Дощ почався вночі, а до ранку навіть не збирався припинятися. Але Василя це не дратувало, скоріше навпаки, заспокоювало.
З дитинства йому подобалося дивитися у вікно на калюжі та краплі, що стікали по склу. Деякі водії автобусів просто ненавидять мокру дорогу та незадоволених пасажирів, які намагаються одночасно закрити парасольку та зайти всередину, а тому створюють непотрібну метушню.
Додамо до цього неполадки з самим автобусом, які, за статистикою, у дощову погоду трапляються в рази частіше, і отримаємо, що під час дощу з досвідчених водіїв ніхто не любить працювати.
Але Василь був поки що молодим і життєрадісним водієм, а може, просто ще не встиг набути шкідливих рис характеру, властивих його колегам.
Взагалі він мріяв про цю професію з самого дитинства і впевнено йшов до своєї мети. Пристойну роботу не знайдеш, а тут стабільність і «впевненість у завтрашньому дні» — цей напис на шкільному плакаті, що закликав піти вчитися на водія, його завжди чомусь дуже смішив.
Він уже кілька років працював у райцентрі й зрозумів, що «політ нормальний». Пасажири відносно пристойні, автобусний парк новий. Чого ще бажати для нормальної роботи?
Але ось наприкінці квітня до нього звернувся начальник із незвичайним проханням.
– Василю, попрацюй на далекому маршруті… З травня по вересень.
– Ого! Це той, що по всіх наших селах і селищах, чи що, їздить? Далеко буде…
– Та ти тільки подумай! Зранку виходиш, робиш пару рейсів – і відпочиваєш. А потім так само парочку ввечері, і все. О восьмій вже вільний.
– А що? Давайте. І різноманітність буде.
Так Василь з початку травня опинився на такому незвичному для себе маршруті. Спочатку йому було дуже незвично бачити людей з відрами, лопатами та іншим інвентарем. А також з величезними рюкзаками та баулами.
Це все дачники розпочали літній рейд по своїх садибах. Та й селяни теж не відставали. Хтось до міста їздив за будівельними матеріалами, хтось за продуктами. Хтось навіть хотів провезти козу. Справжню козу, таку біленьку, з кумедними ріжками. Василь не дав – вигнав із салону від гріха подалі.
Ні, були, звичайно, й робітники. Але такі на самому першому рейсі, о шостій ранку, їхали, а потім уже назад. Це Василь відразу збагнув, бо одних і тих самих людей возив по два рази на день.
Маршрут займав близько години в одну сторону і петляв, як змійка. То в одне село, то в інше, то в третє. Наприкінці – сільське клад..ище, це вже як зазвичай. Кінцева станція, так би мовити.
Взагалі, якщо їхати по прямій, то двадцяти хвилин вистачило б з головою. А тут адміністрація подумала про простих сільських людей – нехай собі їдуть у місто, працюють. Все краще, ніж у себе в глушині сидіти.
***
Ось такі думки роїлися в голові у Василя, коли він заступив на зміну в один із дощових днів у середині травня.
Перший рейс пройшов, як завжди. Людей до міста на роботу довіз. А ось коли вирушив на другий круг, то зрозумів, що народу-то практично й немає. Нікого везти з міста в область.
Він уже збирався закрити двері й вирушити підкорювати природну стихію в гордій самотності, як бачить: старенький біжить. Та не просто так, а з величезним візком на коліщатках. Видно, що дідусь ще міцний, але вік у нього солідний. Важко йому візок штовхати.
Біжить, руками махає: стій, мовляв, зачекай. Ну, Василь хлопець добрий, двері відчинив, дідуся впустив.
– Ой, дякую, синку. Якби запізнився, як би я потім перед Анною виправдовувався… Вона у мене, знаєш, завжди така сувора! Але добра.
– Заходь, заходь, дідусю. Зараз миттю доїдемо. А Анна – це твоя дружина, чи що?
– Вона, синку, вона. Кохання всього мого життя. Ось до неї їду, та й гостинці всякі везу.
– Та вже, діду, ти славно закупився, – Василь поглянув на вщерть набитий візок.
– Так для рідної й коханої людини нічого не шкода…
– Що правда, те правда. Ну, ти сідай, відпочинь.
Дідусь пройшов углиб салону й сів на сидіння.
Протягом наступних сорока хвилин до автобуса заходили й виходили ще кілька людей. Усі мокрі, згорблені. Заходили похмурі, але, опинившись в автобусі, зігрівалися, і навіть сердиті обличчя ніби розгладжувалися.
Це Василь зробив таке спостереження. Він взагалі був спостережливим хлопцем. Але ось про дідуся якось забув. Думав, що дідусь давно вийшов. А тут дивиться: дідусь сидить, продовжує їхати. Та не просто сидить, а начебто задрімав.
Василя охопило занепокоєння. Дідусь, мабуть, проїхав потрібну зупинку. У теплому автобусі розслабився і занурився в безтурботний сон. А адже з кінцевої зупинки у зворотному напрямку Василь поїде лише через п’ять годин. Що ж дідусь робитиме? Треба б розбудити…
– Дідусю! Скоро буде кінцева. Ти часом не проїхав свою зупинку? – дід ніби й не чує, продовжує спати.
– Дідусю! Прокидайся! – знову тиша.
Василю нічого не залишалося, як зупинити автобус біля узбіччя і підійти до дідуся ближче. Він легенько торкнув його за плече:
– Дідусю, давай прокидайся. Під’їжджаємо до кінцевої. Ти, мабуть, проїхав свою зупинку?
