На початку року до Антонівни прийшов клімакс. Спочатку ця подія не принесла ніяких особливих проблем. Не було горезвісних припливів і відпливів, пітливості, прискореного серцебиття, головного болю. Просто припинилися критичні дні і все: привіт, старість, я твоя!
До лікаря Антонівна не пішла, і так багато читала і знала, що до чого. Та й подруги про себе часто розповідали, ділилися відчуттями.
Тобі, говорили, Антонівна, дуже пощастило. Це ж треба, так легко клімакс переносиш!
Як наврочили подруги. Незабаром з Антонівною почали відбуватися дивні речі. Вона розуміла, що це гормональні зміни в організмі, які безслідно не проходять. Звідси, напевно, і безпричинна зміна настрою, і запаморочення, і слабкість.
Все важче стало Антонівні нахилятися до онуки Лізоньки, апетит зник, спина боліти почала якось по-новому.
Вранці часто набрякало обличчя, а ввечері — ноги. Якийсь час на свої нездужання Антонівна особливої уваги не звертала.
Першими забили на сполох невістки: яка ви, мамо, квола стали, бліда. Сходіть до лікаря, зробіть УЗД, не тягніть, з такими справами не жартують!
Антонівна мовчала. Сумніви, що з нею щось не так, і так вже давно оселилися в її душі. А тут ще й груди почали сильно боліти, ну просто вогнем горять, не можна доторкнутися.
Нижню частину живота тягне, спати не дає. Часто безсонними ночами під розмірене хропіння чоловіка, лежала Антонівна на спині, втупившись у стелю, і тихо плакала, думаючи про майбутнє і згадуючи минуле.
Ну як же не хотілося їй на той світ! Адже тільки п’ятдесят два ще, до пенсії навіть не дотягнула. З чоловіком дачу почали підшукувати, вирішили на природі побільше побути.
Сини такі чудові, на хороших роботах. Невістки поважні, не зухвалі, допомагають сивину зафарбовувати, радять, який одяг купити, щоб повноту приховати.
Онучка єдина, Лізонька, просто золота дівчинка, не натішитися. Фігурним катанням займається, восени піде до першого класу. Малює добре, вже вміє в’язати – бабуся навчила.
Як же швидко пролетіло життя! Здається Антонівні, що вона ще й не жила зовсім. Ось молодшого сина щойно одружила, ще онукіі від нього не дочекалася, а тут хвороба, хай їй грець!
Антонівна витирала гарячі сльози краєм ковдри, а вони текли і текли по її щоках. Вранці під очима утворювалися сині кола, обличчя потемніло, змарніло.
***
Якось пережила Антонівна весну і літо, а до осені їй стало зовсім погано. Задишка, страшний біль у спині майже не відпускає, живіт болить нестерпно.
Зрештою, Антонівна зважилася записатися на прийом до лікаря і розповісти про свої страждання чоловікові.
До жіночої консультації Антонівну супроводжувала майже вся родина. Чоловік, Андрій Ілліч, зі старшим сином залишився в машині, а обидві невістки чекали на неї в коридорі.
Насилу піднявшись на оглядове крісло і червоніючи від незручності, Антонівна відповідала на питання лікарки: коли припинилися критичні дні, коли відчула нездужання, коли востаннє обстежувалася.
Відповідала Антонівна довго, встигла навіть замерзнути на кріслі, поки лікарка заповнювала картку, мила руки, натягувала гумові рукавички.
Лікарка оглядала Антонівну ретельно, все більше хмурячись і нервуючи. Потім кинула коротке «одягайтеся» і підсіла до телефону.
Антонівна тремтячими руками натягувала неслухняну спідницю і з жахом слухала розмову лікарки.
— Онкодиспансер? — кричала вона в трубку. — Це з п’ятої. У мене важка хвора, потрібна термінова консультація. Термінова! Так, так… Мабуть, остання стадія. П’ятдесят два… Первинне звернення.
Так, не кажіть… Як у лісі живуть. Вчиш їх, вчиш, інформація на кожному стовпі, а зайвий раз до лікаря сходити у них часу немає. Так, так, добре, відправляю.
Закінчивши розмову, лікарка перейшла до столу і почала оформляти якісь папери.
— Ви сюди одна приїхали, жінко?
— Ні, з чоловіком, з дітьми, на машині ми, — тихо відповіла Антонівна онімілими губами.
Тільки зараз вона відчула сильний біль у всьому тілі. Від цього болю перехоплювало дихання, віднімалися ноги, хотілося кричати. Антонівна притулилася до дверного косяка і заплакала. Лікарка вискочила в коридор і крикнула:
— Хто тут з Пархоменко? Зайдіть!
Невістки підхопилися і поспішили до кабінету. Побачивши свекруху, всі відразу все зрозуміли.
Антонівна плакала і корчилася від болю, немов здалеку долинали до неї уривки вказівок лікаря: негайно, терміново, перша лікарня, онкологія, другий поверх, черговий лікар чекає… Ось направлення, ось картка… Дуже пізно, шкода… Чому тягнули, адже освічені люди…
У машині їхали мовчки. Андрій Ілліч не соромлячись шморгав носом, час від часу витираючи сльози тильною стороною долоні.
