Дзвінок пролунав о пів на дванадцяту ночі. Дар’я тільки-но задрімала під рівне дихання чоловіка, і різкий дзвінок телефону змусив її здригнутися. Серце тривожно забилося — о такій годині нічого доброго не чекай.
— Максиме, — легенько штовхнула вона чоловіка. — Максиме, прокинься! Телефон.
Він ривком сів на ліжку, схопив трубку. Дарина напружено стежила за його обличчям — воно змінювалося з кожною секундою, стаючи все білішим і білішим.
— Як це… коли? — глухо запитав він. — Так… так… зрозумів. Зараз буду.
Максим повільно опустив телефон. Його пальці тремтіли.
— Що сталося? — прошепотіла Дарина, вже здогадуючись — сталося непоправне.
— Петро з Наталею… — він ковтнув. — Аварія. Обидва. Прямо на місці.
У кімнаті зависла важка тиша, яку порушувало лише цокання годинника. Дарина дивилася на чоловіка і не могла повірити.
Тільки позавчора вони всі разом сиділи на кухні, пили чай, Наталя ділилася рецептом нового пирога. А Петро, найкращий друг Максима ще зі студентських часів, розповідав байки про риболовлю.
— А Настя? — раптом згадала Дарина. — Господи, а що з Настею?
— Була вдома, — Максим поспішно натягував штани. — Мені треба їхати, Дарино. Там… треба впізнання. І взагалі.
— Я з тобою.
— Ні! — він різко обернувся. — Аліса одна залишиться. Не варто її лякати серед ночі.
Дарина кивнула. Чоловік мав рацію — нема чого вплутувати дванадцятирічну дочку в цю трагедію. Принаймні, зараз.
Всю ніч вона не заплющила очей. Ходила по квартирі, раз у раз поглядаючи на годинник. Заглянула до сплячої Аліси — та сопіла, підклавши долоню під щоку, руде волосся розкидалося по подушці. Така світла, така беззахисна.
Максим повернувся під ранок з червоними очима.
— Все підтвердилося, — втомлено промовив він, падаючи в крісло. — Лобове… з фурою. У них шансів не було.
— А що тепер з Настею буде? — тихо запитала Дарина, ставлячи перед чоловіком чашку міцної кави.
— Не знаю. У неї тільки бабуся в селі залишилася, в Вінницькій області. Старенька, ледве ходить.
Вони замовкли. Дарина дивилася у вікно, де наставав сірий, вогкий світанок. Настя, хрещениця Максима, була ровесницею їхньої Аліси. Світленька, тиха дівчинка, яка завжди трималася трохи осторонь.
— Знаєш, — повільно промовив Максим, — я думаю… А може, нам її до себе взяти?
Дарина різко обернулася:
— Ти серйозно?
— А що? Місце є, кімната вільна. Я все-таки хрещений батько. Не віддавати ж дитину в дитбудинок!
— Максиме, але це… це ж дуже серйозно. Потрібно все обдумати. З Алісою порадитися.
— А що тут думати? — він стукнув кулаком по столу. — Дівчинка без батьків залишилася! Моя хрещениця! Я собі в очі дивитися не зможу, якщо його дочку кину!
Дар’я прикусила губу. Звичайно, чоловік правий. Але якось все занадто швидко, занадто несподівано.
— Мамо, тату, а що сталося? — сонний голос Аліси змусив обох здригнутися. — Чому ви так рано встали?
Вони переглянулися. Момент істини настав раніше, ніж вони очікували.
— Донько, — почала Дарина, — присядь. У нас… дуже погані новини.
Аліса слухала мовчки, тільки очі ставали все більшими і більшими. А коли батько сказав про те, що Настя буде жити з ними, раптом різко встала:
— Ні! — вигукнула вона. — Не хочу! Нехай до бабусі їде!
