Те, що чоловік може поїхати, Світлана допускала, в останні роки у них були явні проблеми: якщо вони проводили вечори разом, то неодмінно лаялися, а коли він їхав у відрядження, то не дзвонив їй щогодини, як це бувало раніше, і навіть щодня не дзвонив, хіба що повідомлення надсилав: “У мене все добре, на вечерю була форель, нічого цікавого”.
Чесно кажучи, вона і сама йому не особливо дзвонила, а іноді навіть вдавала, що чоловіка в неї і зовсім немає, відчуваючи соромне почуття радості, на відміну від сина, який у всьому намагався наслідувати батька мало не з дитинства.
Одружилися вони рано. Свєті було сімнадцять, коли Ігор повернувся з армії. Вона чекала на нього , ні з ким не зустрічалася, і як тільки він повернувся, майже одразу дізналася, що в них буде дитина .
Олександра з’явилася на світ великою, з рудим густим волоссям. Свекруха сказала, що через це у Свєти була така печія. Але з Левом печія була ще сильніша, а він народився зовсім без волосся.
– Мені запропонували роботу в Португалії, — повідомив їй чоловік буденно, ніби про квиток у театр на вихідні.
– Гаразд, – простягла Світлана. – І надовго?
Вона думала, що він поїде на місяць, може, на два, і вже передчувала принади життя. Але виявилось, що він їде назавжди.
– У сенсі – назавжди? – Не зрозуміла Світлана.
– Контракт на чотири роки, але мені обіцяють його продовжити, якщо все буде гаразд. А все буде гаразд, ти мене знаєш.
Так Світлана дізналася, що чоловік вирішив їхню подальшу долю за неї: або вони разом залишають країну, або просто розлучаються назавжди. Такі справи.
Для Світлани вибір був очевидний: тут були її студенти, п’ятнадцять сортів троянд на дачі і мама з розсіяним склерозом.
Було зрозуміло, що син поїде з батьком, він все життя ходив за ним хвостиком, але Олександра… залишиться з нею – її гордість, найкраща студентка третього курсу, яка не соромилася підійти при всіх і поцілувати її в щоку, говорячи – це моя мама !
– Тато сказав, що я можу вступити до університету в Європі, — сказала Олександра, ховаючи очі. – Ти ж розумієш, такий шанс…
Світлана не розуміла. Що вона зробила не так?
Все життя вона не рахувала власні інтереси.
Готувала котлети, хоча сама віддала б перевагу фаршированим перцям, дивилася детективні серіали, коли на іншому каналі йшов її улюблений фільм, робила вироби з осіннього листя, прасувала сорочки, ходила на всі шкільні збори… І ось тепер усі троє збираються поїхати, кинути її одну з котом, і п’ятнадцятьма сортами троянд на дачі.
– Мені потрібні джинси, – сказав Лев. – Я не можу поїхати в цих , вони короткі.
– А мені новий блокнот, я хочу щоденника вести. Купиш?
У Свєти в горлі стояв ком, їй хотілося говорити зовсім про інше – про те, коли вони тепер побачаться, хотілося почути про те, що вони за нею сумуватимуть, а ще вона сподівалася, що хоча б дочка в останній момент передумає і залишиться з нею. Або всі троє залишаться. Адже вони сім’я, правда?
У супермаркеті вона за звичкою склала в кошик величезну пачку кукурудзяних паличок, які так любив син, банку шоколадної пасти, хоча, крім дочки, її ніхто не їв.
Довелося викладати все назад, адже за три дні вони вже поїдуть. Очі щипало, але вона трималася.
– Чи можна швидше? – Почула вона чийсь роздратований голос у черзі і підвелася навшпиньки, щоб подивитися, що там.
На касі стояла згорблена жінка в блискучій чорній куртці і тремтячими пальцями перераховувала гроші.
– Бракує 50 гривень, — роздратовано промовила касирка. – Що будемо прибирати?
– Але там написано іншу ціну, — тремтячим голосом відповіла жінка. – Я точно порахувала, і…
– Не затримуйте чергу!
