– Світланко, сонечко, тримай. Це тобі! – бабуся, по маминій лінії, простягала п’ятирічній онучці красиву ляльку.
– Мамо? Навіщо? – обурилася молода жінка, заколисуючи молодшу, тримісячну доньку.
– Як це навіщо? Їй і так мало часу і уваги дістається. Вона не повинна страждати! – суворо подивилася на дочку Євгенія Олексіївна.
– Вона не страждає! Ми зараз сиділи, збирали пазли. – втомлено заперечила Марія.
– Ага! Їй всього п’ять років. Їй хочеться грати в ляльки, – не вгамовувалася жінка. – Дитинко, хіба я не права?
– Хочу грати в ляльку! Дякую. Звичайно ж, дівчинці більше подобалася позиція бабусі, ніж мами.
Те саме було і з іншою бабусею . Дідусі, як правило, намагалися не втручатися.
Свєта вбирала все, як губка. І якщо з батьками вона поводилася нормально, то з появою на порозі бабусь і дідусів відразу ставала глибоко нещасною дитиною.
– Сашко, пора це припиняти! – оголосила Марія після того, як закрила за батьками двері. – Свєта вже стає некерованою.
– Згоден. Анні вже рік, а таке відчуття, що онука у батьків одна і це Свєта, – підтримав дружину Олександр.
На вихідних молода сім’я запросила батьків в гості, святкувати перший день народження Анни.
– Світланко, тримай! – вручали подарунки бабусі. – А то ж тобі теж свята хочеться!
– А нічого, що день народження у Анни? Що за цирк знову? – розлютилася Марія.
– А що такого? Вона все одно ще нічого не розуміє! – в унісон відповідали жінки.
– Так, або ви однаково ставитеся до обох онучок, або не приходьте більше, – оголосили пізніше Марія та Олександр.
Батьки образилися.
Своє ставлення вони не змінили, посилаючись на те, що батьки Світланку обділяють на користь молодшої, але поводитися стали скромніше. Правда, тільки при дітях.
Час минав, діти росли.
– Іди звідси, дрібна! – фиркала Світлана, ховаючи від Анни ляльку, в яку вона не гралася, але і сестричці не давала. Адже вона ж її, Світлани.
Анна хникала. Тому що іграшок у сестри було багато і всі вони були красиві, яскраві!
Трирічна дівчинка не розуміла, чому сестра не дає їй ляльку. Адже вона ж віддасть!
– Світлано, ну ти ж все одно не граєшся? Анна пограється і поверне. – вмовляла старшу дочку Марія.
– Я не зобов’язана з нею ділитися. Мені ці іграшки бабусі дарували. Ось нехай у свої грає, – гордовито відповідала восьмирічна дівчинка, продовжуючи вчити уроки. За цим батьки стежили суворо, що неймовірно дратувало бабусь і саму Свєту.
– Бабусю, вони мене вчити змушують, а самі з Анною казки читають, – скаржилася вона Євгенії Олексіївні.
– Так вони вчать з нею цифри, літери. Виходить, теж уроки роблять. Тобі хіба не допомагають? – суворо запитав дід.
– Допомагають, – важко зітхала онука. – А Анні мультики вмикають. А я ж теж хочу!
– Тобі не дають мультики дивитися? – злився Борис Іванович.
– Дають. Але зі мною вони суворіші! – дула губки Світланка.
– Мати, подивися на цю принцесу! Ви з свекрухою розпестили дівку, вона тепер знущається з батьків, – лаявся дід. – Щоб все порівну тепер було! Цій іграшку, значить і молодшій теж. Досить! Бідна Марія.
– Ходімо, моя солоденька, я тобі тортик купила. Будемо чаювати! – ображено пирхнула вона на чоловіка і забрала плачучу онуку.
На восьме березня бабусі з дідусями очікувано прийшли в гості до дітей.
