— Мамочко, ну чому ти мене тут залишила? Ти ж знала, як мені буде погано з ним…
Оля тихо плакала, сидячи біля місця спочину матері. Вітчим сьогодні поїхав до міста — продавати молоко, яйця та інше, що вродило у них на господарстві. А вродило чимало. Усі в селі вважали, що саме господарство і згубило красуню Настю.
Колись Настя була закохана. Хлопець був красенем, розумним, добрим. Вони збиралися одружитися, але не довелося — він потрапив в аварію. А Настя привела на світ дитину. У селі всі її засудили, а батько з дому вигнав, блукати вона з дівчинкою пішла. Ось Григорій її і прихистив, дах над головою дав, прізвище своє.
Кажуть, що Гришко давно в неї закоханий був. А тут така удача — Гришко і не розгубився. Люди зітхали. З одного боку, ніби як і молодець Гришко, а з іншого…
Занадто вже він жадібний був. Швидко зметикував — Настя молода, міцна, відмінна помічниця по господарству. Оля пам’ятала, як мама з вулиці приходила і падала. А ще пам’ятала, які у мами були руки. Тверді, всі в мозолях, загрубілі. На той момент у них було три корови, дві свиноматки, вівці, ну і птиці… І великий город.
А потім мама захворіла. Тоді Олі виповнилося тільки 10 років. Дівчинка сиділа поруч з нею і плакала, а мама тримала її ручку в своїй і швидко шепотіла:
— Оленька, донечко моя. Ти, як тільки отримаєш паспорт, відразу біжи. Біжи в місто, там люди тобі обов’язково допоможуть…
— Мамочко, а як же ти?
Оля плакала. Вона дуже хотіла, щоб мама разом з нею втекла. Ось як одужає, так відразу і втечуть. Але мама тільки посміхалася і нічого більше не говорила.
* * *
Після похорону Оля лежала, дивилася в одну точку. Тільки довго лежати їй не дали. У кімнату увійшов вітчим.
— А ти чого розляглася? Худоба не нагодова, корови не доєні! Ти що, пані? Дивись, прилаштувалася. А то як же! Сироту ніхто ж на вулицю не вижене! Так і знай, їсти не будеш доти, доки не відпрацюєш своє утримання!
Оля повільно встала і пішла на вулицю. Додому повернулася вже за північ, а на ранок Гришко розбудив її, як тільки сонце почало сходити.
— Ось ти спати вмієш! Мати твоя нас покинула, тож давай, замість неї тепер працюватимеш. Збирайся, можеш перекусити швидко і картоплю полоти. Я в місто. Сметанки накопичилося, та п’ять курей за…в. Загалом, приїду, щоб картопля чиста була! І про худобу не забувай.
Оля проводжала його ненависним поглядом. Випила чаю і пішла в город. Село тільки починало прокидатися.
— Оленька?
Дівчинка випросталася. Біля паркану стояла сусідка. Дивилася на неї жалісливим поглядом.
— Що ти, дитинко, так рано? Чи Гришко, змусив?
— Добрий день, тітко Марино… Дядько Гриша сказав прополоти. Він у місто поїхав.
— Поїхав, а своє господарство на кого? Невже все на тебе?
— Я не ображаюся, тітонько Марино. Я ж живу у нього.
Але Марина вже кричала:
— Федько, Тетянко, швидко до мене!
З двору показалися її діти.
— Давайте-но дівчині допоможемо. Хоч пару годин.
За дві години вони вчотирьох майже закінчили поле.
— Ходімо до нас, хоч нагодуємо тебе. Цей ірод, напевно, на хлібі і воді тебе тримає. А потім я тобі прибратися допоможу. Зірка-то у вас з норовом. Раніше нікого, крім Насті і не підпускала до себе.
До приїзду Гришка все у Олі було зроблено. Вона сиділа на лавці, відпочивала. Той під’їхав на своєму старому автомобілі, несхвально на неї подивився, але кричати не став. Вирішив спочатку подивитися, що зроблено, а що ні.
Все обійшов, все подивився. Повернувся до неї.
— Ну, дивлюся, роботи тобі мало було. Завтра тоді корівник чистити.
І пішов додому. Оля мало не заплакала. До вечора вийшла на лавку, ледь ноги волочачи. Повз Марина йшла.
— Оля, що це з тобою? Знову цей ірод тебе запряг?
