Голос у телефонній трубці був зовсім чужий, але це нормально. Сашко весь вільний від роботи час займався порятунком собак. І кішок, але собак частіше. Собакам більше дістається в цьому житті, вони повільніші за кішок і довірливіші. Їх доводиться часто рятувати.
Якщо дзвонять з незнайомого номера, це завжди надія. Надія, що у якогось песика з’явиться дім.
— Алло! — якомога життєрадісніше сказав Сашко.
Хоча яка вже тут життєрадісність. Грошей постійно не вистачає, а безпритульних собак стільки, що просто жах. Сашко завжди дивувався діям нелюдських рук – скільки собачих доль вони ламали мимохідь.
– Мене звати Анастасія Олексіївна Васильченко, я адвокат…
Сашку миттєво стало нецікаво. Не доля. Не з’явиться дім у Шеллі, а він уже зрадів.
Тим часом голос у слухавці скрупульозно з’ясовував усі дані Сашка. Він відповідав, потім подумав, що це можуть бути шахраї, потім одразу згадав, що з нього й взяти нічого.
— То коли ви зможете приїхати?
— А навіщо мені до вас приїжджати, я чогось не зрозумів?
— Для вас є інформація. Щодо заповіту Зіміна Савелія Андрійовича. То коли?
Сашко подумав, що швидше буде з’їздити, ніж з’ясовувати по телефону. Попросив надіслати координати повідомленням — було чутно, що Анастасії Олексіївні це не сподобалося. Ввічливо попрощався.
Прийшло повідомлення з адресою. Сашко здивувався, бо якраз був у тому районі. Він перелаштувався, вислухавши гул незадоволених машин навколо, і передзвонив.
– Анастасію Олександрівну можна? – запитав він.
– Можна, тільки вона Олексіївна.
– Як вас представити?
Сашко назвався. Дзвінок переключили, і він повідомив, що зможе приїхати через п’ять хвилин – так ось вдало склалося.
— Добре, — погодилася співрозмовниця. — Через п’ять хвилин.
Він припаркувався біля торгового центру, безкоштовно, слава Богу. Пройшов два будинки й знайшов цю адвокатську контору.
– Я думав, заповіти – це у нотаріусів. Ви ж про заповіт говорили? Тільки я нічого не зрозумів…
– Складено і завірено у нотаріуса. А я повинна ввести вас у курс справи через півроку. Сідайте. – кивнула вона на крісло.
Сашко сів і вислухав, що Зімін Савелій Андрійович, який пішов з життя шість місяців тому після важкої тривалої хвороби, залишив усе своє рухоме та нерухоме майно йому. Олександру Юрійовичу Сімейко.
– На якій, вибачте, підставі залишив? – витріщив очі Сашко. – Це «Розіграш», чи що? Ну, так давайте я посміюся в камеру, та піду.
Респектабельна сорокарічна Анастасія оцінила пошарпану зовнішність Сашка. Його дешеві кросівки та потерті джинси. Вигляд на межі виживання. Замотаний ще якийсь…
– Ви ж були за кермом, коли я дзвонила?
– На чому їздите?
– На опелі я їжджу. Але яке це має відношення… дівчино!
– Анастасія Олексіївна.
– Так! Хто такий Зімін, і що йому від мене потрібно?
– Та нічого йому вже ні від кого не потрібно! – з досадою сказала адвокатка. – Він пішов з життя. Все! Ось вам папка документів, це копії. Вникнете, розберетеся – я віддам оригінали. Заповіт справжній, все по-справжньому. Про решту, я думаю, вам ваша мама повинна розповісти. Ваша мати здорова?
– Цілком…
Сашка почали мучити неясні здогадки. Ні, не здогадки. Неясне і дивне передчуття, ось що він відчув. Ніби його життя тепер зміниться. Ні, не через дивний заповіт. З мамою, значить, поговорити…
– Так а що там написано?
– Де? – не зрозуміла адвокат.
– Що мені заповідано?
Вона ж дала папери. Точно. Але Анастасія Олексіївна виявилася терплячою людиною і коротко описала майно, яке успадкував Сашко. Нічого особливого, якась дурниця. Пара квартир у столиці й солідний рахунок у банку. У Сашка закрутилася голова…
– Був бізнес, але Зімін його продав, коли захворів. Машини теж. Загалом, ознайомтеся і зателефонуйте.
