У Олени Степанівни сьогодні ювілей. Вона з ранку поралася на кухні і намагалася все встигнути.
А це непросто! Приготувати на таку юрбу, та ще й стільки всього. Вона заздалегідь придумала меню, тиждень закуповувала продукти, їздила на ринок за овочами, домашнім сиром, свіжим м’ясом і рибою. У магазинах не те, зовсім не те.
Їй хотілося зібрати за столом всю родину і смачно нагодувати дітей та онуку. І торт обов’язково самостійно спекти, і тільки «Медовик», який вона пекла доньці Свєті та синові Колі на дні народження.
Олена Степанівна з сумом згадувала минуле, коли вони жили тут однією родиною. Її чоловік, професор кафедри фізики Едуард Вікторович, діти Світланка і Микола, і вона, вчителька музики.
Едуард за великі заслуги перед наукою і добру дружбу з високопоставленими людьми отримав величезну чотирикімнатну квартиру, яку Олена обставила вишукано і зі смаком.
Всіма правдами і неправдами дістала ― так тоді говорили ― кришталеву люстру у вітальню, стінку з червоного дерева і німецький сервіз, а ще ідеальні лляні скатертини, серветки під столові прибори, вінтажне столове срібло.
Вона була щаслива, коли вдалося дістати рідкісний сервіз із супницею, щоб подавати суп не в каструлі, а ось так, красиво.
Іноді подруги говорили, що їхній будинок схожий на музей або якийсь салон царської епохи. Олені Степанівні це подобалося і лестило. Вона любила і вміла вести господарство, приймати гостей, грати їм на фортепіано. Будинок був її фортецею. Готувала вона чудово, чим неабияк розпестила чоловіка і дітей.
― Мамочко, моя дружина теж буде так смачно готувати, як ти? ― говорив маленький Микола.
― Сподіваюся, любий. Але таку важко знайти, ― посміхалася мати.
― Ну тоді я завжди буду жити з тобою!
― Ну вже ні. Діти повинні вирости і вчасно вилітати з батьківського гнізда, синку. Немає чого до старості з батьками жити. Потрібно жити окремо, своєю сім’єю, ― часто повторювала вона.
Так, вона б воліла бути недільною бабусею, а не жити «гніздом», «кланом», з дітьми та онуками під боком.
А потім раптом щасливе життя закінчилося, і Олена Степанівна залишилася одна.
Едуард Вікторович пішов з життя раптово, рано вранці. Навіть швидка не встигла доїхати. Серце. Він давно скаржився, відповідально приймав таблетки, ходив по лікарях, але…
Олена Степанівна спочатку сумувала, а потім взяла себе в руки і продовжила жити, як могла.
Діти вилетіли з гнізда, як вона і казала. Свєта закінчила економічний, зустріла чоловіка Сєву, і вони з’їхали на орендовану квартиру в неблагополучний район ― на що вистачило грошей у молодої сім’ї.
У місцевому пологовому будинку з’явилася на світ їхня дочка Тетянка. Потім Микола почав зустрічатися з дівчиною Сашею, орендував кімнату в гуртожитку і теж виїхав.
Свєта, коли тільки починала жити сімейним життям, спочатку запитала у мами:
― Можна ми якийсь час тут поживемо, поки Сева нормальну роботу не знайде?
― Ні, Світланко, вийшла заміж ― починай своє життя. Ти думаєш, нам з батьком хтось допомагав? Ніхто. І по гуртожитках микалися, по комуналках, то газу не було, то води. Але впоралися. І ось результат. Людьми стали, своїм житлом обзавелися. І вам так потрібно.
Миколі вона говорила те саме: ти чоловік, ти повинен заробляти і годувати сім’ю, взяв відповідальність за дівчину ― будь ласкавий виконувати зобов’язання.
Дітей такий підхід не влаштовував, але ніхто особливо не сперечався. Не будеш же проти волі матері тут жити.
Взагалі Олена Степанівна була прихильницею ідеї: чим далі ― тим рідніше. Вона дзвонила дітям регулярно, передавала подарунки на свята, запрошувала в гості на чай з пирогами, кликала на концерти своїх учнів, де акомпанувала на фортепіано і намагалася створювати ту саму сімейну ідилію.
