Тетяна крутилася на кухні і поглядала у вікно. Сьогодні у неї гості. Приїжджає єдина племінниця.
Стіл був накритий, пиріг «відпочивав» під рушником, наливочка чекала свого часу в холодильнику.
Марійку, дочку рідної сестри, Тетяна не бачила більше десяти років. У її пам’яті вона залишалася смішною, веснянкуватою дівчинкою з копицею неслухняного світлого волосся. А з фотографії на неї дивилася молода, красива жінка, дуже схожа на маму.
Різниця у віці у них була не велика, дванадцять років. Але коли Тетяна дивилася в дзеркало і порівнювала себе з фотографією Марії, здавалося, що їх розділяють десятиліття.
“Я в родині одна така не красива”, – зітхнула Тетяна. – “Не дарма мене в селищі жабою називають”.
Після школи жінка не поїхала до міста. Закінчила заочно інститут і працювала бухгалтером у місцевому лісгоспі. Вона соромилася своєї зовнішності і, після втрати батьків, вела замкнутий спосіб життя.
Заміж не вийшла. Приїзд племінниці дуже порадував Тетяну, і вона з нетерпінням чекала дорогу гостю.
Зустріч була бурхливою і радісною. Жінки базікали без угаву, розповідали про своє життя, ділилися новинами.
– Таню! Ти вдома? – З двору пролунав голос сусіда.
– Що тобі,Федоре? – Тетяна виглянула у вікно.
– У тебе хвіртка похилилася. Може, я поправлю.
– Не зараз, – махнула рукою жінка, – У мене гості. Пам’ятаєш Марійку? Мою племінницю. Вона приїхала в гості.
– Вітаю, дядько Федір, – Марія виглянула у вікно.
– Красуня, – ахнув чоловік, – Зустрів би, не впізнав. Ну не буду заважати. Наступного разу зайду.
– Залицяється до тебе? – Посміхнулася племінниця. – Він одружився чи все один живе?
– Теж скажеш, – почервоніла Тетяна, – Так, по-сусідськи допомагає трохи. Він не одружений.
– То придивися до нього. Симпатичний чоловік. Або він вживає?
– Ні. У нього лісопильня. Молодець чоловік. Працьовитий,господарський. Не чоловік, а мрія.
– То чого ти вагаєшся? – здивувалася Марійка. – Одній важко. Або він тобі не подобається?
– Не кажи дурниць, – нахмурилася Тетяна, – Кому я, така страшна, потрібна? Знаєш, як мене в селищі називають? Жабою! Від мене всі чоловіки шарахаються. А Федір в першу чергу. Це з його подачі так мене всі називати стали.
– Так, тітонько Таню, – Марія відкинулася на спинку крісла, – Розповідай. І детальніше.
– Та нема чого розповідати. Давно це було, – зітхнула жінка, – Якось на танцях оголосили білий танець. І я, як дурепа, поперлася Федора запрошувати.
Він мені дуже подобався. Він тоді з друзями осторонь стояв. Хлопці зареготали, жарти посипалися. Він почервонів. Головою замотав. Бурмотів щось.
А я не стрималася, прикро мені стало, розплакалася, розвернулася і втекла. Ось тоді-то за спиною я і почула «жаба». Прилипло до мене це прізвисько.
– Це він так сказав?
– Ні. Не його голос був. Але він промовчав. Так і залишився там з хлопцями. Ну не будемо про сумне, – Тетяна розправила плечі, – А зараз, він просто так, іноді допомагає.
Людина хороша. Шкода йому мене, напевно. Без чоловіка в будинку важко.
Марійка замислилася. Вона пильно розглядала свою тітку.
– Так справа не піде! – Рішуче вимовила племінниця. – З чого ти взяла, що некрасива? Ти недоглянута! А це можна виправити. Завтра їдемо в місто. Красуню з тебе робити будемо.
– Марно і дорого, – невпевнено заперечила Тетяна, – А ніс куди подіти? А щоки?
