Лікарняне життя можна порівняти з вокзалом.
Персонал постійно кудись поспішає, а пацієнти, цілодобово розповідають один одному байки про своє життя. Тут свої правила та звички. Нерідко трапляються любовні пристрасті, інтриги.
— Ганнусю, чому ти додому не йдеш? Адже чергування закінчилося давно! — спитала Катерина Іллівна, старенька санітарка.
— Я сьогодні Тоню заміняю, у неї вдома якісь проблеми, — пояснила дівчина.
— Коли ти вже розуму наберешся? — похитала головою старенька. — Тонька використовує тебе, а ти вуха розвісила і виконуєш усі її забаганки. Подумати тільки, чергувати дві доби! Так ніякого здоров’я не напасешся.
– Мені не важко. Все одно вдома робити нічого, — усміхнулася Ганнуся.
Дівчина справді була дуже доброю та завжди поспішала прийти на допомогу близькій людині. Звичайно, її добротою часто користувалися співробітники. Вона без жодних проблем могла виконати чужу роботу, а також підмінити колег.
Ганна працювала медсестрою другий рік. Дівчина була повною сиротою. Донедавна вона жила разом зі своїм дідусем, відомим колекціонером у місті, Іваном Михайловичем.
Рік тому його не стало, і Ганна залишилася зовсім одна. Дід залишив онуці непогану спадщину. Велика, трикімнатна квартира була заставлена цінним антикваріатом та картинами.
У неї кілька разів намагалися купити колекцію діда, але дівчина була категорична у цьому питанні. “Вибачте, але пам’ять про рідну людину не продаю! “- Відповідала вона.
Ганнусю у відділенні любили усі пацієнти. Дівчина завжди усміхалася кожному з них, підтримувала морально. Доходило до того, що вона стала підгодовувати самотніх людей похилого віку,приносила з дому домашню випічку і варення.
“Ганно! Ти наш милий янголятко! Що б ми робили без тебе? “— невпинно повторювали вдячні пацієнти.
Дівчина не вирізнялася яскравою зовнішністю. Можливо тому була досі одна. Хоча було в її очах, щось манливе…
— Здрастуйте, Миколо! Завтра на виписку? — усміхнулася чоловікові, що підійшов.
Микола вже третій тиждень лежав у них із травмою коліна. На вигляд чоловікові було років сорок, хоча за документами він був значно молодшим. Можливо сиве, кучеряве волосся надавало йому більш дорослого, серйозного вигляду.
За його розповідями, Коля був колишнім футболістом, а зараз тренував юнацьку збірну у своєму місті.
— Так, тільки не вчасно мене виписують. Мені б ще затриматися на тиждень. Може, допоможете? Поговоріть із головним? — чоловік усміхнувся.
– На жаль, ні! Василь Кузьмич у нас дуже суворий, і такими справами не займатиметься. Він навіть розмовляти не стане з цього приводу. А що сталося? Ваша нога повністю загоїлася. Чесно кажучи, вам уже давно настав час додому, — сказала Ганна.
— Я ж приїжджий, мені не можна зараз їхати з міста. Розумієте, брат мій рідний буде тут проїздом за три дні. Дуже хочу побачитися з ним, адже ми кілька років не бачилися, — тяжко зітхнув Микола.
— Шкода, звичайно… То може вам номер у готелі зняти на кілька днів? На мою думку, гарний варіант! – радісно сказала Ганна.
— На жаль, не маю коштів. Усі гроші пішли на лікування… Гаразд, поживу на вокзалі пару днів же… — сумно посміхнувся Микола.
– Та що ви? Який залізничний вокзал? Тим більше, після вашої травми! — вигукнула дівчина. — Гаразд, якщо справді безвихідна ситуація, можете пожити в мене кілька днів. Я все одно днями на роботі.
— Це, напевно, не дуже зручно буде… Мені не хочеться вас бентежить.
— У мене квартира простора, тож помістимося якось удвох, — засміялася дівчина. — Не можу ж я допустити, щоб ви блукали по вокзалу!
— Дякую, Ганнусю! Буду дуже вдячний. Правду кажуть, ви справжній ангел у людській подобі!
У цей момент до посту підійшов лікар. Він кинув зневажливий погляд на Миколу, і почав лаяти медсестру:
– Ганно! Ви зовсім на годинник не дивитеся? Я вже півгодини чекаю на вас у процедурній, а ви спокійно фліртуєте на робочому місці!
— Я не фліртую. Просто заговорилася, вибачте мені…
Ганна відразу ж змінилася побачивши Антона Владиславовича. Справа в тому, що вона давно і безнадійно була закохана у молодого, гарного хірурга. Дівчина розуміла, що лікар ніколи не подивиться на неї як на жінку, адже у такого красеня, напевно, ціла черга наречених красунь стоїть. Куди вже їй тягатися з ними.
А через три дні весь персонал відділення був здивований тим, що Ганнуся не вийшла на роботу. Навіть її бабусі стояли біля вікна, і з тугою виглядали улюблену медсестричку. На телефонні дзвінки дівчина також не відповідала.
— Треба щось робити! З нею явно щось сталося! — злякалася Катерина Іллівна в ординаторській. — Шкода, що в мене чергування, так би збігала до неї.