Ось і сьогодні вона готувалася до великого сімейного обіду з нагоди свого ювілею. Смачні страви, ідеальне сервірування, неймовірний аромат спецій на весь будинок. Олена Степанівна встигла зробити гарну зачіску і легкий макіяж.
Одягла концертну блискучу сукню і сережки з діамантами ― подарунок покійного чоловіка.
До призначеного часу почала збиратися вся родина. Спочатку приїхав Микола з дружиною Сашею. Вони подарували величезний букет троянд і порцеляновий кавовий сервіз.
― Боже, яка краса! Яка тонка робота. Дякую, дорогі, ― Олена Степанівна кинулася обіймати дітей. ― Ви знаєте, як мене порадувати.
― Так, мамо, ми намагалися знайти те, що тобі сподобається.
― Саша, яка в тебе прекрасна сукня. Вільна, струмлива. І личко в тебе таке кругленьке. Ну просто лялечка.
― Так, мамо, ми якраз хотіли тобі сказати… ― почав Микола.
― Потім, потім, заходьте. Світлана з Севою вже на підході.
Через півгодини приїхала Свєта з чоловіком і донькою. Вони принесли букет тюльпанів і вручили маленьку оксамитову коробочку. Там була золота підвіска з каменями.
― Як же вони виблискують… Дякую, мої дорогі. Я бачу, що це не діаманти, але теж красиво. З цими сережками носити не буду, але буду носити зі своєю каблучкою.
― На діаманти, на жаль, мамочко, не вистачило. Але і в цьому ти будеш сяяти, ― втомлено відповіла Свєта. ― Машина ця стара всі наші гроші з’їдає, ще оренду квартири підняли, секції ці для Тані… Зарплату отримаєш і не знаєш, за що насамперед заплатити.
― Світланко, ну не псуй настрій усіма цими побутовими розповідями. Проблеми ж у всіх є, все пройде, ― посміхнулася мати. ― Прошу всіх до столу. Давайте, давайте.
Гості розмістилися за багато накритим столом, почали ласувати ідеально приготованими стравами, нахвалювати господиню і вести нудні розмови про роботу і про погоду.
― Як же добре, діти… Тільки шкода, що вашого батька з нами немає. Пам’ятаю, він мені завжди дарував величезний букет і коштовності. А я готувала те, що він любить. Як же з ним було добре…
Пішов тільки рано, як шкода, ― сумно зітхнула Олена Степанівна. ― Але ми не будемо сумувати. Так, мої дорогі? Зараз поїмо, я буду грати, і будемо співати всі разом.
― Мамо, дозволь я скажу, ― Микола підняв келих, ― у нас для тебе ще один подарунок, сюрприз. Скажу чесно, це і для нас стало сюрпризом.
― Так, так, цікаво… Що ж ще? ― Олена Степанівна теж підняла келих і подивилася на сина вичікуючи. Хотілося їй все-таки отримати на круглу дату діаманти і похвалитися ними в школі перед колегами.
― Мамочко, ти знову станеш бабусею! Ми з Сашею чекаємо дитину.
― Ох, ох, ось це новина! ― заголосила вона після паузи. ― Оце справді сюрприз! Ну я рада за вас. Яке щастя! Дайте-но я вас обійму.
Свєта кинулася обіймати брата. Сева привітав Сашу. Тетяна просто раділа, бо всім було весело.
― Ну досить, досить. Розшумілися як, дітлахи, ― трохи суворо сказала Олена Степанівна. Вона була рада новині, але трохи засмутилася, що перестала бути головною героїнею свята, і всі вітали Сашу.
― Давайте продовжимо. Кому ще гарячого?
― Мамо, хотів спитати. Як тобі ось такий будиночок? ― Микола простягнув їй рекламний буклет нового котеджного селища.
― Дуже мило, ― вона швидко погортала буклет. ― Ви збираєтеся купити?
― Мамо, ми хотіли з тобою поговорити… Це не нам, це тобі.
― Мені? Подарунок?
― Ні, мамо. Розумієш, ми вже багато років живемо в цьому жахливому гуртожитку. Спільний душ, туалет, кухня. Ти там була, бачила.
― Так, жахливі умови. Але при чому тут я?