– Світланко, ось тобі новий рюкзак, який ти хотіла! – вручили подарунок старшій онучці. І тут же з шоколадкою стали вітати молодшу. – Анно, тримай!
– За старе? – рикнув Борис Іванович, а потім простягнув гроші дочці. – Маріє, купіть Анні гарну іграшку, таку, яку вона сама захоче.
Анна посміхнулася. Вона дуже хотіла ляльку. Таку, як у сестри.
Так само вийшло і з батьками тата.
Бабусі ображалися, Свєта злилася, а батьки схвалили таку справу. Вони намагалися дітей не обділяти.
– Маріє, ти привезеш Свєту на вихідні до нас? Одну. Анна ще маленька, боюся, не впораємося, – через тиждень зателефонувала Марії мама.
– Ні, мамо. Або обидві, або ніхто. Досить, – такою була відповідь.
Батьки вирішили більше не пускати старшу дочку куди-небудь одну. Їм набридло, що кожного разу вона поверталася примхливою і некерованою.
– Мамо, за що ти так зі мною? Ти мене зовсім не любиш? – ридала Свєта, сидячи вдома.
– Дуже люблю, тому і не хочу, щоб ти їхала. – втомлено відповідала Марія. – Підемо гуляти?
– Я не хочу з нею! – встала в позу старша дочка.
– Світлано, сонечко, ти повинна допомагати сестрі, дружити з нею, – терпляче вмовляла мама.
– Я їй нічого не винна! – фиркала Світлана.
Через десять років…
– Свєта, допоможи мені, будь ласка, зробити домашнє завдання з математики? – попросила Анна сестру. Вона знала, що та відмінно в ній розбиралася.
– Я не зобов’язана тобі допомагати. – незмінно відповідала Світлана.
Мама, яка чула цю розмову, порадилася з чоловіком і вони вирішили найняти доньці репетитора.
– Мамо, тато, я вирішила жити з бабусею, – оголосила старша дочка за вечерею. – Вони мають рацію. Анну ви любите більше.
– З чого ти так вирішила? Ми вас обох любимо однаково, – неприємно здивувалися батьки.
– Мені ви на канікули, на море з Людою, грошей не дали, а Анні репетитора – будь ласка! – роздратовано відповіла Свєта.
– По-перше, у тебе репетитори теж були, по-друге, ти вчишся на платному, по-третє, тобі було сімнадцять років! Ми не могли тебе відпустити на море без дорослих! – розлютився батько.
– Могли. Але пошкодували грошей. А у бабусь не вистачило, вони б дали! – плаксиво відповіла дочка.
– Хочеш жити з бабусею? Будь ласка! Тільки май на увазі, що ти сама пішла з дому. А раз ти така доросла, то і грошей ми тобі давати не будемо, – поставив крапку батько і пішов у кімнату. Він був дуже злий і боявся зірватися.
– Ну і добре! – образилася Свєта, а наступного дня перебралася до бабусі.
Тільки ті її запити задовольнити не могли, та й здоров’я стало підводити від викрутасів старшої онуки.
Довелося їй повернутися.
– Це ти в усьому винна! – штовхала вона молодшу сестру. – Я не повинна через тебе страждати!
– Так, Маріє, розпестили ви Свєту. Але це і нормально, адже для її виховання у вас вічно немає часу. – заявила пізніше Євгенія Олексіївна.
– Мамо. Ви її розпестили, а тепер просто пожинаєте плоди, – втомлено відповіла їй дочка.
Нічого не змінювалося, тільки Свєта періодично збігала до бабусь, щоб пошкодувати себе улюблену, адже вдома змушували вчитися і не давали розгулятися. Адже вона вже студентка. Повнолітня.
Світлана рано вийшла заміж, на третьому курсі інституту.
Її чоловік був приїжджим, старшим за дівчину на три роки і вже працював.
Заробляв небагато, але свою роботу любив.
Почали жити у Євгенії Олексіївни, до того моменту дідуся вже не було, і бабуся запросила улюблену онуку до себе.
