– Дарино, ну коли він із тобою вже одружиться? – Ніка дивилася на подругу зі співчуттям. Поруч на дивані просто в одязі хропів Дмитро. На столику перед диваном стояв кухоль і валявся пакет із супермаркету , з якого стирчала порожня пачка нарізки копченої ковбаси…
– А може, й не варто вам одружуватися? – тихо додала вона.
Дарино і Дмитро познайомилися через спільних друзів у кафе. Вона сиділа на лавці біля фонтану, а він ніс для них каву і виглядав так, ніби сонце світить тільки на нього.
“Красунчик. Як із журналу”, – подумала Дарина… і закохалася.
Дмитру теж сподобалася мила дівчина Дар’я. Він почав із нею фліртувати. Ненав’язливо, з гумором. Не поспішав, не тиснув. А Дарина, з її м’яким поглядом і душею, відкритою як книжка, закохалася. Не в його гарне прізвище, не в дорогу машину, не в те, що він син банкіра, не в гроші сім’ї… а в нього. У красеня з білосніжною посмішкою і смішними жартами.
Роман розвивався стрімко і вже за місяць Дарина радісно повідомила подрузі, що переїжджає до Дмитра.
– Ми хочемо жити разом!
– Правда? А не рано?
– Ой, Ніко, ти як із кам’яного віку. Чого тягнути? Я його кохаю, він мене теж… Поживемо разом, він побачить, що я чудова господиня і, що я стану кращою дружиною, і ми одружимося.
Дар’я зібрала речі й переїхала в його квартиру. Там було все: меблі на замовлення, техніка останнього покоління, вид на центр міста. Усе – крім справжнього затишку.
І Дарина почала його створювати.
Купила гарний посуд, поставила живі квіти у вази, щовечора бігла додому, щоб приготувати коханому домашньої їжі: ресторани йому набридли.
Вона дихала Дмитром. Боготворила його.
Не вимагала, не просила нічого натомість. Просто – кохала.
Так минув рік.
– Ну що, коли весілля-то? – сміючись, запитала Ніка, сидячи в гостях у Дарини. Дмитро якраз прийшов із роботи і вечеряв найніжнішим стейком, над яким Дарина чаклувала близько години.
– Чиє? – не зрозумів Дмитро.
– Ваше!
– А ми що, поспішаємо? Останній вагон?
– Ні, звісно, – Дарина почервоніла.
– У тебе, може, й ні, а Дарині час про дітей подумати.
– Та облиш! Хто зараз до 30 років дітей заводить? Тільки насідки. Я собі не інкубатор вибирав, а кохану дівчину. Потім у неї підуть складки на животі, не дай Бог, шви. Ні вже. Поговоримо про це пізніше, коли я буду морально готовий до такого жаху.
Дарина ще сильніше почервоніла, а Ніка похитала головою.
– Ти, будь ласка, більше про таке не питай, – тихо попросила Дарина в Ніки, коли Дмитро пішов у спальню.
– А хто, якщо не я?
– Ми самі розберемося. Мене все влаштовує.
– Ти хоча б подарунки від нього вимагай. А то живеш із сином банкіра, а самій на зустріч випускників вдягнути нічого, – фиркнула Ніка.
– Я замовила в інтернеті три сукні…
– В інтернеті? Три сукні за три копійки?!
– Ні… Чекаю на зарплату. Там ціна навіть зі знижкою кусається, – зітхнула Дарина.
– Скажи йому, що тобі треба сукню з бутика. Він же хвалився, що купив собі новий годинник, у брендовому магазині!
– Ну це ж він… У нього зарплата більша, ніж у мене… А просити я не хочу. Не люблю залежати.
Ніка зітхнула і зрозуміла, що все марно.
– Дмитре, ти підеш зі мною на зустріч випускників? – запитала Дарина, сподіваючись, що коханий погодиться. Їй хотілося показати свого хлопця приятелям.
– Ні, у нас на роботі корпоратив цього дня. Вибач.