— Аліса! — зупинив її Максим. — Як тобі не соромно! У людини таке горе…
— А мені що з того? — очі дівчинки блиснули. — Це не мої проблеми! Я не хочу ділити з нею будинок! І вас не хочу ділити!
Вона вибігла з кухні, грюкнувши дверима. Дарина безпорадно подивилася на чоловіка:
— Може, справді не варто поспішати?
— Ні, — твердо відповів він. — Вирішено. Настя буде жити з нами. Аліса звикне.
Через тиждень Настя переїхала. Тиха, бліда, з згаслими очима. Вона майже не розмовляла, тільки кивала у відповідь на питання.
Дар’я намагалася оточити її турботою. Вона готувала улюблені страви, купила нову постільну білизну з метеликами.
Аліса демонстративно ігнорувала Настю. Замикалася у своїй кімнаті, а якщо стикалася з нею в коридорі — відверталася і проходила повз.
— Припини так поводитися! — вичитував її батько. — Май совість!
— А що я такого роблю? — огризалася Аліса. — Я просто її не помічаю. Маю право! Це мій дім!
Напруга в будинку зростала з кожним днем. Дарина металася між дівчатками, намагаючись згладити гострі кути. Але чим більше вона старалася, тим гірше ставало.
А потім зникли сережки. Улюблені, золоті, з маленькими діамантами — подарунок Максима на десяту річницю весілля.
— Це вона взяла! — випалила Аліса, коли Дарина виявила зникнення. — Я бачила, як вона заходила у вашу спальню, коли вас не було вдома!
— Неправда! — вперше за весь час Настя подала голос. — Я нічого не брала! Я не злодійка!
Вона розридалася і втекла до себе. Максим похмуро подивився на дочку:
— Ти це спеціально, так? Вирішила її зі світу зжити?
— Та я правду кажу! — Аліса тупнула ногою. — Вона прикидається! Прикидається нещасною, а сама…
— Досить! — обірвала її Дарина. — Давайте не будемо сваритися. Знайдемо сережки. Може, я сама їх кудись поклала і просто забула.
Але через три дні з скриньки зникла каблучка. Єдина пам’ять про матір Дарини.
— Ну що, і це теж випадково зникло? — уїдливо поцікавилася Аліса. — Або будемо робити вигляд, що нічого не відбувається?
Вона стояла посеред вітальні, засунувши руки в боки — точнісінько маленька фурія. А в дверях застигла бліда Настя, кусаючи губи і часто моргаючи, немов стримуючи сльози.
Дарина переводила погляд з однієї дівчинки на іншу. І вперше за ці дні їй здалося, що вона починає щось розуміти.
Дарина сиділа на краю ванни, крутячи в руках пляшечку із зеленкою. Просте рішення прийшло до неї випадково — вона якраз обробляла поріз Насті від паперу, коли спала ця думка. Зеленка. Така ж їдка, як брехня, і така ж помітна, як правда.
Дочекавшись, поки всі заснуть, вона дістала скриньку з прикрасами. Кожну каблучку, кожну сережку обережно позначила крихітною крапкою.
— Що я роблю? — прошепотіла вона в темряву. — Господи, до чого дійшло…
Наступного ранку зник кулон. За столом було тихо. Настя понуро колупала ложкою вівсянку, Аліса демонстративно відвернулася до вікна. Максим похмуро пив каву.
— Дівчата, — Дар’я намагалася говорити спокійно. — Покажіть мені руки.
Вони здивовано дивилися на неї.
— Навіщо це? — нахмурилася Аліса.
— Просто покажіть.
Настя першою простягнула розкриті долоні — чисті, без єдиної плями. А ось Аліса зволікала.
— Я не буду! — вона спробувала встати з-за столу.
— Сідай! — гримнув голос батька. — Негайно покажи руки матері!
Аліса, прикусивши губу, витягнула руки. На подушечках пальців зеленіли крихітні крапки.
