– Грошей не хочете синочку своєму на підкинути? – з викликом запитала Вероніка.
– А ти тільки за грошима їздити вмієш! – тим самим тоном відповіла Алла Юріївна невістці.
– Так-то задоволення від спілкування з вами я ніколи не отримувала, та й ви до мене любов’ю не перейнялися!
– А за що тебе, любити?
– Так! – обірвала Вероніка політ думки свекрухи. – Я до вас не про кохання приїхала розмовляти, а про гроші!
– Та що ти все про гроші та про гроші, — Алла Юріївна відмахнулася, — як там Ігор?
– Самі знаєте, що погано, а перекладати не треба!
– А де мені взяти ці гроші? – здивувалася Алла Юріївна. – Та й скільки тобі треба?
– Почнемо з того, що треба не мені, а вашому синочку. Не хвилюйтеся, я не претендую на жодну вашу копійку. А гроші потрібні, щоб доглядальницю найняти.
– Яку таку доглядальницю? Навіщо Ігореві доглядальниця, якщо в нього дружина є? – обурилася свекруха. – Дружині належить за чоловіком доглядати!
– Я, між іншим, працюю, — зі злістю в голосі відповіла Вероніка, — і утримаю вашого сина!
– Та де мені гроші взяти? – розгубилася Алла Юріївна. – Ви вже якось, своєю родиною.
– А коли Ігор вам ремонт робив, і меблі нові купував, щось ви не додумалися відмовлятися! Не сказали, щоби він гроші у своїй сім’ї залишив!
– Так і ти, — спалахнула Алла Юріївна, — коли він тобі прикраси купував, щось не відмовлялася!
– Тільки це було у нашій родині! – вигукнула Вероніка.
– Ось і продай свої цацьки та найми доглядальницю! – Кричала у відповідь Алла Юріївна.
– Я сама розберуся, що робити з моїми особистими речами! А ви можете грошей не давати! Тоді самі приїжджайте з ранку, коли я на роботі, і доглядайте Ігоря! А ні, то я його здам у якийсь будинок інвалідів!
– Та як же це можна? – жахнулася Алла Юріївна. – Рідного чоловіка?
– Ні, мені треба навколо нього цілодобово скакати, а гроші на нас з неба падатимуть!
– Ти ніколи його не кохала! – вигукнула, зриваючи голос, Алла Юріївна. – Говорила я Ігореві, що ти погана партія для нього!
– Все! Мені це набридло! – Вероніка ляпнула долонею по столу. – Чи ви доглядаєте його, коли я на роботі, або даєте гроші на доглядальницю, або я відправлю його в якусь лікарню, на яку вистачить його пенсії!
– Ти не посмієш!
– Я? Та з ваших слів я сатана у спідниці, можу й не таке дозволити! Я все сказала!
Нехай час був вечірній, але поїхала Вероніка не до чоловіка-інваліда, а зовсім за іншою адресою.
– Миколо!Коханий! Я так скучила! – Вона з порога впала в обійми коханого чоловіка.
– Зіронька моя! Я теж страшенно сумую без тебе!
Пристрасть спопеляла їх до повної знемоги, а потім, трохи перепочивши, настав час розмов.
– Як там твій? – Запитав Миколо з усмішкою.
– Ти не уявляєш, як мене це дістало! – відповіла Вероніка. – Це й фізично важко, а морально, то взагалі нестерпно!
– Таке буває, — промовив Микола.
Він своїм питанням просто хотів утвердити власну значимість, а нарвався на скарги та голосення. Але перебивати не став.
“Нехай виговориться!”
– Це якесь нескінченне коло! То подай, це віднеси, це хочу, це не хочу. У туалет сам не може . Адже йому зробили спеціальні поручні, щоб із крісла пересісти на унітаз.
А він ще не говорить відразу, як сходить. Іноді такий сморід стоїть! Я й говорила сто разів, і просила, і благала. Мовчить!