Дарина пішла одна. Зустріч пройшла швидко і нудно. Дар’я розуміла, що Дмитро не зможе за нею заїхати, але все ж зателефонувала йому. Але хлопець не відповів на дзвінок.
Додому він прийшов пізно. Веселий, не бажаючи спати.
– Дарино, я їсти хочу. У нас є їжа? – крикнув він.
– Ні… Я думала, що ти поїси на роботі… Не встигла приготувати, – винувато сказала Дарина й одразу ж вилізла з-під ковдри та пішла на кухню, готувати чоловікові мрії вечерю.
– Чудово, я поки що в душ. – Зрадів Дмитро, вкотре зазначивши, що з Дариною дуже зручно жити. Жодна домробітниця не стала б чекати його до ночі.
– Може, ми на вихідні з’їздимо до моїх? – тихо запитала Дарина, дивлячись, як коханий наминає пізню вечерю.
– Ні, я в Одесу. Мене покликали друзі на парубочу вечірку.
– А я?
– Що ти?
– Я теж хочу в Одесу.
– Ну ти ж не підеш на парубочу вечірку, дурненька! – розсміявся Дмитро. – Тобі там нудно буде.
– І справді. – Кивнула Дарина. – Я піду спати. Щось втомилася.
– Добре. А я ще посиджу, – Дмитро вийняв із бару пляшку і ввімкнув музику.
– Значить, в Одесу? – Ніка насупилася, коли Дарина їй розповіла про поїздку.
– Так. До друзів.
– А ти впевнена, що це парубочий вечір?
– Він так сказав.
– А це тоді що?
– Де?
– Ну дивись, у відображенні його окулярів. Його фоткає якась дівка! – Ніка наблизила фото, яке Дмитро опублікував у соціальній мережі з Одеси.
– Ой, як ти тут розгледіла?
– Видно. І розглядати не треба.
– Може, попросив когось. На вулиці.
– Так. І потім покликав фотографа в кафе. – Ніка перегорнула серію фото і ткнула на знімок. На стільці біля столика, за яким сидів Дмитро, було видно край яскраво-рожевої жіночої сумочки.
– Чи твій носить такі дамські аксесуари?
– Ні… Я не знаю, що це. Може, з ним у кафе друг зі своєю дівчиною? – Дарина рознервувалася і зателефонувала Дмитру, але той не відповів.
Коли він повернувся додому, то заперечувати не став.
– Це сумка Каті. Вона теж їздила в Одесу.
– Що ще за Катя?!
– Ми разом працюємо. Прикольна дівчина. Ми друзі.
– І давно ви дружите?!
– Так.
– О… Клас.
– Так вийшло, що вона взяла квитки на ті самі дати.
– Ясно. Який збіг.
Дмитро не відповів. Для нього не було нічого незвичайного в цьому. Дарина не стала далі розпитувати його, щоб не засмучуватися.
Після поїздки в Одесу Дмитро став більш турботливим. Зводив Дарину в ресторан, з’їздив з нею до батьків, загалом, поводився так, щоб Дарина перестала думати про Катю. Але незабаром до них на роботу влаштувалася новенька. Дарина дізналася випадково – почула розмову.
– З ким ти так довго розмовляв?! – запитала вона.
– Мені дали в підпорядкування нового співробітника. Вводжу в курс справи.
– Ясно. І як звуть цього “новенького”?
– Яна.
– Вау. Яке ім’я. Шкода, що не Ян.
– Ну вона така, прикольна. Ми вже подружилися.
– А як же Катя?
– А що Катя? Катя теж із нею знайшла спільну мову.
– То може, ти і мене з ними познайомиш, якщо це такі круті дівчатка. Ми теж подружимося?
– Люба, ну навіщо тобі це? Роботу й особисте я не люблю змішувати. У тебе що, мало подруг?
– Тільки Ніка.
– Ось і дружи з нею.
На цьому спроби подружитися із суперницями скінчилися.
Дарина вирішила, що все має залагодитися саме. Вона продовжувала створювати затишок, доглядати за майже чоловіком, і чекати… І дочекалася.
