– Хочеш – сама з ним і возися. Годуй його. А я втомився.
– Втомився від нього, але кидаєш мене? – Ліда плакала.
Як же так! Все життя прожили, їй майже п’ятдесят років… як це – без чоловіка залишитися?
– Правильно мені говорили, що ти з Наталкою-продавчинею крутиш! А я вірити не хотіла.
– Та яка тепер вже різниця!..
*****
У тому далекому, тисяча дев’ятсот вісімдесят… році, Ліда працювала акушеркою в пологовому будинку, в невеликому містечку, Було їй в той час двадцять сім років, і своїх дітей Ліді Бог ніяк не давав. А вже як старалися вони з Гришею. Як старалися. І… нічого.
Як дітей підкидають в будинок малюка – це всім відома історія. Але в пологових будинках їх, буває, залишають. Нечасто, але залишають. Тут же дівчата почули плач під вікном зовні, і серед ночі вискочили на вулицю.
– Очманіти! – сказала Ліда. – І що робити? Поліцію кликати?
Її колега і подруга Софія мовчки дивилася на згорток, що лежав під ногами. А вміст згортка возився і кричав на всю округу.
– Боже мій! – Ліда підняла немовля зі сходів. – Заносимо його, швидше. І дзвонимо в поліцію.
– Та почекай ти дзвонити! Може… може, подумаєш? Лариса Олексіївна допоможе.
– Що? Собі? – здивувалася Ліда. – Взяти собі? Ти що! Про такі випадки належить заявляти.
– Дочекаємося завідуючу і заявимо! – твердо сказала Софія.
Вони занесли його всередину. Сповили і погодували – благо, було чим. Пологовий будинок же. Заразом взяли аналізи. І стали чекати завідуючу. Ліда сиділа з хлопчиком на руках півночі – зміна була спокійною.
Дівчина прикипіла до дитини за цю ніч. Вона дарувала їй ті відчуття, про які вона мріяла вже довгий час. За результатами обстеження Ліда була здорова, як і Григорій. Але діти у них, чомусь, не виходили. А тут – готова. Нікому не потрібна, раз підкинули в пологовий будинок.
Ліда збагнула, що більше й справді нікуди їм підкидати. У їхньому містечку не було ніяких спец. установ для дітей. Мабуть та, що визначила долю свого малюка таким чином, не мала можливості відвезти дитину в місто. А можливо вона взагалі приховала все, що відбувалося. Таємно виносила і таємно народила.
Ліда б раніше в таке не повірила. Але у них раз був випадок, коли народила сімнадцятирічна дівчина. Їй вдавалося приховувати вагі…сть від батьків. До речі, та дівчина свого хлопчика не залишила. Як не голосила її мати– дівчина стояла на своєму твердо, і сина з пологового будинку взяла додому.
Вранці прийшла Лариса Олексіївна.
– Хлопчик? – запитала вона.
– Хлопчик, – кивнула Ліда. – Ларочка… ти мені допоможеш?
І ніхто не дізнався, що немовля підкинуте. Завідуюча просто завела карту на Ліду і виписала її, як ту, що народжувала у них в пологовому будинку.
Ніхто не дізнався, але знали, звичайно, всі. Даремно струнка Ліда намагалася запевняти, що вона ходила при надії, просто приховувала. Ніхто не повірив, природно. Та й те, що знають троє, вже ніяк не може бути таємницею.
Ліда була впевнена, що Лариса Олексіївна навряд чи проговорилася. Вона ставила на Софію.
Чоловік, якого викликали того ж дня, до, так званої, виписки, був трохи здивований.
– Лідочко… ми ж не знаємо, що у нього там з генетикою. Ти впевнена, що треба його брати?
– Візьми його. Візьми на руки. Невже не відчуваєш?
– Що?
– Його нам Бог послав! – тихо сказала Ліда. – А як це ще можна назвати? Мучилися-мучилися. А тут… готовий!
– Але це така відповідальність! Гаразд, коли за свого, кровного. А про цього ми нічого не знаємо. Ну я серйозно!
– Він здоровий! Ну Гришенька… ти теж його полюбиш.
Забрали, загалом. Назвали Миколою Григоровичем. Почали виховувати. А через півроку Ліда дізналася, що при надії, та ще й близнюками.
Треба сказати, що історія донезмоги банальна. Не виходило – взяли прийомного – вийшли свої. Таке трапляється часто. Просто до прийомної дитини материнський інстинкт у деяких жінок спить занадто міцно. Так міцно, що не хоче, щоб його будили.
Але коли його все-таки будять, змушуючи прокинутися і піклуватися про прийомну дитину, тоді вже він і розгортається на повну. Але мова не про те.