– Не смішіть народ! — усміхнувся хірург Антон Владиславович. — Поки ви збігаєте, кілька днів минеться. Гаразд, пишіть адресу. Я закінчив чергування, заїду до неї.
— Дякую тобі, Антошко! Тільки одразу подзвони нам. У мене прямо душа не на місці! — попросила Іллівна.
— Не турбуйтесь, подзвоню! — промовив хлопець, і вийшов із ординаторської.
Антон Владиславович, довго дзвонив і стукав у двері, за якими була повна тиша. Він уже збирався йти, але раптом помітив, що двері не зачинені.
– Ганно! Ти вдома? — хлопець увійшов до передпокою. Йому ніхто не відповів. Антон вирішив обстежити кімнати.
Увійшовши до зали, він побачив дівчину. Аня сиділа за столом і дивилася в одну точку.
– Ганно! Що з тобою? Чому на роботу не вийшла? — суворо спитав лікар.
– Антоне? Ви як тут? — дівчина глянула на нього заплаканими очима.
— Чому ти плачеш? Чи можеш пояснити? Її все відділення чекає, а вона сидить і плаче! – обурився чоловік.
— Дідуся колекція… Її більше немає! — відчутно промовила Ганна.
— Тобто, як немає? Куди ти її діла?
— Мене обікрали…
– Цікаво. Хто обікрав? Що каже поліція?
— Нічого не каже. Я не стала заявляти…
– Ти божевільна? Чому не заявила? Хто тебе обікрав, ти знаєш? – влаштував допит Антон.
— Я сама винна. Пустила його пожити на кілька днів, не хотіла, щоб він сидів на вокзалі. Адже в мене все одно місця багато.
– Кого? Кого ти впустила? Ім’я його відоме? Чи ти просто підібрала якогось чоловіка на вулиці? На тебе це дуже схоже!
– Це Микола, спортсмен. Він у нас лежав у відділенні.
– Ганно, який спортсмен? Зніми нарешті свої рожеві окуляри! Ти бачила його наколки? У нього ж на обличчі написано, що він злочинець!
— Нічого не написано. На вигляд навіть дуже пристойна, інтелігентна людина.
– Чому в поліцію не повідомила? – уже кричав Антон.
— Не знаю, боялася зіпсувати людині життя…
– З тобою все зрозуміло. Гаразд, постараюсь зі своїх зв’язків з’ясувати хто він і звідки. Ну а на роботу чомусь не пішла?
– Мені зараз нічого не хочеться! – Знову заплакала Ганна.
– Бачиш яка ти егоїстка! А там між іншим бабусі твої кохані чекають на тебе. Від вікна не відходять! – вирішив натиснути на жалість.
– Правда? Гаразд, зараз я швидко зберуся! – сказала дівчина, і побігла вмиватися.
Весь день, Ганнусю ніхто не впізнавав. Дівчина мовчки виконувала свою роботу, але ні з ким не розмовляла та не посміхалася. У її сумних очах не було колишнього блиску та життєрадісності. Складалося враження, що її «ангельські крила» хтось обрізав…
Пізно ввечері дівчина задрімала прямо на посту. Уві сні вона побачила дідуся. Іван Михайлович усміхався і гладив її по голові. Як колись у дитинстві.
“Діду, я не вберегла твою колекцію” – прошепотіла сумно.
“Знаю. Не кори себе, а головне, не втрачай своєї доброти і віри в людей. У будь-якому випадку, хороших людей набагато більше, ніж поганих. Розправ свої крильця, і ні про що не шкодуй! “— дідусь посміхнувся і поцілував онучку.
Ганна прокинулася, і згадавши свій сон усміхнулася. “Дідуля, так і залишився добрим. Навіть не образився через колекцію “, — розчулювалася дівчина.
Вранці до неї підбігла Антоніна. Жінка як завжди була спантеличена своїми проблемами.
– Ганнуся! Виручай! Підміни мене на ніч. Слово честі, сьогодні ввечері, вирішується моя доля! – Вигукнула ефектна брюнетка.
– Тоню, бюро добрих послуг закрито! Ганна увечері зайнята, вона йде зі мною до театру! – промовив Антон Владиславович.
В ординаторській настала тиша. Всі мовчки дивилися то на Ганну, то на Антона.
— Ходімо, Ганнуся. Підкину тебе додому! — незворушно промовив Антон, і буквально витяг дівчину за руку з ординаторської.
— Ти, коли навчишся відмовляти всяким нахабам? — спитав чоловік.
— Але, може, їй справді потрібно…
— Та не треба їй нічого, просто звикла користуватись твоєю добротою! — розлютився Антон. – Все! Тепер я беру шефство над тобою!
— А з приводу театру ти пожартував? — спитала Ганна, червоніючи.
– Чому ж? Може зараз заїхати за квитками! Зізнаюся, я ніколи там не був, — засміявся хлопець. — До речі, є деякі новини щодо твого кривдника. Думаю, колекцію Івана Михалича вдасться повернути.
Ганна усміхнулася вперше за кілька днів. Тепер, коли біля неї був такий заступник, дівчина нічого не боялася. Навіть у найсміливіших мріях, вона не могла уявити, що колись їхатиме з Антоном в автомобілі, за квитками до театру…