Син напружено вдивлявся на дорогу, до болю в пальцях стискаючи в руках кермо.
На задньому сидінні невістки з двох боків підтримувала свекруху, яку покидали вже останні сили. Антонівна стогнала, а коли біль ставав зовсім нестерпним, кричала вголос, викликаючи тим самим у Андрія Ілліча нові напади ридань.
Іноді біль на кілька миттєвостей вщухав, і тоді Антонівна встигала побачити пропливаючі за вікнами машини пожовклі крони дерев.
Прощаючись з ними, Антонівна подумки прощалася і з дітьми, і з чоловіком, і з онукою Лізонькою. Вже не доведеться її більше побалувати смачними пиріжками.
А хто тепер поведе її в перший клас, хто зустріне рідну після уроків? Хто обійме її міцно-міцно, поцілує, захопиться її першими успіхами?..
***
У диспансері довго чекати не довелося. Антонівну прийняли відразу. Сім’я в жаху, не сміючи сісти, купкою стояла біля вікна.
Андрій Ілліч вже не плакав, а якось розгублено і безпорадно дивився в одну точку. Невістки м’яли в руках хусточки, син мовчки розгойдувався всім тілом з боку в бік.
У кабінеті, куди відвели Антонівну, мабуть, відбувалося щось страшне. Спочатку звідти вискочила медсестра з червоним обличчям і кинулася в кінець коридору. Потім швидким кроком до кабінету зайшов літній лікар у хірургічному халаті і в бахілах.
Потім майже бігом туди ж заскочило ще кілька лікарів.
Коли в кінці коридору пролунав гуркіт, сім’я машинально, як по команді, повернула голови до джерела шуму: червона медсестра з двома санітарами швидко везли деренчливу каталку для перевезення лежачих хворих.
Як тільки каталка зникла за широкими дверима кабінету, сім’я зрозуміла, що це кінець. Андрій Ілліч обхопив голову руками і застогнав, невістки кинулися шукати в сумочках серцеві краплі, у сина на щоці зрадницьки затремтів нерв.
Раптово двері кабінету знову відчинилися. Каталку з Антонівою, вкритою білим простирадлом, штовхало одночасно шість-сім чоловік.
Всі збуджені, червоні, з крапельками поту на лобах. Бліде обличчя Антонівни було відкрите. Жах застиг в її опухлих очах.
Відштовхнувши невісток, Андрій Ілліч кинувся до дружини. Літній лікар перегородив йому дорогу.
— Я чоловік, чоловік, — кричав Андрій Ілліч услід. — Дайте хоч попрощатися. Любонька, моя люба, як же так, ми ж хотіли в один день…
— Дочекалися вже, — медсестра зачиняла на засув широкі двері кабінету. — Не заважайте, дідусю, і не кричіть. Головка ось-ось з’явиться…
***
У пологовій залі було дві жінки: Антонівна і ще одна, зовсім молоденька, напевно, студентка. Обидві кричали одночасно і так само одночасно, як за наказом, заспокоювалися між переймами.
Навколо кожної метушилися акушерки і лікарі. Літній професор спокійно ходив від одного столу до іншого і давав вказівки.
— І за що страждаємо? — запитав професор у жінок під час чергового затишшя.
Антонівна помовчала трохи, подумала, а потім тихо, бо сил вже не було зовсім, прошепотіла:
— Та за любов, напевно. За що ж іще? Ось день народження мій так з чоловіком відзначили. П’ятдесят другий рік. Побавилися трошки…
— Непогано, треба сказати, потішили себе, — посміхнувся професор. — Так невже, і справді, не помічала нічого або хитруєш?
— Та що ви, докторе! Якби я знала, якби тільки могла подумати!.. Який сором! Адже я вже давно бабуся. І зайва вага з самого дитинства, мене через фігуру з двадцяти років ніхто не називав на ім’я, тільки по батькові…
Була впевнена, що у мене клімакс і онкологія на додачу. Ось і в консультації матки не знайшли, сказали, що розсмокталася, рак, остання стадія…
— У тебе спалах, а не рак, — професор роздратовано махнув рукою. — Всі ми живі люди, і, на жаль, лікарські помилки ще іноді трапляються. Але досить розмовляти. Твоя помилка хоче побачити світ!
***
Акушерка вийшла з пологового залу задоволена і сповнена важливості. Буде що подружкам розповісти — не кожен день в наш час бабусі малюків на світ приводять.
— Пархоменко Любов Антонівна. Є рідні?
— Є, — хором відповіла родина, роблячи крок вперед.
— Вітаю, — з відвертою цікавістю розглядаючи чоловічу частину родини, сказала акушерка. — А хто батько буде?
— Я, — хрипло, ще не вірячи всьому, що відбувається, прошепотів Андрій Ілліч.
— Він, — одночасно відповіли невістки, вказуючи на свекра.
— Очманіти, — не втрималася від емоцій акушерка і додала вже з явною повагою.
— У вас хлопчик. Три п’ятсот. Зріст п’ятдесят один сантиметр. Накривайте галявину, тату. Ще б годинку і невідомо, що було б… Ось дива так дива. Навіщо тільки в онкологію везли, не розумію…
Спеціально для сайту Stories
