– Сашко, я заміж виходжу. Не приходь до мене більше, телефонувати теж не треба.
– Іро, це що, жарт такий? Ха-ха-ха! Сьогодні начебто не 1 квітня. У машину сідай, чи так і будемо на вулиці стояти? Поїхали до тебе, у мене вечір сьогодні вільний.
– Ні Сашко, я не жартую. Я дуже серйозно. Я тобі вже все сказала телефоном, навіщо ти приїхав? До мене ж їхати вечірніми пробками годину, не менше…
– Почекай, Ірино, ти хочеш сказати, що кидаєш мене? Заради кого, Іро? Заради ось цього хлюпика, який як собачка бігає за тобою? А як же я, Іро? Як же ми? Хіба тобі зі мною погано?
– Немає ніяких нас, Сашко. Є ти, є твоя сім’я, дружина, сина. І десь там, у проміжках між сім’єю та роботою є я. 2 рази на тиждень у тебе є я. Я втомилася, Сашко. Мені 35 років, я хочу сім’ю. Дитину, а може й двох.
Чоловіка, свого, власного, щоб чекати його вечорами з роботи, годувати вечерею, не поспішаючи.
Не поспішаючи дивитися кіно вечорами, а потім лягати спати. Разом, Сашко. Засинати обнявшись, знати, що він нікуди від тебе не втече, що він не поспішає додому до своєї родини. Прокидатися теж поруч, разом. Знати, що сім’я – це я. І не хлюпик він, а чоловік. Справжнісінький.
– Я ж залишаюся в тебе іноді. Хочеш, залишатимуся частіше. Я щось придумаю, Іро. Я до тебе звик. Я тебе кохаю. Але ж ти знаєш, що я не можу їх покинути, не можу піти. Як вони без мене? Як Славко буде без батька? Не дури, Ірко. Нам добре вдвох. Було добре, поки не з’явився він.
– Ось бачиш, Сашко. Вони-твоя сім’я. А хто я? Я втомилася красти тебе в сім’ї. Я втомилася красти життя у себе. Не потрібне мені більше це крадене щастя. Вже не буде добре, Сашко. Іди додому до сім’ї.
– Все зрозуміло, Іро. Ти просто вирішила мене шантажувати. Ти навіть готова вийти заміж за першого зустрічного, щоб насолити мені. Ну хочеш, я розлучуся з Настею, і переїду до тебе? Ось зараз, відразу, додому тебе відвезу і залишуся!
Ні, нічого цього Іра більше не хотіла. 10 років. 10 довгих років Ірка жила ось так, крадучи чоловіка та батька у тієї, другої, яка була йому дружиною, та матір’ю їхнього сина.
Познайомились вони банально, у кафе. Вона молода, красива, вільна, сповнена амбіцій і оптимізму. Кар’єра йде в гору, зарплатня більш ніж влаштовує, живи та радуйся. Ось тільки серце з деяких пір вільне.
Вона тільки недавно розлучилася з черговим хлопцем, і як кажуть- “з котушок злетіла”.
Кожні вихідні – клуби, і нові залицяльники. Одним із таких швидкоплинних захоплень і став Сашко. Ірину не цікавив його статус. Одружений, вільний, та яка різниця, з ким провести вечір?
Іра й сама не зрозуміла, як її затягнуло у вирву цих патологічних відносин.
Якщо спочатку вони просто іноді зустрічалися, без обіцянок, без зобов’язань, то потім вона стала чекати цих зустрічей з нетерпінням. Закохалася.
Старша сестра Катя соромила Ірку за ці стосунки, наводила як приклад їхнього рідного батька, який ось так само, все своє життя жив на 2 сім’ї. Іра, сором’язливо схиливши голову, казала, що все розуміє, але нічого не може з собою вдіяти.
Сашко не вигадував небилиці про хвору дружину, не казав, що вони з нею живуть, як сусіди, але кожну зустріч він клявся в коханні Ірці, і скаржився на свою дружину, яка повністю розчинилася у новонародженому малюку, а про рідного чоловіка забула. Він обіцяв, що ще трохи, ще трохи підросте синочок, і він обов’язково з нею розлучиться.
– Іро! Ти просто космос! Я з тобою відлітаю! Знала б ти, рідна, як мені не хочеться йти до неї! Ви з нею – небо і земля. Ти така розумна, гарна, начитана! А вона… Та що казати, ти ж сама розумієш.