У кухні зависла дзвінка тиша. Було чутно, як цокає годинник на стіні, як гуде в трубах вода, як важко дихає Максим.
— Ти… — він задихнувся від гніву. — Ти звинувачувала Настю, а сама…
Аліса підхопилася, перекинувши стілець. В очах відбивався жах і щось ще — може, сором?
— Ненавиджу вас! — викрикнула вона. — Всіх ненавиджу!
Перш ніж хтось встиг її зупинити, вона вибігла в передпокій. Грюкнули вхідні двері.
— Аліса! — Дар’я кинулася слідом, але чоловік перехопив її за плечі.
— Нехай провітриться, — суворо сказав він. — Нехай подумає над своєю поведінкою.
Але минали години, а Аліса не поверталася. Телефон не відповідав. До вечора Дар’я вже не знала,що їй робити.
— Треба в поліцію дзвонити, — тремтячим голосом сказала вона. — Вже темніє…
І тут Настя, яка мовчала весь день, раптом здригнулася:
— Я, здається, знаю, де вона може бути.
— Звідки? — здивувалася Дарина.
— Я… я іноді бачила. Вона любить сидіти в старій альтанці в парку. Там, де ставок.
— Чому ти раніше не сказала? — обурився Максим.
— Ви не питали, — знизала плечима Настя. — Я піду за нею. Одна. Будь ласка.
Дарина переглянулася з чоловіком. Щось було в голосі Насті — якась нова, незнайома нотка. Впевненість? Рішучість?
— Іди, — кивнула вона.
Минула година. Інша. За вікном згустилися сутінки, коли в двері подзвонили.
На порозі стояли обидві дівчинки — розпатлані, розчервонілі. У Аліси очі опухли від сліз, але в них більше не було злості. А Настя… Настя вперше за весь цей час посміхалася.
— Мамо, — тихо сказала Аліса. — Вибач мене. Я… я все поверну.
— Я знаю, люба, — Дар’я притягнула дочку до себе. — Знаю.
— Просто я думала… — Аліса схлипнула. — Я думала, ви тепер її більше любитимете. Вона ж така нещасна. А я…
— Дурна, — раптом сказала Настя. — Дурна ти, Аліска. Хіба можна вкрасти любов? Вона або є, або її немає.
Дарина здивовано подивилася на Настю. Звідки в дівчинці така мудрість?
— Ми з нею поговорили, — пояснила Настя, помітивши її погляд. — Довго говорили. Про все.
— І знаєте що? — Аліса раптом посміхнулася крізь сльози. — А вона класна. Настя-то наша. Уявляєте, вона теж любить «Гаррі Поттера»! І в шахи грає! Мамо, можна вона буде жити в моїй кімнаті? Ну, будь ласка!
Дар’я відчула, як до горла підступає клубок. Вона обійняла обох дівчаток, притиснула до себе. Десь у глибині квартири голосно висякався Максим.
Пізніше, відправляючи дівчаток спати, вона почула їхній шепіт:
— Слухай, а можна я буду називати тебе сестричкою? — пролунав голос Аліси.
— Можна, — в голосі Насті звучала посмішка. — Тільки за однієї умови.
— Якої?
— Навчиш мене плести фенічки? У тебе такі гарні виходять…
Дар’я тихо прикрила двері. У кухні чекав Максим — з двома келихами.
— Знаєш, — задумливо промовив він, розливаючи рубінову рідину, — а Петро з Наталкою зараз, напевно, радіють. Там, нагорі.
— Думаєш? — вона взяла келих.
— Упевнений. Їхня дівчинка вдома. У родині. І тепер у неї є сестра.
За вікном мерехтіли зірки. Десь далеко гавкали собаки. А в дитячій кімнаті дві дівчинки, ще недавно чужі одна одній, шепотілися про свої, дівчачі, справи, поступово стаючи справжніми сестрами.Спеціально для сайту Stories
