– Мамо, я, мабуть, розлучуся з Михайлом.
– Та ти що. Чому, донечко?
– Та що це за чоловік, розмазня . Я слухаю дівчат на роботі, одній чоловік подарував шубу, іншій – комплект сережок і каблучку.
Мій нічого не дарує. Ніякої романтики. Квіти раз на рік на 8 березня, і то на розпродажу бере. Панчохи ще якось дарував, на початку шлюбу.
– І що з того? Мені батько за все життя нічого не дарував, крім каструль та неприємних хвороб. А Михайло твій, чоловік хороший, серйозний, далися тобі ці шуби…
– Життя одне, мамо, хочеться неземної любові, і люстру з кришталевими підвісками, і на море влітку, на острови… А то ми в Одесу один раз з’їздили, і на цьому все… От би мені бізнесмена, щоб гарний був, і багатий, і на машині мене катав…
– Зінаїда, пригальмуй запал. Ти дивись, яка знайшлася тут. Навіщо ти бізнесмену здалася? Ти пиріжки навіть спекти не можеш, і грамотно говорити.
Михайло простий хлопець, але працьовитий. Потреби у вас немає, а кришталь – це пережитки минулого, дався він тобі.
– На мене заглядається начальник, я тут подумала, може, він моя доля? Як уявлю, їдемо ми на його автомобілі, на пальці у мене каблучка з діамантом, на плечах шуба норкова, і всі дивляться і заздрять…
– Ти дурна, Зінаїда. Ці начальники все життя зраджують дружин, і від тебе теж буде гуляти, не сумнівайся.
Ніхто тебе, дубину, не буде так любити, як Михайло. Яєчню вранці, з ковбаскою – будь ласка, капці принесе, ніколи не перечить, тещу поважає, чого тобі ще треба?
– Це все дрібниці, матусю… Хочеться чогось більшого. А ти якась неправильна теща. Зазвичай зятів лають, на чому світ стоїть, шукають багатих наречених своїм дочкам. А ти заступаєшся, дивна…
***
– Ох, теще, розлютилася ваша Зінаїда на мене. Все не так їй і не те. Сьогодні запропонував чаю, з бубликами, так розлетілися ці нещасні бублики по всій кімнаті.
Каже, хочу ікру ложечкою їсти, і чаєм солодким запивати. Автомобіль , та кришталі різні. Звідки в ній ця буржуазія і тяга до красивого життя?
А я ж всім серцем до неї. Не багатий, так що з того. Не вживаю, зарплату справно ношу, панчохи дорогі навіть подарував якось, з премії.
І все не такий. До речі, я вам тут гамаші теплі купив, з начосом. Щоб не мерзла дорога теща…
– Та мій ти золотий! Зятю, я тебе в образу не дам. Зінка дуріє, треба цю дурість з неї прибрати. Є у мене один план, слухай…
***
– Зіна, я тут подумала… Розлучайся з Михайлом. Він молодий, міцний, встигне ще одружитися, народити дітей. З тобою каші не звариш, бізнесмена треба їй. Шкода Михайла, пропадає хлопець…
– Хм, та кому він потрібен, цей дядько! Я ось, вляпалася в цей осередок суспільства, не знаю як тепер вирватися…
– Жінок повно самотніх, не переживай. Я особисто займуся пошуком. Все-таки зять, не чужа людина. Може знайде людське щастя…
– Зять дорожчий за дочку, де це бачено, матусю? До речі, завтра ж у тебе день народження, чекай на вечерю, запізнюся тільки трохи, Михайло раніше прийде.
***
– Проходь, Зінаїда, ось сідай сюди… Знайомся, це Вірочка, дочка моєї подруги Люсі. Я її з Михайлом поруч посадила, щоб доглядала…
Вірочка така розумниця, пироги пече, вірші читає, а співає так, що серце завмирає від її вокалу… Вихователем в садку працює, дітей, жах, як любить…
Зінаїда оглянула Вірочку. Кучерява блондинка з кирпатим носом, намисто з перлин, сукня якась дешева… Сидять, воркують з Михайлом, як голубки.
– Михайле,а давайте я вас салатом з морської капусти і моркви пригощу, дуже корисна річ, скажу я вам…
– А давайте, Віро. Я бачу, у нас смак в їжі однаковий. Ось вам куряче крильце, скуштуйте…
Зінаїда дивилася на чоловіка і не впізнавала. Чуб набік зачесав, сорочку з геометричними візерунками натягнув, модник, одеколоном надушився, що аж око сіпається…
Невже на Віру цю око поклав? У компліментах розсипається, догодити намагається.
А Віра і рада старатися. Очі блищать, локон теребить пальцями. Зіна відчула незрозуміле хвилювання в області серця. Навіть трохи поколювати стало.
– Зінаїда, допоможи мені курку принести з кухні…
– Мамо, що відбувається? Що тут робить ця дівчина?
– Як, що? Я сватаю зятя. Тобі ж не треба. А Віра, як тільки його побачила, каже: «Я про такого чоловіка все життя мріяла. Пироги йому пекти і дітям нашим носи підтирати буду з величезним задоволенням».
І Михайло прямо пожвавився, дивись, і складеться у них щастя. А ти чекай багатія, з автомобілем та діамантами, поки Михайло буде Вірочку ощасливлювати.
– Та де це бачено, щоб при живій дружині чоловіка сватали? Ну вже ні. Михайла не віддам. Який би він не був, а все ж чоловік. У мене аж нервовий спазм стався від обурення!
Не дозволю йому бути щасливим без мене! І пироги пекти, справа нехитра. І дитину народити – раз плюнути.
– Михайле, ми йдемо!
– Зараз, дотанцюємо. Віра мене вальсу навчати взялася…
– Я тебе вдома сама зараз так відвальсую, як Вірі й не снилося. Нехай вільних чоловіків зачаровує. Йдемо додому!
Михайло знизав плечима і, йдучи, непомітно підморгнув тещі. Та відповіла тим же. Двері зачинилися.
– Дякую, Вірочка. Спрацювало. Може, Зінка задумається, що хороші чоловіки на дорозі не валяються. І хіба ж я неправильна теща? Сім’ю зберегла, і слава Богу!
Спеціально для сайту Stories