Іра розуміла. І навіть трохи шкодувала її. Як же вона, бідолаха, житиме сама, коли Сашко подасть на розлучення? Адже любить напевно його, коли дитину разом з ним на світ привела! А з іншого боку, у боротьбі за щастя жалості немає місця.
Любить-перелюбить. Дорослі люди, мусить вона зрозуміти, що почуття пройшли.
Час минав, а у відносинах Сашка та Іри нічого не змінювалося. Ті самі розмови про космос, про те, яка Іринка унікальна, єдина і неповторна, про те, як він хоче залишитися назавжди, але не може.
– Іро! Знала б ти, рідна, як я хочу залишитися з тобою назавжди! Але не можу, рідна, доки не можу. Хоч і немає більше почуттів, але там син, і він ще маленький. Розумієш, вона ж одразу знайде іншого, приведе його до нашої хати, до нашого ліжка.
Ні-ні, рідна, я не ревную, що ти! Просто сину, рідна! Ну, як він без мене? Він ще такий маленький! Розумієш, вона ж така… ! Вона неодмінно змусить сина називати батьком того, іншого… Ех, Ірко, ти просто космос! Знала б ти, як мені з тобою добре!
Іра знала, що таке чужий дядько, якого треба називати татом. Пройшла через це, коли батько, її рідний батько, пішов до тієї, іншої.
Мама тоді від образи дуже швидко привела до будинку чоловіка, і вони, маленькі ще дівчатка, наслухавшись маминих розмов про те, що тато поганий, і вони йому не потрібні, почали звати татом чужого дядька. Тато приходив до них, страждав, сварився з мамою, ображався і йшов.
Тому Іра не хотіла такої долі для сина своєї коханої людини. І терпіла, і мовчала, і підлаштовувалася. Іноді зривалася, і знову йшла до клубу, де знаходила чергового залицяльника на одну ніч.
Сашко після цих залицяльників теж страждав, ображався, скандалив, з’ясовував стосунки, і йшов.
– Як ти могла, Іро? Ти належишь тільки мені. Ти мій космос, і я не хочу тебе ні з ким ділити, розумієш, рідна?
– Іди від неї. Синові вже 5 років, він зрозуміє. Я теж не хочу тебе ні з ким ділити, але поділяю з нею.
– Та як ти не розумієш, рідна? 5 років – це дуже мало. Він ще зовсім малюк, як я йому скажу, що йду? Ти ж знаєш, що вона…
Так-так, Іра знала, що вона, та, інша, яка дружина, неодмінно того ж дня приведе чоловіка до їхнього дому, на їхне ліжко…
Вона знала, що він не ревнує, що йому на неї все одно, і жодних стосунків давно нема, але ось син… заради нього всі муки, заради нього всі страждання… Знала, мовчала, і терпіла. Синові 5 років, синові 6, 7, 8, 9 років. А цього року йому вже 10 років. А Іра все розуміє, і чекає, чекає.
А потім з’явився Вася. Дивно так з’явився. Незрозуміло познайомилися.
Іра виходила з магазину і, послизнувшись на сходинці, впала. Впала невдало, пошкодила ногу. Вася якраз виходив з машини, коли побачив Іру, яка сиділа на сходах.
Нога Іри неприродно вивернулася, і молодий хлопець відразу зрозумів, що це перелом. Натовп людей, які співчувають, уже оточив жінку, але Вася героїчно пробився крізь це коло спостерігачів, допоміг Ірі встати, посадив у машину і відвіз до лікарні.
Після того, як усі процедури закінчилися, він відвіз Іру додому.
Так почалися ці дивні стосунки. Після роботи Вася приїжджав до Іри, привозив їй харчі, допомагав готувати. Вже за тиждень Ірочка з нетерпінням чекала вечора, щоб знову побачити цього дивного чоловіка, який ось так запросто жертвує своїм часом заради неї, незнайомої та чужої людини.
Навіть про Сашу Іра майже не згадувала, а те, що за весь тиждень він не знайшов часу, щоб відвідати її, тільки зміцнило впевненість Іри в тому, що час щось міняти.
