Це була зарозуміла, дуже доглянута жінка. Завжди працювала на керівних посадах. У вухах виблискували дорогі сережки, пальці були обвішані перснями. Висока зачіска, костюми.
Чоловік її балував, а улюблене чадо — синочок Ігорчик — купався в променях батьківської любові.
У нього з дитинства було все найкраще, навіть у часи дефіциту. Мама і тато могли дістати.
Ольга Іванівна жила в просторій трикімнатній квартирі. І завжди кривила губи, коли приходила в гості до сусідки — тітки Марії. З нею вона дружила. Ну як дружила, треба ж було з кимось спілкуватися.
Тітка Марія була багатодітною матір’ю. Три сини, дочка. Чоловіка рано не стало. Тягнула дітей одна. Хлопчаки приходили з вулиці з обдертими колінами, брудними долоньками. То кораблики пускали, то в калюжах возилися. Йшли цілувати матір. Її подруга обурювалася: «Хоч би руки помили. Невиховані вони у тебе. Он мій Ігорчик. Він зовсім не такий! Завжди чистенький, ручки помиє».
На що тітка Марія добродушно посміхаючись, відповідала: «Та це ж діти! Їм все цікаво. А одяг я виперу». Але подруга лише посміхалася.
Вона гордо виходила у двір. Там іноді зустрічала ще одну сусідку, Людочку. Тій з чоловіком було вже за сорок. Дітей не було. Ольга Іванівна любила читати Людочці мораль, яка починалася зі слів:
— Ти порожня, Людмила. Дивись, як би чоловік від тебе не пішов. Дітей немає. І взагалі. Ось будеш стара, хто тобі склянку води подасть? Хто за тобою доглядатиме? Так і зги.еш одна.
Ось мій Ігорчик. Надія моя. Такий хороший хлопчик. Знаю, що одна ніколи не залишуся. Він і зараз підійде, запитає: «Мамочко, що тобі принести? Чайку? Або цукерку?». Золотий хлопчик росте!
На це Людмила не ображалася. Вона за своєю природою була беззлобною. І тільки відповідала:
— Так, Оленька. Пощастило тобі, що говорити. Синочок такий хороший. Прямо не хлопчик, а красень!
Ольга Іванівна поправляла зачіску і починала розповідати про достоїнства свого Ігорчика.
Час минав. У сусідки тітки Марії виросли її хлопчаки, вивчилися на робітничі професії. Дочка на кухаря. Вони, як і Ольга Іванівна, теж жили в трикімнатній квартирі, куди незабаром старший син привів дружину, народилася дитина.
Ольга Іванівна до них заходила і в душі жахалася. Скільки народу!
Пелюшки-сорочечки, все одне на одному. Грошей вічно не вистачає. А вони ще ходять і чомусь радіють. Інша справа у неї! Будинок повна чаша. Порядок. Ігор в інституті вчиться. Керівником буде.
Так і сталося. Щастю матері не було меж. Затьмарювало тільки те, що чоловік не дожив, не побачив, яким син став. Заходячи за звичкою до тітки Марії, Ольга Іванівна знову стискала губи зі словами:
— Ех, Маріє. Що це в тебе за діти? Прості робітники! А ти ще ними пишаєшся! Було б чим, хоч би виучила їх. Ось у мене Ігорчик який молодець, тепер керівник.
— Та навіщо ж мені було їх вчити, Оля? Я одна. А так вони хлопці хороші. І професії нормальні. Коленька он шофер від Бога. У машинах розбирається з закритими очима. Гришенька зварювальник хороший. А Василь токар, його завжди кличуть всюди, — з придихом у голосі, нахвалювала своїх хлопців тітка Марія.
— Так вони ж робітники, прості робітники. Ні, ну як так можна? Грошей вічно не вистачає. Навариш каші гречаної відро, їсте потім. Або цей борщ на кістках. Або млинці, ми ось з ікрою їмо або з рибкою. А ви в сало макаєте, фу! — кривилася Ольга Іванівна.
— У мене бабуся завжди так робила. Трохи м’яса та сало на сковороді. Це ж смачно! — промовляла тітка Марія.
Вона подрузі ніколи не заздрила. І щиро захоплювалася її вишуканим і розумним Ігорчиком, при цьому обожнюючи власних дітей. Незабаром і в Ольги Іванівни з’явилися онуки. Катеринка і Костик, яких бабуся обожнювала.
Роки минали, літні жінки почали потроху здавати. Одного разу у тітки Марії відмовили ноги. З вікна Ольга Іванівна дивилася, як її подругу, повну жінку, несуть в машину на руках два сини. Старенький Запорожець під’їхав прямо до ґанку.
Зітхнувши, вона випила серцевих крапель. Знову подивилася у вікно. Під’їхав на джипі Ігорчик, з пакетами. Мати поспішила до дверей.
Тітку Марію лікували довго. Вона сильно схудла і тепер будь-який із синів міг з легкістю самотужки носити її на руках.