Сашко кинув папку на заднє сидіння і поїхав до матері. Припаркувавшись у дворі, він перегорнув кілька папірців. Все зрозуміло і доступно . Сашко, виходить, тепер багатий. Якщо це не чийсь злий жарт…Хоч би якийсь лист написав… хоч би записку накидав. Благодійник Зімін!
Сашко вилаявся й поквапився. Згадав. Вдома чекала Шеллі. Нагодувати, прогулятися. Зробити свіжі фото. Господаре, з’явися!
— Мамо, хто такий Зімін Савелій Андрійович? — випалив він з порога.
— Хто?
Наталя схопилася за поли халата й потягнула їх угору. Так, ніби хотіла сховатися в халаті з головою.
— Мамо, я здогадуюся, звичайно… тому, ти просто розповідай.
– А що таке? Чому ти питаєш?
У кухні вони ще якийсь час сперечалися. Потім мати все-таки зізналася, що Савелій Зімін – її перший чоловік і батько Сашка. Рідний батько.
– А… тато?
Він мав на увазі людину, яка його виростила.
– Юрко тебе усиновив. Зімін як пішов, нічого й знати про нас не хотів. Де ти взагалі його відкопав?!
– Він пішов з життя, мамо.
Мати ахнула. І знову зблідла – чи Сашку здалося?
– Пішов з життя, і залишив заповіт. На мене. Чому на мене, мамо?
– Я… не знаю.
– У нього були брати чи сестри? А у мене?
– Ні… він був єдиною дитиною в родині. Чи були у нього ще діти, крім тебе – не знаю!
– Зрозуміло. Загалом, я тепер багатий. І відчуваю себе обдуреним.
– А ти не бери ці гроші, Сашко. Не бери! Ти звідки взагалі знаєш, що там за гроші? Яким чином вони отримані!
– Та у вас все «не бери»! – вигукнув Сашко. – Собаку не бери! Гроші не бери! А самі… брехали мені все життя!
Він підхопився і побіг взуватися.
– Сашко, синку, ти куди?
– На мене Шеллі чекає!
– Ти весь час зі своїми вихованцями возишся… краще б одружився, чи що. Чи дочекаюся я онуків?
– Мамо, не дратуй мене! Яких тобі ще онуків? Ти брехала все життя власному синові. Ти не дозволила мені завести собаку!
– У Юри була..
– Так-так, була алергія. Я пам’ятаю. Бувай.
Батька Сашка, – тепер виходило, що вітчима, – Юрія, не стало пару років тому. Він раптово пішов з життя, і це була втрата. Це був страшний удар і для мами, і для самого Сашка. Але зараз він почувався… жахливо.
Йому б радіти й скакати – гроші з’явилися. У якійсь абсолютно непристойній кількості – Сашко про такі гроші й не мріяв.
Він приїхав додому, погладив собаку незрозумілої породи, яку два тижні тому підібрав біля ринку у вигляді натурального скелета. Телефон пищав, не замовкаючи, але Сашко не відповідав. Просто був не в змозі.
Ось він тут страждає, а там, можливо, комусь допомога потрібна…
Квартиру йому залишила бабуся, мати Юрія. А тепер, виходило, і бабуся не рідна. Жах якийсь. Або, це він усім не рідний?
Бабуся деякий час тому вирішила, що буде жити на дачі. Мати їздила до неї влітку, коли була у відпустці. І Сашко приїжджав, звичайно. Чомусь зараз саме туди й захотілося. До бабусі, яку він вважав рідною, а виявилося ось як…
Юрій за життя повністю утеплив і облаштував дачу. Купив своїй матері електричний снігоприбирач. У селищі багато хто жив цілий рік. Ось і Антоніна вирішила, що хоче жити на природі, а не дихати газами. Після того, як поховала сина, остаточно зміцнилася в цьому рішенні.
Сашко дуже сумував, коли Юрій пішов з життя. Він усе життя любив його і думав, що це – рідний батько. А вони брехали йому… напевно, так було правильно для дитини. Чому ж зараз так прикро?
Усе життя Сашко шалено хотів, щоб у нього був собака. Просто неймовірно хотів. Аж до завмирання серця. Вони ж такі… вуха у них, носи. Лапи, зверху шерстяні, ніжні, м’які, а на подушечках – шорсткі. Так він любив бавитися з сусідськими собаками. Зовсім не боявся, хоч там який вовкодав. І собаки Сашка любили. Але свого, домашнього собаки у Сашка так і не сталося.