– Щодо дорого, не бери в голову. Це мій подарунок тобі, я добре заробляю. Тим більше, пам’ятаєш, коли я навчалася в Києві, твої посилки нас дуже рятували. Тепер моя черга. Ми ж рідні.
Наступного дня, ближче до вечора, з автобуса на зупинку вийшли дві чарівні молоді жінки. Тетяна розправила плечі, гордо підняла голову і посміхнулася сонечку.
– Марійка, як я втомилася! Але я така щаслива, – Очі жінки сяяли, – Дякую тобі.
– Тетяно, а зараз ми зайдемо в магазин.
– Ой, я боюся, – пробурмотіла жінка.
– Нам все одно хліба купити треба. Не бійтеся! Вперед!
Вони зайшли в магазин. Двоє молодих хлопців із захопленням дивилися на жінок.
– Рот закрийте, – буркнула продавчиня, – Нема чого на міських витріщатися. А ви, дівчата, до кого приїхали? Щось купити хочете?
– Тітонько Ларисо, я Марія. Племінниця Тетяни. Ви мене не впізнаєте?
– Марійка, – змінила тон продавчиня, – Давно тебе не було. До тітки приїхала погостювати? Як ти виросла. Подружка твоя? – Жінка кивнула в бік Тетяни. – Що братимете, дівчата?
– Ларка, ти що? – Щасливо розсміялася Тетяна. – Не впізнала чи що?
Продавчиня втупилася в жінку. Її очі здивовано округлилися.
– Тетяна! Ну ти й красуня! Не впізнала! Як це ти? Ти що, пластику зробила?
– Нічого вона не робила, – розсміялася Марія. – Постриглася, пофарбувалася, трохи макіяжу і манікюру, нова сукня і вуаля… Принцеса!
– Очманіти, – захоплено пробурмотіла Лариса, – Яка ти красива! Завжди така ходи!
Окрилена таким прийомом, Тетяна гордо крокувала вулицею. Біля хвіртки вона помітила Федора. Жінка збентежено кивнула сусідові і швидко забігла у двір. Марія зупинилася.
– Маріє, – звернувся до неї Федір, – А де Тетяна? Я вже вчетверте приходжу, а її немає. Зазвичай у вихідні вона вдома.
– А навіщо вона Вам? – Підняла брови дівчина.
– Маріє. Може ти мені допоможеш? Я тут, – Федір трохи запнувся, – Поговори з тіткою. Може, вона тебе послухає. Заміж їй треба. А чому вона одна? Господарство. Важко.
– Так її ж ніхто не бере, – посміхнулася дівчина, – Он, за очі, жабою обзивають.
– Ну що ти нісенітницю повторюєш, – розлютився чоловік. – Я б взяв. Тоді Павло фігню ляпнув. Він сам хотів з нею танцювати, а вона мене запросила. Ось він зі злості й ляпнув. А я йому за це фінгал поставив.
– Пам’ятаю я Павла з фінгалом, – втрутилася в розмову Тетяна, повернувшись до хвіртки, – Так це ти його тоді прикрасив?
– Дівчино, а підслуховувати чужі розмови недобре, – повернувся до неї Федір і захоплено завмер, – Тетяно! Яка ти красуня!
Жінка почервоніла.
– Вибач мені, дурню. – Продовжив чоловік. – Молодий був. Дурний.
– А що ж ти стільки років нічого не говорив? Ходиш навкруги. Мовчиш.
– Та хіба до тебе підійдеш? – Збентежився Федір. – Ти красуня. Горда. На мене уваги не звертаєш. А я звичайний. А зараз ти ще кращою стала, – чоловік безнадійно махнув рукою і розвернувся в бік свого будинку, – Хіба ти на мене подивишся?
– Федоре! – Окликнула його Тетяна, – То ти одружишся зі мною чи ні? – Жінка засміялася. – Або будеш до старості хвіртку мені лагодити?
– А ти підеш? – Федір зупинився і з надією подивився на жінку. – Точно підеш? Не обманюєш?
– Піду, – посміхнулася Тетяна.
– А я в магазин, – розсміялася Маша, – За ігристим! Заручини відзначатимемо!
Спеціально для сайту Stories