Чоловік Свєти, Павло, був спокійним, не конфліктним і клопоту не доставляв. Правда, любив прикластися до чарки і хорошу компанію.
– Анно, я не зобов’язана терпіти тебе тут, – заявила якось Свєта, коли сестричка забігла ненадовго до бабусі. – Забудь про те, що ми з тобою рідні.
– А я не до тебе прийшла, – заперечила Анна, дивлячись в очі сестрі.
– Тоді навіщо ти тут? – здивувалася молода жінка.
– Я не зобов’язана перед тобою звітувати! – широко посміхнулася сестричка.
Звідки була така ненависть до неї з боку старшої сестри, Анна не знала.
Але вона настільки звикла до цього, що й справді вважала Свєту чужою і їй вже не було прикро за байдужість і роздратування, які вона завжди відчувала щодо себе.
Незабаром пішла з життя і бабуся, залишивши свою квартиру Свєті.
Та ридала на похоронах, а всі навколо її жаліли.
Павло був напідпитку. Йому було все одно.
Анна ж, яка до цього часу влаштувалася на хорошу роботу, благополучно закінчивши університет з відзнакою, сама оплатила похорон бабусі і поминки, адже у Свєти тепер не було спонсора, а економити вона не звикла, відповідно, грошей в родині не було.
– Анно, ти б хоч допомогла сестрі? Бідно ж живуть, – вмовляла друга бабуся, татова мама. – Тобі ж у житті пощастило, а Світланці, ось, ні. Павло он, пройдисвіт.
– Так нехай виганяє Павла. І відразу їй легше стане,- відмахнулася Анна, яка якраз збиралася на побачення з чудовим хлопцем.
– Ти що? Вони ж сім’я. – злякалася бабуся.
– Ну так. Цей … їй ближчий, ніж я. Він сім’я, а я ні. Ось нехай він їй і допомагає, – розлютилася Анна.
– Анно, так не можна. Вона твоя сестра. Ти повинна бути добрішою, – хитала головою Варвара Дмитрівна.
– Бабусю, ти зрозумій, я їй нічого не винна. – сумно посміхнулася дівчина і побігла у своїх справах.
– Це ви її такою жорстокою виховали. – вичитувала вона пізніше сина і невістку.
А ті, лише зітхали, бо доводити щось мамі було марно.
Анна додатково вчилася, зустрічалася з хорошим хлопцем, Андрієм, і багато працювала.
Свєта ж народила. Свого сина, Матвія, виховувала так, як вміла. Тобто, таким же егоїстичним і нахабним, як вона.
Анна з Андрієм одружилися, купили великий будинок, багато працювали і були щасливі.
Новий рік вирішили відзначати у своєму будинку, запросили батьків і бабусю.
– Анно, а ти Свєту покликала? – запитала Варвара Дмитрівна.
– Ні, – здивувалася онука.
– Тоді і я не прийду.
– Чому? Будеш з нею зустрічати? – посміхнулася Анна.
– Ні. Вони мене не запрошували. Але я вважаю, що ти не права. Сім’я повинна зустрічати Новий рік разом. Ти повинна запросити її, – суворо обурилася бабуся.
– Я тебе почула. – відповіла онука, згадуючи той час, коли Свєта від неї відмовилася.
За пару днів до свята зателефонувала Свєта.
– Я чула, що Новий рік ви вирішили святкувати у своєму будинку? – коротко привітавшись, уточнила сестра.
– Ага.
– А чого не запрошуєш? Ми теж хочемо за місто, та за накритий стіл. Ти повинна була мені вже давно подзвонити, я ж твоя старша сестра, – як завжди, нахабно заявила Свєта. – І на новосілля нас не запрошувала…
– Свєта, я тобі нічого не винна, – відповіла їй Анна словами, які постійно чула раніше. – Ти сама від мене відреклася. Ось і живи своїм життям, а в моє не лізь.