На стрічці лежали пачка цукру та борошна, упаковка яєць та маргарин. Схоже, жінка збиралася щось пекти. На вік вона була приблизно як мама Свєти, може, трохи старша, але та вже давно не ходила сама по магазинах.
Світлана рвонула і поклала 100 гривень.
– Ось, розрахуйте її, і всі справи, – сказала вона.
Касирка закотила очі і почала відраховувати здачу.
– Дякую, але я…
Жінка раптово перервалася і буквально вп’ялася поглядом в обличчя Свєти.
– Свєточко? – радісно промовила вона. – Це ти?
І тут Світлана теж її впізнала. Тітка Маша…
Це було о дев’яносто п’ятому. Їй тоді було сімнадцять, і за три місяці мав повернутися Ігор. Тоді від них якраз пішов батько, і Світлана на канікулах допомагала мамі на ринку, підміняла її, коли мама їздила по товар.
Олег одразу поклав на неї око. Світлана це відчувала по його маслянистому погляду, по тому, як він оглядав її з голови до ніг. Світлана його боялася. Він був старий і страшний. А ще він був їхнім дахом, і вона це добре розуміла, тому все, що могла робити – це намагатися не відсвічувати.
Тоді мама знову поїхала за товаром, а вона стояла за прилавком. Ринок закривався, і вона складала речі у господарські сумки. Вони приїхали машиною – із затонованим склом, не було видно, скільки там людей. Олег вийшов з машини і став навпроти її прилавка.
– Закінчуєш уже, — ліниво простяг він. – Устриці любиш?
– Що? – Не зрозуміла Світлана.
Вона тоді не знала, що таке устриці.
– Зараз поїдемо, пригощу, — ліниво промовив він. – А будеш гарною дівчинкою, зможеш хоч щодня їх їсти.
Світлана одразу все зрозуміла. І дуже злякалася – вона знала, як воно буває, багато разів бачила. Руки стали схожі на ціпки, ніяк не хотіли слухатись. Олег дивився на неї, а вона намагалася не видавати страху.
– Світлано!
Це тітка Маша її покликала, і Світлана підвела голову в наївній надії – зараз вона допоможе.
– Свєточко, піди, допоможи мені, бо спину заклинило, — попросила вона.
Під уважним поглядом Олега Світлана попрямувала до тітки Маші. І та шепнула їй: “Тягни час, скільки можеш”.
Світлана знімала вішалки з сукнями так, ніби кожне з них було по 100 кілограм. Хвилини тяглися склизкою кисільною жижею.
– Пожежа! – раптом почувся чийсь тонкий дитячий голос. – Пожежа!
Світлана почала крутити головою і справді побачила дим – тонкий чорний . Навколо загомоніли, заметушилися. І в цій гамі хтось схопив її вологою долонькою і прошепотів на вухо: “Побігли”.
То був син тітки Маші, десятирічний Міша. Він тяг Світлану кудись углиб ринку .
Вони причаїлися на старому складі, зазвичай там тусувалися підлітки, але всі, мабуть, побігли дивитись пожежу.
– Хочеш, розповім тобі анекдот? – спитав Міша тонким дитячим голосом.
– Давай, – погодилася Світлана.
І він розповів їй один, а потім ще один. Спочатку вона не сміялася. Але потім він розповів по-справжньому кумедний. І вона засміялася. Та так, що не змогла зупинитись. А потім сміх перейшов у сльози. Міша ніяково гладив її по сплутаному волоссю, а вона ніяк не могла заспокоїтися.
– Тітка Маша, – посміхнулася Світлана. – Як я рада вас бачити…
– По дорозі, поки вона проводжала її до дому, Світлана думала: ну як так, невже в неї нікого не залишилося, був же синМиихайло, і дівчинка була, трохи молодша за нього, Оля, здається?
Ні, ні вона неза що не поїде з чоловіком і дітьми до Португалії – у неї тут мама, і Світлана не дозволить, щоб вона так само рахувала копійки, обираючи, що може купити в магазині.