Того вечора на кухні їхньої затишної квартири пахло здобою – Дарина щойно дістала з духовки булочки. Щоразу, коли Дмитро затримувався, вона щось готувала. Пекла, варила, тушкувала, ніби могла цими запахами заманити його додому.
Годинник показував 23:48. Булочки вистигали. Телефон мовчав.
Дар’я сіла на диван, загорнулася в плед. Телевізор базікав фоном: ішла якась мелодрама, чергова героїня страждала за чоловіком, який не передзвонив. Зовсім як Дмитро… Тільки Дарина цього не бачила.
Вона знову набрала його номер, але він не відповів. Тоді вона натиснула на виклик, який відповідав завжди.
– Ніко, я не знаю, що робити… – Дарина зателефонувала подрузі серед ночі. – Я вже його мамі зателефонувала. Я так боюся, що з ним щось трапиться!
– А мама, що сказала?
– Що він їй дзвонив півгодини тому з якогось клубу. Що вона думала, що я з ним!
– Ну… – Ніка намагалася знайти слова, але не змогла.
– Що мені робити?
– Іди від нього, Дарино.
– Йти? – повторила та, не вірячи своїм вухам.
– Так. Просто збирай речі і йди. Він тебе ні в що не ставить.
– Раптом у нього щось сталося?!
– Дарино, ти хотіла пораду, ти її отримала. Дмитро не готовий до сім’ї.
– Ти можеш до мене приїхати? – подруга була у сльозах.
– Взагалі, я вже збиралася спати. Але гаразд. Таксі з тебе…
Ніка привезла із собою морозиво і пляшку. Вони сиділи і розмовляли про чоловіків, про минулі стосунки. Дарина розповіла про Яну і Катю.
– І ти все ще вигороджуєш його? Я не здивуюся, що твій красунчик зараз із ними. Дай, я подивлюся дещо…
Ніка швидко знайшла профілі цих дівчат серед друзів Дмитра. Вони не приховували, що “дружать” із ним. На кількох фотографіях вони висіли в нього на шиї, та й узагалі, судячи з того, що побачила Ніка, Дмитро вважав за свою дівчину кого завгодно з них, тільки не Дарину.
– У них там весело… Тут не тільки дівчатка, а й хлопці. Якщо хочеш, можемо поїхати в цей клуб. Тільки в нас із тобою немає суконь, щоб зайти туди.
Дарина прикусила губу. Їй було страшенно прикро, але навіть так вона не збиралася їхати в клуб і влаштовувати істерики.
– Хочеш булочки з чаєм? – замість відповіді на запитання, запитала Дарина.
– Давай. – Махнула рукою Ніка.
Коли на годиннику була сьома ранку, у передпокої щось звалилося.
– Дарино, – голос Дмитра розбудив Ніку. – Я прийшов…Дарина розплющила очі, хоча зовсім не виспалася, і вибігла в передпокій.
Він стояв там. У кросівках на босу ногу, у пом’ятій сорочці, з червоними очима і з стаканчиком в руках.
– Це що? – запитала вона, киваючи на паперовий стаканчик.
– Ну, тек..тьху ти, чай. Чай, звісно. – Він стрибнув, сів на пуфик, промахнувся, сів на підлогу і розсміявся.
– Що ти як мати? Сумувала?
Він почав знімати сорочку.
З його кишені щось випало. Дарина придивилася, це був маленький, рожевий брелок ведмедик з ключами.
Дарина підняла ключі. Подивилася на них. Потім – на Дмитра.
– Чиє це?
Він знизав плечима, як підліток, якого спіймали на контрольній зі шпаргалкою.
– Та яка різниця… Ну, ми там усі були… Яна, Катя, Анна… нова з дочірнього офісу… Вона крута, до речі. У неї голос такий класний. Ми в караоке ходили.
– У караоке?! Час 7 ранку!
– А… Ми потім у гості заїхали. Мені, бачиш, чай домашній із собою дали, – він розсміявся, киваючи на стаканчик.
– Ти мені зрадив? Чесно.
Дмитро мовчав. Він не дивився їй в очі.
– Дмитре? У тебе з кимось із цих стосунки? Чи, може, з усіма одразу? Чи по черзі?!