А от коли йому треба пересісти з ліжка в крісло чи назад, тоді голос прокидається! Кричить! Сусіди вже п’ять разів поліцію викликали, думали, що я тут над інвалідом знущаюся. А на що воно мені треба, щоб з нього знущатися?
– Так, так, — кивнув Микола в напівдрімоті.
– А найбільше бісить, коли мене вчити починають. Кажуть, що дружині належить за чоловіком доглядати! Що це хрест, що треба нести! Задовбали!
Вони самі інвалідів тільки по телевізору бачили і не знають, який це нескінченний жах! Легко їм казати! Це не їм серед ночі треба схоплюватися і нести склянку води, міняти підгузки чи ще щось!
Микола слухав і навіть співчував, але піти від чоловіка Вероніці не пропонував. Йому вигідно було, що вона перманентне кохання.
Жінкою Вероніка була дуже гарною, такими, як правило, чоловіки хвалиться. А ось утримувати таку – це дуже дорого.
– Вероніко, а давай махнемо на море? – Запропонував Микола. – Перепочинеш, перезавантажишся. На своє задоволення на пляжі поваляєшся! Щоб без прання, приготування, догляду. Тільки ти, я та море!
– Я б з радістю, — здивовано промовила Вероніка, — тільки я, начебто, не обтяжена фінансами…
– Облиш ці дурниці! Я запрошую та все оплачую! – відмахнувся Коля.
– А на який час? Я ж працюю.
– А скільки маєш відпустку? – Запитав Микола.
– Тридцять днів, – відповіла Вероніка, – це з контрактними.
– Ось на тридцять днів і поїдемо, — Микола потягнувся.
– А поїхали, — погодилася Вероніка, — а з чоловіком я якось розберуся. В нього, зрештою, мати є!
Оскільки Алла Юріївна грошей не дала, то за два дні з’явилася власною персоною зранку раніше.
– Ага, – Вероніка констатувала факт, – от і чудово. Тоді я зі спокійною душею поїду у відрядження.
– У яке таке відрядження? – здивувалася Алла Юріївна. – А як же Ігор?
– Ось ви з Ігорем і побудете! А я, між іншим, їду гроші заробляти, а не розважатись!
– Що це ти надумала? У тебе чоловік інвалід, а ти, значить, кидаєш його напризволяще і їдеш?
– Не напризволяще, а передаю в турботливі руки матері! Нехай він вам ниє днями на свою долю і крах всього життя!
– Ти маєш бути за чоловіка!
– Та не питання! – вигукнула Вероніка. – Я можу взагалі звільнитися! Сидітиму при ньому! Раз я так винна! А він хай гроші заробляє! Це його обов’язок!
– Він не може, — сказала Алла Юріївна, — він інвалід.
– Тому гроші заробляти мені доводиться! А синочок ваш не інвалід, а тільки скиглити вміє! Ким він був до аварії? Програмістом! Так він і зараз може працювати із дому. Для цього ноги не потрібні! А він тільки ниє, стогне і плаче!
– Він страждає! Він відчуває страшні муки! – захищала сина Алла Юріївна. – А ти, як порядна дружина, мусиш його доглядати, підтримувати його! Він же не винний, що став таким!
– А хто винен? Його силою садили на той безглуздий мотоцикл? Його змушували летіти трасою зі швидкістю двісті? А зараз йому, бачте, погано! Він страждає! А мені добре? Я працюю, щоб прогодувати нашу сім’ю. І що я чую? Ти винна, ти зобов’язана!
Алла Юріївна не знала, що відповісти.
– От і доводиться мені їхати у відрядження на цілий місяць, щоб годувати й утримувати Ігоря, бо мама не навчила його думати перед тим, як робити дурниці!
Вероніка була дуже задоволена собою, що поставила на місце невгамовну свекруху. За фактом, вона мала рацію, а те, що відрядження липове, так і у Вероніки має бути відпочинок.