Залишити собі Шеллі, чи що? Та ні… коли ти постійно рятуєш собак, а у тебе в розпорядженні всього-на-всього однокімнатна квартира, тут вже не до задоволень. Бувають абсолютно несумісні собаки, якщо у Сашка буде свій, він просто в один момент не зможе привезти додому якогось врятованого.
Дівчата не затримувалися у Сашка через його дивне захоплення. Не поділяли його. Якби ж то знайшов таку, яка б його зрозуміла, та де її взяти? Поки що не пощастило.
Сашко вже знав, як розпорядитися своїм спадком. Якщо він його взагалі отримає. Він раптом зрозумів, що не може переживати цю драму наодинці.
Сашко вивів Шеллі, дочекався, поки вона зробить свої справи, обережно завантажив її в машину – собаку лише десять днів тому стерилізували. І поїхав за місто.
Бабуся ще не спала.
– Бабусю ми з Шеллі до тебе!
– Заходьте! Зараз чаю вип’ємо.
– Я думав, ти о дев’ятій уже будеш спати. – посміхнувся Саша.
– Що їй дати? – запитала бабуся, поглядаючи на Шеллі.
Та обережно обходила кухню по периметру, обнюхуючи все, на що натрапляв її шкіряний ніс.
– Я зараз корм з машини принесу. У мене має бути.
Коли Саша повернувся з кормом, Шеллі вже лежала в кутку, гризучи велику кістку.
– Бабусю, навіщо?
— А що? Твої сухарі їй гризти, чи що? Знаю я ваш «корм»! Сухі грудки…
— Бабусю, я знаю, що я тобі нерідний! – випалив Сашко.
– Пф-ф. Він щось знає! Що ти можеш знати? Рідний. Інших рідних у мене немає! — відрізала вона.
У Сашка на очі навернулися сльози. Бабуся побачила, відставила тарілку з пряниками, підійшла до нього:
– Мій милий… хто ж тебе так засмутив? Покажи мені ту заразу, я їй язик негайно й вирву.
Вона обійняла його, і хоч була нижчою на зріст, Сашко знову відчув себе маленьким. Ще він уявив, як бабуся нападає на адвокатку Анастасію з метою позбавити ту язика. А адвокат без язика — це вже не адвокат. Це, вибачте, якесь непорозуміння… нонсенс, ось!
— Я вже не плачу! — заявив Сашко. — Давай чай пити, бабусю.
Вони пили чай. Бабуся була такою, як завжди, і Сашку стало спокійно. І з матір’ю, звичайно, треба помиритися. Але він образився на матір.
— Чому вона мені не сказала? Ну, хоча б після відходу тата…
— Та навіщо б вона тобі стала говорити? Юрко любив тебе, як рідного. Ти любив батька. Навіщо.
– А мені прикро. Брехали мені… все життя. Невже я б не зрозумів? І батька б я любити не перестав. А тепер таке відчуття… огидне! І про собаку теж. Бабусю, скажи, адже у тата не було ніякої алергії?
Я-то в цьому розбираюся. Це маленького мене вони могли обдурити, але потім я склав два і два.
– Не було-не було. – швидко промовила бабуся. – Юрко боявся собак. Так уже вийшло. Ось тобі й набрехали про алергію.
Сашко, тато дуже тебе любив!
– Я знаю, знаю. Я його теж дуже любив. І тебе я люблю. Ба, а чому у них, крім мене, не було дітей?
– Так вийшло.
– Ну ба!
– Ох ти ж, Господи! Юрко не міг мати дітей. У дитинстві хворів, ускладнення залишилися. Де тобі постелити?
– Бабусю, та я поїду… вранці на роботу.
– Ось вранці й поїдеш! Я тебе розбуджу раніше, а зараз лягай.
Всю ніч Сашко крутився на незвично м’якому матраці. Або це не давали йому спати думки про те, що у нього, виявляється, був зовсім інший батько. І він не знав цього самого Зіміна. І ніколи вже не дізнається – пізно.
Пішов з життя, а заповів усе йому. Мабуть, не надто щасливо прожив Савелій Зімін своє життя, якщо нікому більше було заповісти.
Наступного дня, після роботи, Саша заїхав до адвокатки.