Коли Сашко дізнався, що трапилося з Іркою, він здається навіть не засмутився, не запереживав, а просто сказав:
– Іро, рідна! Ну як так! Ми ж мали на вихідних зустрітися! Ну що вдієш, значить не доля. Ну, я тоді до тебе не поїду, тобі все одно не до мене. Ти там тримайся, дзвони, якщо щось треба буде.
Іра страждала, плакала, але зателефонувала лише одного разу, коли майже місяць просиділа у гіпсі. Вася поїхав у відрядження, а в неї як на зло закінчився хліб.
– Ой, Іро, та я б з радістю, але зрозумій, рідна, не можу! Зовсім немає часу. На роботі купа роботи, звільняємось пізно, а я синові обіцяв, що повернуся сьогодні раніше.
До тебе ж їхати на інший кінець міста, а по вечірніх пробках годину, не менше. Ну що, не зможеш без хліба обійтись? Варто мені із-за хліба їхати до тебе, все одно нічого не світить. Сестрі подзвони, чи подругам.
Обійшлася Іра без хліба, тим більше сестра сама зателефонувала, запитала, що треба привезти, мовляв, до тебе збираюся. А через день приїхав Вася, надія та опора Іріни.
Сашко за кілька днів теж приїхав. Привіз хліб, молоко та апельсини. І зіткнувся з Васею. Той саме йшов.
Вася пішов, а Сашко закотив потворну сцену ревнощів.
– Ірко, рідна! Що це за хлюпик був у твоїй квартирі? Це хто взагалі такий? Вася? Який такий Вася? Ти що, разом із ногою ще й голову зашкодила? Пустити у квартиру незнайомого чоловіка! Зізнавайся, у вас із ним щось є? На ось, я тобі хліба привіз, ти ж просила!
Сашко вручив Ірі пакет, і пішов із виглядом ображеної невинності. Іра йому дзвонила, він не брав слухавку. Пропав, на зв’язок не виходив довгий час.
Іра вже й на роботу вийшла, а Сашко все мовчав.
Переболіло, він став чужим. Хоча він завжди був чужим. Лише вона сподівалася все на щось.
А з Васею все не так, все інакше. Тягне їх один до одного. Він вільний, вона також. Зародився боязкий, нерішучий роман. А потім зненацька зателефонував Сашко. 3 місяці минуло, ось згадав нарешті.
Іра сказала, що все, не треба їм більше зустрічатися. І він знову зник. Подумав, що Іра ображається.
” Та й нехай ! Попсихує та заспокоїться. Нікуди не дінеться, стільки років минуло, звичка вже”. Чекав Сашко, що подзвонить Іра, але телефон мовчав.
А Вася Іру з батьками познайомив, із друзями. Цікаві люди, прості, добрі, прийняли її, як свою. Наче все життя спілкувалися.
А потім Вася заміж Іру покликав, і заяву до РАЦСу подали. Несподівано можна сказати спонтанно, але Ірка щаслива ходила, окрилена. Ось що справжнє кохання та турбота з жінкою робить.
Знову Сашко подзвонив, із претензією, що мовляв це ти, Іро, зовсім про мене забула. Я ж кохаю тебе!
А Іра щасливим голосом йому і сказала, що заміж виходить,
– Забудь про мене, Сашко, у тебе сім’я, і мені час мати, а не чуже щастя красти.
Не повірив Сашко, на роботу приїхав до Іри. Він і справді думав, що все життя вона, така зручна, рідна Іра поряд буде, чекати на рідкісні години щастя.
А вона, підла, не дочекалася. Заміж виходить ось ,за першого зустрічного. І сказала як! Крадене щастя! Ну, точно, на зло.
Ну нічого, повернеться, як мила. Куди ж їй подітися? Стільки років разом! Майже сім’я вже, та й що, що в таємниці від усіх зустрічалися!
Бачив він потім фотографії з весілля.
Красива, щаслива, і така чужа… Напевно, і справді є межа терпіння, от і в Іри вона настала. Адже видно, що любить вона його, хлюпика свого.
Так дивиться,на нього. На Сашка, вже давно так не дивилася. Пам’ятає він цей погляд. І в дружини такий був, коли одружилися, і в Ірки, коли почали зустрічатися. Давно на Сашка жінки такими очима не дивляться. Навіть дружина, і то ковзне іноді байдужим поглядом, та відвернеться.
Ось таке воно, крадене щастя. Та й чи це щастя? Чи так, ілюзія?