– Ой, милий. Я тут пригрівся у тебе. Ти вже вибач старого. Але мені до кінцевої якраз і треба. Так що проспати я не боюся. Знаю, що ти все одно став би мене будити…
– Почекай, почекай… Так кінцева ж клад..ище. А найближче село кілометрів за чотири від нього…
– Так мені туди й треба, синку. Моя Анна вже третій рік як на небесах живе, а я її відвідувати їжджу. У травні починаю і так щомісяця аж до самих холодів і їжджу до неї.
– Ех, діду. А я й не подумав… А що ж ти в такий дощ зібрався? Почекав би… Може, завтра погода налагодилася б, сонечко вигляне.
– Так-то воно так, та тільки сьогодні день її народження, розумієш. І не можу я її не відвідати. Ми з нею все життя разом. П’ятдесят років душа в душу прожили. Двох синів виростили. Онуків няньчили. Навіть правнучку дочекалися.
– Виходить, дідусю, тепер твоя кохана тут живе, і ти до неї їдеш?
– Виходить, так.
Василій повернувся за кермо, і автобус поїхав далі. Та й справді, як він про це не подумав? Адже видно, що людина літня. Зрозуміло, що на кла..ище їде.
Через п’ять хвилин під’їхали. Старенький почав готуватися до виходу. Василь раптом згадав, що зараз він поїде на місце відпочинку, це база за пару кілометрів звідси. А назад повз кла..вище проїде лише ввечері.
– Як же ти, дідусю, стільки часу під дощем тут просидиш? Та ще й зовсім один? Подивися, тут нікого немає. Тобі не страшно?
– Ну ти й сказав. Я з Анною поруч буду. З нею не страшно.
Дідусь вийшов з автобуса і потягнув візок до входу на цвинтар. На ньому був дощовик, але хіба його вистачить на багато годин? А дощ навіть і не думає припинятися.
Василю чомусь стало дуже шкода цього старого, що блукає самотньо по кла..вищу під проливним дощем.
– Гей, дідусю. А знаєш що? Давай я за півтори-дві години повернуся за тобою. Ти тим часом навідаєш свою Анну, а я збігаю пообідати на базу. А час до наступного рейсу посидиш у мене в автобусі. Так буде веселіше.
– Дякую, синку. Тоді чекатиму на тебе.
***
Василій з’їздив на базу, пообідав там, перевірив автобус, як належить за інструкцією. Інші водії покликали його пограти в карти, але цього разу він відмовився. Треба було заїхати за дідусем.
Приїхав. А старенький стоїть, чекає.
– Все-таки дотримав слова. Ти хороша людина, – сказав дідусь, заходячи в салон. – А як звати мого героя?
– Я – Василь.
– Ось що, Василю. Давай з тобою чаю вип’ємо. У мене в термосі з собою є. Та ти не відмовляйся. І ось тобі пластиковий стаканчик, тримай. Це особливий чай. Моя Анна завжди влітку збирала трави, сушила, а взимку ми з нею пили чай.
Вона й мене навчила. Тепер я й сам збираю. Смачний, звичайно, але все ж у Анни був ще кращий. Усі хвороби як рукою знімало.
Василь зробив ковток: чай чудовий. Відчувається м’ята, ромашка і ще якісь трави, але він не зрозумів, які саме.
– Дякую за чай, діду. А ти один живеш?
– Чому ж один? Ні, з сином і онуком. Вони в мене хороші. Та тільки часу зі мною возитися у них немає. Та й не треба. Що я, немічний якийсь, чи що. Сам справляюся.
Минулого року тільки в місто до них переїхав. А так ми з Анною в селі жили. Та тут недалеко, – він махнув рукою через ліс.
– І правильно, що переїхали в місто. Не варто старим на самоті бути.
– Це так… – погодився дід. – А знаєш, що цікаво? Я ж тебе не обдурив зранку. Ось ти запитав, куди я їду, а я відповів, що до коханої. Так це ж правда.
Знаєш, коли ми з нею тільки почали зустрічатися, я до неї з міста в село приїжджав. Ось прямо цим маршрутом. Тоді, звичайно, всюди кипіло життя, колгоспи процвітали. Автобуси ходили часто.
А все одно бувало, загуляємося, ніяк не можемо розпрощатися. Я останній автобус свій пропускав, доводилося пішки йти… або взагалі в полі одному ночувати. Ось це страшно, скажу я тобі. Хоча в молодості море здається нам по коліна.
Так вони базікали про різне, і час пролетів непомітно. Пора вирушати за маршрутом до міста.
– Ти хороший хлопець, Василю. Добра душа.
– Та я просто не міг вчинити інакше. Адже було сказано: там живе кохання, – спробував він жартома відмахнутися. – А для мене любов – це святе.
– Ех, Василю. Любов, вона живе в серці. І завжди з нами, де б ми не були. Треба тільки її відчути.
– І це правда.
Автобус рушив дорогою, звично заїжджаючи в села й підбираючи людей. Василь і дідусь більше не обмінялися жодним словом. Лише вже в місті, виходячи, старий посміхнувся водієві й вклонився. Василь посміхнувся у відповідь і помахав рукою.
Несподівано дощ, що безперервно йшов з ночі, припинився. Виглянуло сонце і з’явилося блакитне небо. Все-таки весна на дворі, як не крути.
Спеціально для сайту Stories