Ліда… відчула укол жалю, чи що. Подумала, що якби вона знала про швидку вагі…ість – не вчепилася б у Колю руками і ногами. Укол був коротким, але відчутним. Ліда схаменулася і відмахнулася від грішних думок.
Адже зрозуміло, що все одне до одного. Спочатку з’явився Коленька, а вже потім і материнський інстинкт прокинувся. І природна вагі..ість настала.
Народилися близнюки. Мишко і Сашко. Чоловік багато працював, щоб прогодувати сім’ю. Ліда перейшла з декрету в декрет і займалася вдома дітьми.
Коля, який був на рік з невеликим старший за своїх братів, ріс в цілому нормальною дитиною. У розвитку не відставав. Правда, зовні він дуже невигідно відрізнявся від своїх братів.
Ті росли красунчиками, всі в батька. Зовнішність Колі була… не те, що хлопчик був некрасивим – ні. Але і до красивого йому було дуже далеко. Ніс картоплиною, маленькі, глибоко посаджені очі. А ще Коля виріс невисоким. Ну, і досить рано дізнався, що він у родині – прийомний.
– Треба було переїжджати, – журилася Ліда. – Наговорили дитині чорт знає чого!
– Ну а тепер що вже? – відповідав чоловік.
Навчався Коля теж гірше за братів. Не тому, що не міг, або був нездатний. Він не хотів вчитися. Хуліганив, прогулював школу. Не цікавився жодним видом спорту.
Ліда витратила чимало сил, щоб він захопився хоч чимось – марно. Треба сказати, що в якийсь момент вона просто махнула рукою. Та роби, що хочеш, синку! І живи, як знаєш. Ну скільки ж можна?
Виросли діти. Михайло і Сашко відслужили в армії. Повернулися, одружилися з дівчатами, які їх чесно чекали. Квартири в їхньому місті коштували недорого.
Батьки допомогли з покупкою. Коля в армію не йшов – переховувався. Вчитися він теж ніде не хотів. І працювати, загалом, не рвався. Григорій злився.
– Тільки не би..й його, – сказала Ліда. – Він подумає, що це тому, що він нам не рідний.
– Та навіщо його би…и вже! Раніше треба було…
А потім чоловік просто пішов від Ліди.
– Хочеш – сама ось з ним і возися. Годуй його. А я втомився.
– Втомився від нього, але кидаєш мене? – Ліда плакала.
Як же так! Все життя прожили, їй майже п’ятдесят років… як це – без чоловіка залишитися?
– Правильно мені казали, що ти з Наталкою-продавчинею крутиш! А я вірити не хотіла.
– Та яка тепер вже різниця! Ти нашу долю вирішила, коли змусила мене прийняти чужу дитину, як свою. А я не зміг! Не зміг, і все тут. Та був би хоч нормальний…
– Він нормальний! – вигукнула Ліда. – Що в ньому ненормального?
– Та те, що йому нічого не треба. Тільки на шиї батьківській сидіти вміє.
Гриша помилився. Коля ще вміло закрутив дівчину і навіть зачав з нею дитину. Ліда зітхнула і витягла останнє з заначки. Купила молодим однокімнатну на околиці. Вона розуміла, що їй ще годувати Колю мінімум до двадцяти семи років. Поки він бігає від служби.
– Чого ти не пішов, я не розумію? – запитувала Ліда у Миколи. – Ну відслужив би пару років – не розвалився б.
«І я б відпочила!» – думала вона про себе.
– Ні. Я не хочу, там будуть ображати.
– Я казала: займайся спортом.
– Ти на мене кричиш, бо я тобі не рідний.
– Ну звичайно! І квартиру я вам купила саме тому.
– І на себе записала. А Михайлу і Сашку купили і на них записала.
– Твоїм братам я довіряю.
– Дякую, мамо! – з сарказмом вимовляючи слово «мама», говорив Коля.
Так і жили. Ліді пару разів спадало на думку поскаржитися молодшим на Миколу. Сказати, що сил її більше немає. Але вона розуміла, що вони-то вже й зовсім не при чому. У хлопців все було добре. Заробляли гроші. Вже вирощували дітей.
Таким чином, досить швидко у Ліди з’явилося цілих троє онуків. І від Михайла, і від Сашка. І від Колі теж. І жодної онуки, що цікаво. Вона б не відмовилася від онуки…
Нарешті, досягнувши двадцяти семи років, – хлопець отримав довідку про те, що не служив, не маючи на те законних підстав, і пішов влаштовуватися на свою першу роботу. І почалося…
Можна почати описувати кар’єру Миколи детально, але можна вмістити цю інформацію в один абзац.
Куди б не йшов працювати Коля, скрізь було погано. Скрізь були самодури-начальники, нестерпні умови праці, в яких він застуджувався і хворів, а то ще й отримував травми. Незначні, але такі, що заважали продовжувати трудову діяльність.