– Ну… якщо й були, то не спеціально. Просто так вийшло. Я думав, ти зрозумієш. Усе одно я тебе кохаю.
У Дарини все всередині стиснулося.
– Ти думав, я зрозумію? – вона говорила дуже тихо. – Що саме я маю зрозуміти? Що я стільки років живу як твоя дружина, тільки без прав, а ти гуляєш із ким хочеш і ще думаєш, що в цьому немає нічого страшного?
– Та тому що ти така… домашня! Затишна, спокійна. А там… ну, весело. Але додому – до тебе.
– Додому – до мене. Як до мами, так?
Він знову знизав плечима.
– Не їж мені мозок, Катю… Ой, Дарино. Усе, не розумію. Я спати пішов.
Дарина навіть не встигла зрозуміти, що він щойно обізвав її чужим ім’ям.
– Ти як? – Ніка тихо підійшла до Дарини. Вона не спала і чула, що сталося. Поруч на дивані, так і не роздягнувшись, спав Дмитро. Він просто не дійшов до спальні. Його не цікавило, чому на дивані застелено, і що ще 20 хвилин тому там спала Ніка.
– Я не знаю, Ніко… – прошепотіла Дарина.
– Це що? – подруга кивнула на пакет із супермаркету з обгорткою від плавленого сиру і дешевої ковбаси. – Твій принц же таке не їсть…
– Мабуть, їсть. – Дарина взяла стаканчик і принюхалася. – Це не чай…
Дівчина з огидою поставила стаканчик на столик і відвернулася.
– Так уже. Красунчик він, що тут сказати. Добре погуляв.
– Нік, як мені з ним тепер, га?
– Ти ще питаєш? Може, ще про весілля запитаємо? Коли він одружиться?
Дарина не відповіла.
Правильне запитання зараз було не “коли”, а “на кому”.
– Знаєш… – вона встала і почала збирати речі. – Я думала, що він просто “не дозрів”. Що ось-ось… зрозуміє, оцінить. А він усе зрозумів давно. Йому так зручно.
– Я тобі казала, що треба йти.
– Куди мені йти, Ніку? Адже я вся розчинилася в ньому за ці роки.
– Поїхали до мене. Булочки тільки візьми. Смачні вийшли.
– Так, мабуть. І пасту з собою візьмемо, яку я йому до вечері готувала. Це останнє, що я робила для нього.
Ближче до вечора наступного дня Дмитро зателефонував Дарині.
– Ти куди зникла?
– Пішла.
– Коли прийдеш?
– Ніколи.
– Що ти маєш на увазі?
– З мене досить. Ти обрав свято. А не життя в сім’ї.
– Та ти сама це все вигадала. Я ж не обіцяв. Ми просто жили разом. Ти хотіла весілля – я не хотів. Все чесно.
– Так, дуже чесно! – кивнула вона. – Я готувала, чекала, кохала. А ти гуляв із “колегами”.
– Мені потрібен був відпочинок. Я думав, ти кохаєш мене…
– Я тебе кохала. А тепер – дозволь мені любити й поважати себе.
Дарині коштувало величезних зусиль скинути виклик і не повернутися до нього. Вона була дуже прив’язана до Дмитра, надто любила його і могла пробачати нескінченно. Але на щастя, знайшла в собі сили вирватися з цих залежних стосунків.
Минув місяць
Дарина жила у Ніки, а потім назбирала і орендувала свою маленьку квартиру, присвятила себе не побуту в чужому домі, а роботі і влаштувалася в новий відділ. Вона знову почала жити, а не чекати.
Дмитро кілька разів писав, пропонував зустрітися. Вона не відповідала.
Одного разу він надіслав фото нової дівчини і написав:
“Вона на відміну від тебе зрозуміла, що я ідеальний”.
Дарина сумно посміхнулася і подумала:
“Так. Ти ідеальний, але тільки не для мене”.
Тепер вона знала: кохання – це не нескінченне очікування, а шлях удвох. Не до “тебе додому”, а разом, у наш дім.Спеціально для сайту Stories