Біля під’їзду, до якого її вела тітка Маша, скаржачись дорогою на дітей, які її покинули, на сусідів, які ллють кислоту в каналізацію, їх зупинив високий бородатий чоловік.
– Мамо, ну ти знову! – роздратовано спитав він. – Скільки можна, я ж просив…
Тут він замовк, наткнувшись поглядом на Світлану. Вона теж дивилася на нього і насилу впізнала.
– Мишко?
– Світлана?
– Нічого собі! А ти змінився!
– А ти зовсім ні!
– Брешеш!
– Ні краплі …
Виявилося, що у тітки Маші непорядок із головою.
– Як не стало батька, так вона й не оговталася, — пояснив Мишко. – Ліки трохи допомагають, але вона їх випльовує, я не завжди можу встежити…
У квартирі було чисто, в передпокої висіло пристойне пальто, але, як пояснив Мишко, тітка Маша весь час носила цю куртку, Оліну, якій було вже понад десять років.
Він поклав мати спати, а потім вони зі Світланою сіли на кухні пити чай. І вона розповіла йому все – про чоловіка, який вирішив поїхати та забрати дітей, про маму, яку вона не могла покинути, про життя, витрачене незрозуміло на що.
– А в тебе є діти? – Запитала вона.
Михайло знизав плечима.
– Якось не вийшло. Перша дружина не хотіла, друга не змогла. А тепер ось я вже три роки як один…
Коли зателефонував чоловік, Світлана не дуже хотіла розмовляти.
– Ти де? – роздратовано спитав він. – Вечерю хто готуватиме? Діти голодні сидять та й я…
– А в Португалії хто вам готуватиме? Ось той нехай і готує, – відповіла Світлана і поклала слухавку.
Але додому все ж таки пішла. А Мишко зголосився її проводити.
– Дякую, – сказала йому на прощання Світлана.
– Та все гаразд, за що…
– За все. Це ж ти тоді сміття спалив, так?
Михайло зніяковів.
– Ну, я… Знайшла, що згадати.
– Я вам з тіткою Машею завжди була вдячна, всі роки пам’ятала, — відповіла вона.
І поцілувала його в щоку.
Звичайно, вона поїхала проводжати їх до аеропорту. У горлі скребло, але Світлана трималася. Чоловік був натягнуто веселий, дочка спокійна, син мовчав.
– Точно не приїдеш? – Запитав чоловік на прощання.
Світлана похитала головою.
– Ну як хочеш. Якщо знадобиться розлучення, пиши, все оформимо.
Світлана кивнула.
Дочка поцілувала її в щоку, заплакала. Лев стояв мовчки.
– Синку, – вона легенько притиснула його до себе. – Ти дзвони мені, добре?
І тут її син, який уже на півголови був вищим, раптом розплакався, як маленький. І сказав:
– Мамо, можна я залишусь?
Ось чому вийшло, що з аеропорту вона їхала не одна. Син сидів поряд і міцно тримав її за руку. Очі в нього були мокрі.
– Світлано!
Вона здригнулася, чомусь вирішила, що чоловік із донькою теж передумали і повернулися. Але то були не вони. Біля під’їзду стояв Михайло.
– Привіт! – Сказав він. – А я на тебе тут чекаю. Хотів уже додому йти.
Світлана подумала, що вона щось забула тоді в нього в квартирі, і почала згадувати, що це могло бути.
Міша тим часом підійшов до її сина, простяг руку і представився:
– Михайло.
Її такий великий і такий маленький син сипло відповів:
– Лев.
І в цей момент Світлана зрозуміла: вона нічого не забула. Вони зустрілися з Михайлом поглядом, він усміхнувся.
– Може, морозива в кафе поїмо? – Запропонував він.
– Можна, – погодилася Світлана.
Вона не знала, що на неї чекає далі. І не хотіла знати. Час покаже…Головне що хоча б син був поряд.