― Ми звикли, змирилися. Але скоро народиться дитина, і ми не хочемо, щоб вона росла в таких умовах. Це жах.
― Ну так купіть квартиру або орендуйте кращу.
― Мамочко, я працюю з усіх сил. Саша теж. Але нам не вистачає. Тому ми просимо тебе обміняти твою квартиру і допомогти нам купити свою.
Світлана і Сева з подивом дивилися на Миколу. Олена Степанівна дивувалася:
― Синку, я не розумію. Чому я повинна віддавати вам свою квартиру? Це мій дім, ми його створювали разом з твоїм батьком, а тепер ти хочеш, щоб я тобі ось так взяла, віддала і переїхала жити в котеджне селище? Ну, знаєте, це нечувана нахабність!
― Мамо, ти одна живеш у чотирьох кімнатах. У тебе є спальня, вітальня, гостьова спальня і навіть кабінет. І величезний балкон.
А ми живемо в цій будці. Невже тобі не соромно так жити, поки діти туляться і збирають гроші? Ти поводишся як егоїстка і не хочеш нам допомагати!
― Що? Та як ти так можеш? Я ж до вас завжди з відкритим серцем! Ось вам подарунки, ось вам квитки на концерт. Роблю, що можу. Ти знаєш, у мене дохід невеликий. А ти мої кімнати рахуєш? І не соромно?
― Так, рахую. Коли чую, як кричать сусіди, рахую! І коли стою в черзі вранці в цей жахливий душ, теж рахую твої кімнати! І я думаю, що батьки повинні допомагати дітям, особливо в наші важкі часи!
― Часи завжди однакові! А твоя нахабність не знає меж. Дитина ― це ваше рішення. Будьте ласкаві взяти за неї відповідальність і самостійно поліпшити житлові умови. Свєта, а ти чого мовчиш?
― Це ти добре, братику, придумав. Розміняти і гроші вам на квартиру дати?
― Так! Це нахабство!
Мати шукала підтримки в словах дочки, але та несподівано сказала…
― …а як же ми? А ми скільки можемо микатися по кутках? Тані вже восьмий рік. І ми вже скільки років орендуємо житло. Вже могли б іпотеку взяти, та звідки гроші на внесок?
І ти, мамо, нам теж нічого не запропонувала! Тільки я не просила після того, як ти нам не дозволила у тебе пожити відразу після весілля!
― Так, не дозволила. Тому що діти повинні жити окремо. В гості ― будь ласка. Але не потрібно сидіти і чекати, коли на вас звалиться багатство.
― А чому, мамо, ти думаєш, що ми чекаємо? ― підвищив голос Микола. ― Ми працюємо, намагаємося. Але життя проходить, і ми теж хочемо пожити в нормальних умовах. Це злочин?
― Але якщо ви хочете ― намагайтеся, думайте, робіть. Чому я вам повинна віддавати свою квартиру? Розмінювати, кидати все нажите, їхати незрозуміло куди. Це мій дім!
― А ми чому повинні миритися з тими умовами, в яких живемо? Чому ти ніколи не питала, як це нам у жахливих квартирах на околиці міста жити?
А коли Тетяна хворіла, ти не думала, що це через те, що нормального опалення немає? Не думала, у тебе тільки твої концерти, учні, фарфор і картини в голові. Ми ж сім’я! Не будь егоїсткою, мамо!
― Я вам допомагаю в міру своїх можливостей. Але робити на шкоду собі через те, що ви грошей не можете заробити і жити нормально, я не буду.
Кожен тут дорослий, кожен відповідальний за своє життя. Дітей навчилися народжувати ― ось і забезпечувати їх навчіться.
І нема чого сидіти і спадщини чекати. І розмінювати я нічого не буду. Це мій дім, і я тут щаслива. Заробила ― маю право.
У кімнаті стало тихо. Було чутно тільки, як цокає годинник і скрипить ламінат під стільцями. Олена Степанівна продовжувала їсти: вона акуратно відрізала стейк і повільно жувала. Вона не могла собі відмовити в задоволенні використовувати своє столове срібло ― дуже рідко вона його діставала.
Діти сиділи мовчки. Тетяна совалася на стільці. Вона вже втомилася від розмов дорослих і хотіла солодкого.