— Ви були знайомі з моїм… із цим Зіміним. Ну, з моїм батьком, так. Знайомі?
— Так. Він звертався до мене, коли потрібна була порада юриста.
— Мені майже тридцять років. Мене виховав інший чоловік. Але Зімін, що, так і не одружився? І дітей більше не було?
Анастасія Олексіївна посміхнулася.
– Такий вже він був чоловік… не сімейний. Дуже волелюбний. Спробував раз, не вийшло. Більше не одружувався.
– Не вийшло… не вийшло, а дитина залишилася. Нормальне таке «не вийшло». – Сашко невесело посміхнувся.
А вона нахмурилася:
— Олександре, ви вже давно не дитина. І, як ви самі сказали, батько у вас був. Пощастило. А Сава… Савелій Андрійович… загалом, мені здається, цей заповіт — це його вибачення. За все!
– Та йому ж просто нікому було заповісти, як я розумію.
– Ну, і це теж! – кивнула адвокатка.
Вона віддала всі папери та ключі від квартир.
– Тільки не забудьте перереєструвати. Я вам список документів написала про всяк випадок. Там кілька довідок потрібно. Квитанції. Розберетеся?
Сашко запевнив, що розбереться, подякував і пішов. Вибачення… краще б словами вибачився.
Ні. Ні, не краще. Сашко ніколи не знав Зіміна — що йому слова? А з грошима він знає, що робитиме.
Сашко побіг назад до кабінету Анастасії Олексіївни.
— Де він похований? Мій батько?
— Я вже думала, ви не запитаєте…
Сашко приїхав на кладовище. Довго шукав мог..у. Знайшов. На мог..лі стояв гарний пам’ятник, мабуть, Зімін подбав про цю деталь ще за життя. Сашко пройшов за огорожу і присів на лавочку.
Довго сидів мовчки, дивлячись на портрет незнайомого чоловіка, вибитий на камені. Складно сказати по каменю, але здається, була схожість. Саша був схожий на свого рідного батька.
– Дякую, – сказав він. – Я ще приїду. Я знаю, що таке самотність. Мені не дозволяли собаку.
Господи, що він меле?
— Справді приїду, — пообіцяв Сашко і наостанок доторкнувся до холодного каменю.
Квартиру Сашко продав. Додав грошей з рахунку і купив виробниче приміщення за містом. Зібрав однодумців, і вони майже місяць приводили приміщення до ладу.
Ремонтували, утеплювали, робили вольєри. По периметру території звели паркан.
Сашку спочатку здавалося, що він – шахрай. Ні, не у своїй улюбленій справі – у допомозі тваринам. У цьому він уже розбирався. Сашко думав про свою спадщину. Боявся, що зараз прийдуть суворі дядечки в чорних костюмах, схоплять його за руку і скажуть: «Ай-ай-ай, хлопчику. Що ж ти? Взяв без дозволу чужі гроші! Недобре…» Але час минав, і ніхто не приходив. Сашко потихеньку заспокоювався.
Вони ще не закінчили облаштування, а в них уже з’явилися перші мешканці. Сашко наводив лад, лікував, намагався прилаштувати, але його скромної сторінки в мережі вистачало на домашню перетримку, а не на величезний притулок. Треба було щось робити… і тоді з’явилася вона.
Приїхала і заявила:
– У вас огидна реклама. Не зрозумієш, чи це правда, чи шахрайство. Подробиці дуже скупі, фотографії низької якості. Так ви нікого не влаштуєте.
– Шахрайство? – він аж задихнувся від обурення. – Та я цим п’ять років займаюся… мене всі волонтери знають.
– Але аудиторія у вас скромна. А решта не знає. Треба їх нормально інформувати. Репостів явно не вистачає. – дівчина хмикнула. – Коротше… давайте я допоможу вам вести сторінку.
– У якості… кого?
Сашко напружився. Наймати людей за гроші він не планував. Так можна всі кошти витратити і повернутися до точки А. Гроші мають властивість закінчуватися, відсотки в банку, звичайно, капають, але…
– Та в якості волонтера і допоможу! – вона знову шморгнула носом. – Чого ви відразу здригаєтеся? Я теж хвостиків люблю.
– Леон, Кара, Данік, додому! – крикнув Сашко.
Собаки побігли до будівлі.
– Ходімо в тепло. Там і поговоримо.