Молода жінка завершила розмову з сестрою і пішла займатися своїми справами, яких перед святом було багато.
Свєта ж, образившись на несправедливе до себе ставлення, приїхала до батьків.
– Мамо, як вона могла? – обурювалася старша дочка.
– За що боролася, на те й напоролася. – хмикнув батько.
– Тату, ти що? – здивувалася Світлана.
– Сама винна. Не лізь до неї, – чоловік був суворий.
Вони з дружиною дуже переживали за складні стосунки між доньками. Але ті навчилися не спілкуватися. А батьки просто прийняли це. Адже по-іншому не виходило зовсім.
Світлану балували і жаліли всі підряд, адже вона старша, а значить і любові їй менше.
І як би батьки не намагалися не ділити дочок, Світлана сестричку ненавиділа всією душею.
Їй дуже подобалося, що всі її жаліють і балують. І вона навчилася цим користуватися.
Батьки намагалися боротися, але марно. Світлану було не зупинити.
Тому вони не розуміли, чим незадоволена Світлана. Адже все йде саме так, як вона хотіла.
Влітку Анна з чоловіком зібралися на море. З собою вони запросили батьків. Батьки обох відмовилися, у них влітку сад.
Зате Свєта не змусила себе довго чекати.
– Анно, мені тут бабуся сказала, що ви на море їдете? – зателефонувала вона сестричці.
– Їдемо, – погодилася Анна.
– О, чудово! Візьміть з собою Матвія? – зраділа Свєта.
– Відвезіть його самі? – хмикнула сестричка.
– Ми не можемо. Працюємо. Та й дорого це!
– Ти планувала сина відправити з нами за наш рахунок? – здогадалася Анна.
– Ну так. Батьки ж все одно не їдуть. Так навіть дешевше вийде, – розгубилася Світлана.
– Ні. Ми не зможемо його взяти. Йому тільки п’ять років. Та й займатися дитиною ми не готові, – відмовила молода жінка.
– Анно, це ж твій племінник, ти повинна його іноді балувати.
– Ні, не повинна. Коли хочу, я його балую. – Анна нагадала сестрі про потрібні подарунки для племінника, які вона передавала через бабусю.
– Егоїстка! Нахаба! Ти повинна мені допомагати, а ти? – лаялася Світлана на молодшу сестру, але та вже завершила розмову і не чула цього.
Коли не стало бабусі, дідусь переписав квартиру на Анну. Тому що так чесно.
– Ти повинна віддати її мені! – кричала Світлана на Анну пізніше, коли не стало і дідуся.
– Чому? – здивувалася молода жінка.
– Тому що бабуся любила мене більше! Та й нам вона потрібніша. Я чекає дитину.
– Ні, Світлано. Я тобі нічого не винна. Раз дідусь так вирішив, значить так і має бути! – не погодилася Анна, яка на той час теж чекала на доньку.
У Свєти народився син.
Ось тільки він не прийняв братика.
– Матвій, ти повинен мені допомагати. Це ж твій брат! – вмовляла Свєта сина доглянути за молодшим, поки вона готує.
– Ні, мамо. Я не просив братика. Тому я нічого йому не винен! – відповідав старший і йшов у свою кімнату.
А Свєта тихо зітхала і робила все сама, бо допомогти їй нікому. Синові все одно, він не зобов’язаний, Павло, як завжди, напідпитку, а батьки відмовляються приймати онуків. Або разом, або ніяк. А молодший ще занадто малий, щоб залишатися у бабусі.
А Анна…
Егоїстка! Звичайно! Звідки їй Свєту зрозуміти? У неї таких турбот немає. Живуть приспівуючи і бід не знають. А могла б і допомогти сестрі. Поїхали на дачу до мами і Матвія б взяли.
Не повинна вона… Повинна! Ще й як повинна!
І хто її тільки цьому навчив? Не повинна…
Спеціально для сайту Stories