― Бабусю, а який тортик сьогодні буде. Медовик?
― Медовик, моя дорога. Як завжди, Медовик, який твоя мама любить з дитинства.
Свєта рішуче встала з-за столу:
― Тетяно, торт ми будемо їсти в кафе. Сева, збирайся. Час додому. Дякую, мамо. Все було дуже смачно. Вечір вдався. Ми не будемо тобі більше заважати насолоджуватися життям у твоїй шикарній квартирі.
― Твоє право, Світланко. Якщо не хочете їсти медовик ― не їжте. Коля, ти залишаєшся?
― Я думаю, нам теж час, ― син встав з-за столу. ― Справи не чекають.
― Так, синку, робота понад усе. Це і дозволяє досягати успіху.
Вона чула, як діти шепотілися в передпокої: «Навіщо ти взагалі цю розмову завів, Коля? Квартира все одно нам дістанеться». «Коли, Свєта? Через сто років? Жити треба зараз, допомагати своїм дітям і онукам, а не робити вигляд і квитки на ці дурні концерти давати.
Котедж чудовий. Будемо там квіти вирощувати і музикувати, і ми нормально поживемо».
Олена Степанівна посміхалася: «Чекають, коли їм дістанеться квартира. Вже втомилися від мене. Втомилися від своїх дорослих проблем. Хочуть легкого життя. А я що, не заслужила жити так, як хочу? Не заслужила жити в комфорті?»
Гості пішли. Тихо, ображено і поспішно. Олена Степанівна спокійно з’їла ще кілька ложок улюбленого салату, бутерброд з ікрою. Смачно все-таки вийшло у неї сьогодні.
Потім все прибрала зі столу, зварила собі каву, відрізала улюбленого торта і сіла дивитися серіал.
Торт, як завжди, вдався. Кава була ідеальною ― не дарма ж вона їздить в маленьку східну крамницю за найсвіжішими кавовими зернами.
Вона пила каву, дивилася телевізор і розмірковувала: коли ж це стало злочином ― жити для себе і так, як хочеться? А чи встигла вона пожити для себе чи щось упустила? Є ще час встигнути зробити те, про що мріяла, але все ніяк не наважувалася? Або вже життя закінчилося?
Діти їй не дзвонили кілька місяців. На Восьме березня Микола вирішив навідатися з квітами. Двері йому відкрила не мама, а незнайома жінка.
― Добрий день. А ви хто? Я шукаю Олену Степанівну. Ви помічниця по господарству?
― Я господиня цієї квартири.
― Як це «господиня»? А мама де? Що ви з нею зробили?! Ви чорні ріелтори? Відповідайте!
― Вибирайте, будь ласка, вирази. Я купила цю квартиру за законом, за ринковою вартістю. Я можу вам показати документи, але у вас немає повноважень їх перевіряти.
― А мама де?
― Олена Степанівна поїхала. Казала, що хоче поїхати в круїз, пожити в Азії, але до кінця сама не знала. Вона збиралася всі гроші, отримані від продажу квартири, витратити на себе і на подорожі. Не засуджую, до речі. Життя швидкоплинне.
Микола слухав і не міг повірити. Ніякої спадщини, ніякої квартири. Нічого.
― Я зрозумів, ― тільки й відповів він. Ось тобі й отримали апартаменти в центрі, ось тобі й з’їхали з гуртожитку…
― Вона, коли їхала, сказала, якщо прийде хтось із дітей, передай їм: я ніколи не жила для себе, а ось тепер, завдяки вашим словам на ювілеї, навчилася.
― Більше нічого не передала?
― Більше нічого.
Микола розвернувся і побіг вниз. Він злетів зі сходів, пронісся повз консьєржку, штовхнув важкі двері і з жадібністю вдихнув вечірнє холодне повітря.
Так, тут повітря завжди було ідеальним, чистим, свіжим, смачним. Шкода, що не жити їм у цьому районі і не ходити їхньому майбутньому синові в ту саму гімназію, яку він і Свєтка закінчили.
Шкода, що всі очікування зруйнувалися, і тепер доведеться жити без них, продовжувати крутитися, стискатися, позичати і продовжувати мріяти про свою власну квартиру. Дякую, мамо!
Спеціально для сайту Stories