Три тижні Вероніка насолоджувалася безтурботним щастям. Море, сонце, смачна їжа та кохана людина поруч! А потім це все померкло в одну мить.
– Я тобі нічого не обіцяв! – кричав Микола. – Ти мені не дружина та навіть не офіційна дівчина! Ми просто проводимо разом час для взаємного задоволення! Які, до мене, претензії?
– То ти в нашому номері з якоюсь прибиральницею розважався!
– А чого ти репетуєш? Вона потім білизну і змінила!
– Та не в білизні справа! Я думала, у нас кохання! Серйозні почуття!
– Ти ще скажи, що збиралася від чоловіка йти? – З глузуванням усміхнувся Микола.
– А може, й збиралася! – відповіла Вероніка.
– Розповідай! – засміявся Микола. – Ми півроку разом, і ти щось навіть не заїкнулася про це!
– Який ти…
– Та пішла ти! – Сказав Коля і залишив номер.
До самого від’їзду він не з’являвся, а за речами надіслав покоївку. А ту чи іншу, Вероніка не зрозуміла. Не впізнала в одязі.
Білет Коля поміняв, і вони поверталися у різних потягах. Був час подумати.
“Знову! Знову все по колу, — сумно думала Вероніка, — нудьга, причіпки, прохання. І не буде їм кінця. Одна радість у житті була – Микола. А може, він передумає? А може, знайде правильні слова, щоб вибачитись і я змогла б його пробачити? Було б усе, як раніше, було б не так тяжко…”
Місто зустріло дощем, сірими похмурими фарбами.
У квартиру заходила спиною вперед, затягуючи важку валізу.
– Із поверненням, — почула вона голос чоловіка.
Вона обернулася і мало не сповзла по стінці на підлогу. Ігор стояв на своїх ногах на кухні та розмішував чай. Звичайно, на милицях, і трохи погойдуючись, але на своїх ногах.
– Як відпочила? – спитав він, спокійно.
– Я була …
– Я дзвонив тобі на роботу, там сказали, що ти взяла відпустку та поїхала на море. Можеш не брехати, що була у відрядженні.
– А хай збреше, — сказала свекруха, виходячи з кімнати. — Так само правдоподібно, як вона брехала, що тебе ніщо на ноги не поставить!
– Ти думала, що ми ніколи не дізнаємось про операцію? Так, дорогувато, ризиковано, небезпечно. Але, як бачиш! – Ігор підняв і опустив ногу. – Допомогло. Так, мені тепер треба реабілітуватися. Але це дрібниці.
– Мені казали, — прошепотіла Вероніка, — але це дуже дорого!
– Не так і дорого, — заявила Алла Юріївна.
– Мама свою квартиру продала, — сказав Ігор, — вистачило і на операцію, і на реабілітацію лишилося.
– А в тебе теж квартира є! – влізла Алла Юріївна. – Це ми теж дізналися випадково. Була б ти гарною дружиною, то не поскупилася б, продала, та чоловіка вилікувала!
– Я не була зобов’язана, — промовила Вероніка.
– Це моя квартира,— так само спокійно говорив Ігор,— мама до мене переїхала. А тебе ми просимо покинути приміщення. Тим більше, тобі є куди йти.
– Ігоре! – Вигукнула Вероніка. – Я така рада!
– А як я радий! – відповів Ігор. – А найбільше я радий, що позбавився такої, як ти!
Вероніка могла нагадати, як вона доглядала, як ночей не спала, як підгузки міняла. Багато що могла пригадати, але не стала.
Так, вона приберегла свою квартиру, так, вона знайшла спокій в обіймах іншого чоловіка, так, вона не була чесною і відвертою у своєму коханні.
Хоча ні, колись була чесна. Та тільки кохання зіпсувалося, як продукти в магазині, коли спливає термін придатності. Ось і в коханні виявився такий термін. З Ігорем побільше, з Миколою поменше.
А ось любов матері до сина цього терміну не має.
