Світлана кілька років тому зустрічалася з молодим хлопцем на ім’я Антон.
Спершу у них, як і у всіх пар, було все добре, але за пів року зустрічей я дізналася, що в Антона з’явилася інша – загалом, він повівся непорядно.
Світлана довго переживала, тому що була закохана. Але незабаром у цей період до неї почав залицятися Валера, вона відповіла на його залицяння – і все закрутилося. Справа скінчилася шлюбом.
Антон же поїхав у сусіднє місто на заробітки і зник із життя Світланки.
Якось під Новий рік дівчина з колежанками вирішили поворожити трохи. У них в офісі була книжкова полиця, де стояло десятка два книжок.
– Так, Галь, – сказала я подрузі, – бери книжку, з віршами яка, давай будемо ставити запитання книзі.
– Ну ти дивачка, – прощебетала Галя, – ну давай!
– Так! – важливо сказала Світлана. – Книжка-книжка, відповідай-но мені, чи любить мене той, про кого я думаю?
– Світланко! – обурено випалила подруга, – Ну вже не на Антона ти тут гадати зібралася зараз?
– Ой, Галь, ну що, і помріяти, по-твоєму, вже не можна? – відмахнулася я.
– Світланко, ти своїми мріями себе у вир за ганяєш – тебе з твоїм Валеркою розлучити хочуть! – не вгамовувалася подруга. – Ну що тобі в цьому Антоні? Він один раз тебе обдурив уже, а тобі мало!
– Галю, усе, я з книжкою розмовляю, а не з тобою, відкривай мені мандрівку сімдесят чотири і читай п’ятий рядок зверху.
– Ну гаразд, – знехотя погодилася Галя, закотивши очі.
Галині пальці перегортали сторінки, а Світланка згадувала Антона – те, яким він був ніжним і мужнім.
– От блін! – вирвалося в Галі.
– Що там?! – стрепенулася Світланка. – Читай давай!
– Ну ні вже!
– Галя, книга відповіла на запитання, дай сюди!
– На, будь ласка! Я цього вголос навіть вимовляти не стану! – І Галя віддала мені книжку.
П’ятий рядок на сімдесят четвертій сторінці свідчив: «Але покається той, хто був неправий, і в двері входить знову…».
Здавалося б – пожартували й досить. Але через кілька тижнів телефон Світланки задзвонив. І це був – хто б ви думали – звісно ж Антон. Який одразу почав плести солодкі мережива – мовляв, зрозумів Антоха, що вчинив погано, і так далі, а Світланка невинна в усьому виявилася.
Його голос звучав так чарівно і Світлана зрозуміла, що нічого в неї до нього за ці роки не минуло.
– Може, сходимо куди-небудь? – запропонував він.
Я, згадавши свою гордість і образу, твердо відповіла:
– Не думаю, що це вдала думка.
– Ну, може, я зателефоную тобі якось потім? – нахабно запитав Антон.
Світлана зрозуміла, що «попливла», і сказала кокетливо:
– Ну подзвони!
Понад тиждень вона божеволіла за Антоном. Вона лаяла себе останніми словами, але протистояти своїм почуттям не змогла. Через днів десять після цієї зустрічі Антон зателефонував їй, вони зустрілися – і між ними все спалахнуло з новою силою.
Її подруга Галя, побачивши сяюче від раптового перевтілення обличчя дівчини, одразу зрозуміла, в чому справа.
– Ну ти, Свєтко, і зглупила… Я в шоці від тебе, – промовила вона, коли та в усьому зізналася, – а Валерка як же?
– Ну, ти ж знаєш, Валера – чоловік, а чоловік, як кажуть, «об’ївся груш».
– Світлано, ну які груші? Валерка любить тебе, а ти йому зраджуєш. Та ще й із цим негідником Антоном.
Вони з Антоном зустрічалися вже другий місяць, коли одного дня в парку, вже не знаю, за чиєю наводкою, чоловік Свєти Валера застав їх, коли вони цілувалися на лавці. Дівчина від жаху знепритомніла, а Антон вимовив:
– Ну, Світланко, я піду, це ваші сімейні справи, владнаєте якось… – І зник за кущами.
Свєта вирішила розлучитися з Валєрою і навіть була частково рада, що все так само собою вирішується і що тепер я повертаюся до людини, яку справді кохаю.
Однак, коли вона оголосила своє рішення Антону під час зустрічі, він повівся вельми несподівано.
– Світланко, ти це, давай помирись-но з Валеркою краще, – сказав він.
– Антохо, я не розумію.
– Слухай, мені виїхати треба буде, у Червоноград. Це далеко і – Антон болісно добирав слова, – і надовго, тож помирися з Валеркою, ви ж усе-таки сім’я.
І тут Світлана зрозуміла, що Антон знову поматросив її і кинув – як того разу, і що він ніколи мене не любив. Як тепер налагодити стосунки з Валерою, Світлана не знає, розуміючи одне – вона дико винна перед ним…