У цей момент з’явився і сам господар будинку.
— Ти, Маринка, нічого не розумієш. Я їй дах дав! Виховую, хоч вона мені й чужа. Вдячна потім буде, що дурницями займатися часу не було. А то ось, як мати її, принесе в подолі!
Оля кинулася на нього з кулаками.
— Не смій! Не смій говорити погано про маму!
Гришко відповів ляпасом.
— Ну, ще! Спробуй, помахай крилами! На хліб і воду посаджу!
Марина загородила собою дівчинку.
— Що ж ти робиш? Ось, почекай! Я в опіку зателефоную!
— А ти б, Марино, ніс у чужі справи не сунула! А то я ось голові розповім, як ви вечорами на полях траву косите!
— Ну, і сволота ж ти, Гришко! Щоб ти задавився своїми грошима!
Марина розвернулася і пішла до будинку.
* * *
Так і жила Оля. Худенька стала, як тростинка. Вчилася, вважай, на двійки і трійки, тому що уроки виходило робити тільки вночі, коли вся робота по дому закінчена.
Коли їй виповнилося 15, їх викупив якийсь багатій. Ферму відремонтував, корів привіз. Ох, як жадібно Гришко дивився на цих корів. Тут в окрузі і не бачили таких. Підходить до їхнього загону і милується. Аж до скрипу в зубах хотілося йому таку.
Якось раз побачив і господаря. Підійшов. Запитав, чи можна таку корову купити? Ціна виявилася така, що Гришко ніколи б не дав стільки.
І тоді прийшла йому в голову одна ідея. Чув він, що багаті люди настільки пересичені життям, що вже не знають, як розважитися. Жінки говорили, що цей чоловік багатий, а дружини немає. І ось тоді-то придумав він, як можна корову таку завести в господарстві.
Ввечері він все обдумав, а зранку пішов на прийом.
Володимир Львович дивився на нього з цікавістю. Він потихеньку вивчав жителів села. Місця тут хороші, і можна було таке виробництво налагодити. Тому і хотів знати, з ким працювати доведеться.
Про цього чоловіка ніхто жодного доброго слова не сказав. Жадібний, сирота у нього, як рабиня, ґарує. Дівчину зі школи не виганяють тільки тому, що знають, в яких умовах їй доводиться жити.
Але те, що Григорій йому запропонував, вразило його. Він навіть перепитав:
— Я не помиляюся, ти пропонуєш невинність своєї падчерки за таку корову?
— Точно. Цноти її все одно хтось позбавить, так вже нехай краще з користю. Забирай її на одну ніч, та й все.
— А скільки років падчерці?
— 15 вже. Здорова дівчина. І красива, як її мати.
Хотів було Володимир йому в око дати і вигнати, але зупинив себе. Якщо почав негідник, то тепер угоду укладе. Не з ним, так з іншим.
— Ти йди додому. А я подумаю.
Увечері до Григорія прийшли. Він підписав якийсь папір. Оля розуміла, що мова йде про неї, але про що говорили, не чула. Нарешті, коли люди пішли, Григорій покликав її в кімнату.
— Оленько, а ти чайку зроби. Там у холодильнику тортик є, принеси. Що ж ми з тобою, стільки років живемо, а жодного разу нормально не посиділи.
Оля дуже злякалася. Раз Григорій так ласкаво заговорив, значить щось на думці у нього недобре. Вони вже й чай попили. І навіть Гришко про справи в школі запитав, потім він перейшов до головного.
— Сьогодні ночувати підеш до нового фермера.
— Не зрозуміла. Це як?
— А ось так і підеш. Мені за твою невинність корову дають. Все одно з якимось однокласником в кущах безглуздо втратиш.
Оля мало не впала. Сльози покотилися з очей.
— Ні! Не потрібно…
— Що не потрібно? Все, пізно. Ну, сама подумай, яка тобі різниця, а тут таку корову дають!
— Але я не хочу!
— Досить! Невдячна. Я півжиття на тебе згаяв. Твоя мати обдурила. Могла б нормально жити, по господарству допомагати. Так ні! І тебе ще на мене залишила! Так що збирайся!
Оля витерла сльози. Ну, гірше, ніж є, вже бути не може. Та й все одно змусить. Просто назад вона вже не повернеться. Нехай сам за своїми коровами доглядає! А вона краще з обриву і в річку!