Одного разу Ігорчик, як називала його мати, а інші шанобливо: «Ігор Сергійович», зіткнувся на вулиці з сином тітки Марії, Гришею. Той якраз заніс матір додому і з сумкою відправився в магазин.
— Чуєш, тобі не набридло? Я б на твоєму місці давно збожеволів. Возитися зі старою, яка не ходить. Її ж і мити треба, і все таке. А в туалет ви як її, теж носите? Так, не заздрю я тобі, Гришко, — процідив Ігорчик.
— Ти зараз це навіщо сказав, га? Це моя мама! Вона нас чотирьох одна тягла! А коли ми маленькі були і вона нас мила та пелюшки прала, це як? Прибирала за нами, ночі не спала. Працювала, де могла, щоб хоч трохи нам чогось купити! І твоя мати тебе ростила також, — насупився Гриша.
— Ну, ти мене з собою не порівнюй. Ми завжди добре жили. І не треба знову порівнювати немовля, за яким приємно доглядати, і смердючу стару, — зареготав Ігорчик.
Гриша схопив його за груди. Ззаду підбіг його брат, Микола.
— Залиш, не треба, Гришко! Мамі знову погано, ходімо додому!
А потім тітка Марія несподівано встала на ноги. Хитаючись, тихенько, почала ходити. За допомогою своїх дітей виходила у двір, сідала на лавку. Ті закутували її ковдрою.
Весняного дня Ігорчик прийшов до матері, яка вже кілька днів не вставала. Та зраділа, простягнула до сина руки.
— Мамо, тут така справа. Ти щось зовсім розхворілася. Та й Костик он, одружитися знову вирішив. Загалом, я тебе в одне гарне місце відвезу, домовився вже. Там прямо курорт!
А сюди Костик заїде зі своєю. Я вже домовився, післязавтра ремонт почнуть. Так що прямо зараз і збирайся, ми тебе відвідувати будемо, — бадьоро прокричав Ігорчик.
Ольга Іванівна слухала його і нічого не розуміла. Яке гарне місце? Чому сюди, в її квартиру, Костик переїжджає?
— Синку, так давай я з Костиком буду жити? Або з вами з Наденькою? Мені ж місця багато не треба. Синку, не треба мені курортів! Я з вами хочу! — по зморшкуватих щоках Ольги Іванівни потекли сльози.
— Мамо, ну чого ти як маленька? Молодим потрібна стара жінка поруч? У них своє життя. А у нас постійно гості, ти лежиш, за тобою ж догляд потрібен. Надя працює, їй не до тебе. Мені теж ніколи.
Мамо, давай збиратися, зараз люди приїдуть, допоможуть нам, — відвертався від Ольги Іванівни Ігор, поки вона чіплялася за його руку.
— Синочку, не треба, я ж не заважу, — ридала літня жінка.
Але Ігор був непохитний. Сльози матері його не зворушували. Ользі Іванівні допомогли вийти з речами на ґанок. Там вона побачила свою подругу, тітку Марію. Вона з синами і донькою якраз збиралася на дачу.
Вантажили розсаду, мішки з картоплею. Жартома переговорювалися. І в цю хвилину Ользі Іванівні раптом так відчайдушно захотілося поїхати з ними. Подруга її побачила, помахала рукою. Щось сказала синові, Гриші. Той, затримавшись, все-таки підійшов до Ігоря. Відвів його вбік.
— Мати моя питає, куди твоя зібралася? Та ще з речами, — запитав Гриша.
— У ліс за горіхами! — зареготав Ігор.
І продовжив:
— У будинок престарілих я її відправив. Та не хмурся ти. Місце хороше, догляд там, медпрацівники, харчування. Матір відвідуватиму. Це у вас грошей немає, возилися зі своєю, на руках тягали та прибирали все. А я в змозі всі послуги оплатити! — підняв брову Ігор.
— Ігор, почекай. Так не можна. Це ж… твоя мати. Що ти робиш? Слухай, може до нас її, га? Удвох з моєю матір’ю в кімнаті будуть. Вони ж подружки. Ти приїжджати будеш. Їм же веселіше удвох, Ігор, — почав вмовляти Гриша.
І Ольга Іванівна, яка підійшла ззаду, раптом почала просити сина:
— Ігорчику, дозволь? Ми з Марією вдвох будемо, Ігорчику, будь ласка!
— Та що ти! Вони ж там у тісноті живуть! Я тобі можу забезпечити чудові умови. Буде своя кімната, телевізор поставимо. Там чудово годують, а у них що? Кашу гречану, про яку розповідала, будеш їсти? Не плач, мамо!
Ольгу Іванівну відвезли. Її не стало через три тижні. Серце не витримало. За весь цей час Ігор жодного разу не відвідав матір.
Тож питання зі склянкою води в старості і з тими, хто її подасть, залишається відкритим…
Спеціально для сайту Stories