І посміхнувся дівчині.
– Я – Сашко. – сказав він.
– Я знаю. Віка. – представилася вона.
Віка знала свою справу. Блог вона вела чудово. Красиво фотографувала вихованців. Писала проникливі історії. Історії знаходили відгук у серцях людей, люди забирали собак. Були у них, звичайно, старенькі, яких ніхто не хотів. Але Сашко був до цього готовий – любив, годував, вичісував. Нехай доживають, головне, не на вулиці.
Сашко вже набрався сміливості запросити Віку випити кави, — вона йому подобалася, — коли до притулку раптом приїхала Наталя, його мати. Він так закрутився, що не бачився з нею з тієї самої розмови. Відмовлявся по телефону, що мовляв, так-так, скоро заїду, і все ніяк не міг вибратися. Ну справді, справ по вуха!
– Мамо?!
— Мама! — передражнила Наталя. — Я у справі.
— Що сталося?!
— Та нічого не сталося. — мати дістала телефон і щось там погортала. — Ось цей. Марвін. Він тут?
— А що таке?
— Забрати хочу.
Марвін був, приблизно, п’ятирічним стаффордширським тер’єром, підступно викинутим господарями через хворобу. Гарний, тигровий, і сумний. Мабуть, ніяк він не міг прийняти і зрозуміти, як так з ним вчинили. За що?
– Мамо, це дуже серйозний собака. І не дуже здоровий.
– Давай. Ми з ним самі розберемося.
– Треба заповнити договір. – злісно сказав Сашко.
А Віка, що стояла поруч, смикнула його за рукав. Зовсім, мовляв, ти здурів. Це ж твоя мати! Який договір?
– Треба – заповнимо. – безтурботно сказала мама.
Мама забрала Марвіна з притулку – Сашко пропонував відвезти, але Наталя сказала, що чудово дістанеться на таксі.
– Зараз таксі возять з домашніми тваринами. Просто треба поставити спеціальну галочку.
– Мамо, я знаю про галочку! Ти мені скажи, це взагалі… що? Це якийсь протест? Спроба до мене достукатися? Так я ж справді зайнятий, я не спеціально не заїжджав! Мамо…
– Все. Таксі приїхало. Нам час!
Вона повернулася і подивилася на Сашка. Зробила крок і швидко поцілувала його в щоку. Погладила по плечу і сказала:
– Ти великий молодець, Сашко! Я тобою пишаюся. І дуже люблю тебе. – вона знизила голос. – І дівчина дуже хороша.
Коли мати вже сідала в таксі, Сашко крикнув:
– Мамо, якщо не впораєшся, подзвони, я заберу Марвіна!
– Ага, ага, – пробурмотіла мама, поправляючи ковдру під собакою.
Про себе вона подумала: «Не дочекаєтеся!»
А пес ліг поруч, поклавши голову Наталії на коліна. І подивився на неї своїми неймовірно сумними очима.
– Нічого. Нічого! Ми впораємося, так? – тихо сказала вона, прикусивши губу, щоб не заплакати від жалю до собаки і несправедливості цього світу.
Вона ніколи й не була проти собаки в домі! Що робити, якщо Юра так їх боявся? Він був хорошим чоловіком і чудовим батьком для Сашка. І мама в нього… просто чудова.
— А влітку на дачу поїдемо, — пообіцяла вона Марвіну на вухо.
Сашко стояв, обдумував. Мати забрала пса… ну й дива! Що це на неї найшло? Нудно, напевно.
Він був упевнений, що мама не потягне Марвіна. Хоча… що Сашко взагалі розуміє в цьому житті? Часто йому здавалося, що взагалі нічого.
— Підемо, — сказала Віка.
— Куди?
— Кави вип’ємо. Ти ж хотів?
Звідки вона знає, що він хотів?! Сашко так здивувався, що мало не сів прямо на асфальт. Ну ось! Казав же… нічого він не розуміє в цьому житті. Звідки вона знає? Адже він їй ще нічого не казав!
– Ходімо. – Сашко взяв Віку за руку.
Підніс її руку до обличчя. Подивився на довгі красиві пальці. Опустив, але міцніше стиснув її руку у своїй.
Вони пішли пити каву, дивлячись в одному напрямку. Іноді це навіть важливіше, ніж дивитися один на одного.
Спеціально для сайту Stories