Через годину приїхала машина. Гришко метушився, допомагав їй сісти. Машина рушила і поїхала в бік міста. А Гришко тим часом гладив нову корову-красуню.
***
Через два тижні село занепокоїлося. До будинку Гришка прийшли люди. Той вийшов на ґанок.
— Чого треба?
— Гришко! Де Оля? Куди ти її подіяв? Зовсім здурів?
— А вам яке діло? Ідіть у своїх сім’ях розберіться! А в мою не лізьте!
І тут він зустрівся поглядом із сусідом. Чоловік Маринки рідко розмовляв, його і так всі з одного погляду розуміли. Ніхто не хотів, щоб цей здоровань почав щось пояснювати. Знали, що довго служив він десь, отримав поранення, а потім переїхав у село з родиною, бо лікарі так порадили.
— Ти, Гришко, відповідай, коли народ питає. А то ж народ і розлютитися може.
Гришко злякався.
— А що я? Втекла з новим фермером! Я при чому?
А Марина раптом сказала:
— Втекла, кажеш? А корова така звідки у тебе? На знак подяки дали?
— Купив!
— Купив, кажеш? Та вона коштує стільки, що тобі навіть з твоєю жадібністю не зібрати!
Народ занепокоївся. І в цей момент на дорозі з’явився джип нового фермера.
— Гальмуй його! Нехай теж відповідає!
Чоловіки кинулися напереріз машині, а Гришко спробував вислизнути з двору. Але не тут-то було — Маринка вчепилася, та такий крик підняла, що навалилася на нього купа жінок, та й завалили.
Машину теж зупинили, але фермера в ній не виявилося. Водій, переговоривши з народом, взявся дзвонити, а потім повернувся до чоловіків.
— Сказав чекати. Через півгодини приїде.
Дивно. Ніхто не повірив, що фермер добровільно приїде до розлючених селян. Але вирішили почекати, а то вже деякі ферму підпалювати зібралися.
Через півгодини, і справді, до натовпу під’їхав «Мерседес» і зупинився. З машини вийшов сам Володимир Львович, жінка років сорока і Оля, красиво підстрижена, акуратно одягнена. Вона подивилася на будинок Гришка переляканими очима, а жінка притиснула її до себе.
Володимир Львович похмуро окинув народ поглядом.
— Ну що, у кого які питання?
— Ми знаємо, що Гришко, продав тобі сироту!
— Продав.
Люди розгубилися. Чому він не викручується? Хтось вигукнув:
— Не соромно користуватися сиротою?
Тут Оля не витримала:
— Та досить вам! Володимир Львович врятував мене… А це Анна Сергіївна, його дружина. Вона мені допомагає в усьому. І… вони мене хочуть удочерити!
Люди розгублено мовчали, а Оля розплакалася, сховавшись у грудях жінки. Володимир відчинив двері, посадив їх у машину.
— Ну, що, народ, поговоримо? Мою ферму спалити вирішили? А де ж ви раніше були? Чому ви спокійно дивилися, як у вашому селі, чоловік знущається над матір’ю, а потім і над дитиною? Що, тоді не було цікаво? А тепер чого б не повеселитися? Чого б дурневі багатому ферму не спалити?
Люди сором’язливо відводили очі. Вперед виступив чоловік Марини.
— Ти це, Львович. Правий. Мені соромно. Сам не знаю, чому так. Звикли, напевно — моя хата скраю. Ти пробач нас, що подумали про тебе погано. Даремно ми.
Чоловіки схвально загуділи.
— А Олю… правда удочерити хочеш?
Володимир втомлено потер перенісся.
— Так. У нас з дружиною немає дітей… А коли побачили Олю, вирішили. Куди ж ми її відпустимо.
І тут почувся голос Гришка:
— Ні! Ми так не домовлялися! Хто в господарстві працюватиме? За ніч була домовленість, а вже два тижні минуло!
Поруч з Гришком стояла Марина. Обернулася, побачила у однієї з жінок алюмінієвий таз. Вихопила таз і так хлопнула ним Гришка, що по селу прокотився гул… Той звалився, а потім сів на ґанку, потираючи потилицю.
А Володимир Львович нахмурився.
— Ти, Григорій, стримай свій запал. До тебе сьогодні з опіки приїдуть розбиратися, та з поліцією разом. Дивись, як би в місця не такі віддалені не переїхати тобі скоро. Ненавмисно.
Спеціально для сайту Stories
