знаю, що й робити… Керівник нашого відділу, Костянтин Юрійович, давно виявляє до мене знаки уваги, а тут і зовсім зізнався в коханні і запропонував вийти за нього заміж…
— Тобі він, Катя, подобається?
— Подобається, але я боюся знову обпектися…
— А ти не бійся, ти ж не одна тепер у цьому житті, у тебе є я…
Катя обійняла мене і заплакала. Через два місяці у нас було весілля, я віддала своїх дівчаток у надійні руки, я знала, що Костянтин хоч і молодий, але людина пристойна і вихована.
На знак вдячності за ці два роки Катя ніколи мене не забуває: дзвонить щодня, цікавиться моїм здоров’ям, на свята дарує гарні подарунки, з Василиною до мене часто приїжджають.
Ось так на старості років я знайшла доньку, милу і турботливу Катю.
Не бійтеся, люди, робити добрі справи!
Спеціально для сайту Stories