Ліда на той час вже звикла піклуватися про Колю на постійній основі. Сусідам, рідним і друзям вона розповідала, що у Колі на роботі неприємності.
– У них така начальниця там – не приведи Господи. Кричить на них постійно. На обід вчасно не пускає, – розповідала Ліда.
Або:
– Жахлива холодина в приміщенні. Коля тільки раз вийшов, і відразу захворів. Ледь не до пневмонії.
Відповіді на зразок: «Інші ж там працюють» і «Але ж не до пневмонії! Всього лише трохи…», вона не слухала.
Коли Коля зовсім не працював, не хотів ні вчитися, ні служити в армії – Ліда злилася. Але варто було йому почати робити спроби працевлаштуватися, вона цілком стала на бік сина.
Ліді нібито було потрібно виправдання свого вчинку двадцятисемирічної давності. Потрібно було підтвердження, що вона не дарма тоді залишила Колю у себе. Не дарма стала його мамою. І полюбила не дарма. Он він як старається! Ну не щастить хлопцеві. Буває. Пощастить ще.
Якось заїхав Михайло. Він жив до матері найближче. Привіз Ліді смачний тортик. Вона заварила чай.
– Що там наш старшенький? Так і бовтається, як … у ополонці?
– Михайле!
– Що таке, мамо? Поки ти його годуєш, так і буде.
– Я його не годую, – запевнила Ліда. – Він працює.
– Де цього разу?
– Ой, Михайле… ну ти ж знаєш…
Далі пішла історія про те, що начальство погане, а умови праці ще гірші. А Коля – маленький, слабкий і хворобливий.
– Візьми його до себе, Михайле.
У Михайла була своя охоронна фірма.
– Бачиш, мамо… – посміхнувся син. – У нас теж треба працювати. А Колі, аби не працювати! Зніми вже це ярмо зі своєї шиї! Ну майже тридцять років чоловікові!
– Двадцять вісім. Навіть двадцяти дев’яти ще немає.
– Ой… як знаєш. Мамо, вибач, але ти виглядаєш не дуже добре.
А як вона повинна виглядати? Чоловік кинув. У дітей у всіх своє життя. Ось, пенсію хоч оформила. Але працювати все одно доводиться. Миколі допомагати.
Колишнього чоловіка, до речі, Ліда іноді зустрічала на вулиці з новою дружиною. Наталією. Ліда відверталася і проходила повз. Іноді і зовсім змінювала курс – звертала, або переходила на інший бік дороги. Ну не могла вона дивитися, як її чоловік тепер ходить під руку з іншою. Належить іншій.
А син Михайло здивував Ліду. Вона думала, що її молодшим дітям і справи ніякої немає до того, що з нею. І вже тим більше, що з Миколою. Жили своїми життями. Раптом занепокоїлися. З чого б це?
Того ж вечора Ліді раптом стало якось недобре. Вона ледь встигла по стіні дійти до сусідки, а у неї на порозі втратила свідомість. У лікарні прокинулася і дізналася, що потрапила з серцевим нападом.
– Як же так, Лідія Матвіївна? Ви ж сама медик. Тиск у вашому віці треба контролювати. Міряти, препарати приймати.
– Та я вимірювала.
– Ага. А то я вас не знаю! – лікар був знайомий. – З ранку підхопилися, і на роботу. Держава на що пенсію дає? Щоб люди відпочивали. Відпочивайте!
– Та ви її бачили, ту пенсію? – слабо посміхнулася Ліда.
– У вас аж три дорослих лоба! Допоможуть, у разі чого.
Вона відвернулася до стіни і прикусила губу. Коля не помічник. А молодші не стануть допомагати, бо знають: мати все витратить на Миколу і його сім’ю. Це вона вже зрозуміла. Ось таке замкнуте коло.
Михайло з Сашком відвідали матір у лікарні. Принесли бульйону і парових котлет з пюре.
– Оленка моя готувала, – сказав Сашко. – Мамо, ти одужуй. І так нас більше не лякай.
– Дякую, мої рідні хлопчики, – заплакала Ліда. – Дякую!
Їй хотілося запитати про Колю, але вона стрималася. Телефон їй поки не віддали, пообіцяли наступного дня повернути, за станом. Цікаво, він знає? Як вони там? Начебто, Ліда купувала їм продукти цього тижня. Або, замоталася, забула?
Михайло сів у машину і побарабанив пальцями по керму.
– Ти думаєш про те ж, про що і я? – запитав Сашко.
– Про що? Про те, що пора відвідати братика?
– Ну так.
– Так. Поїхали, проїдемося.
Хлопці сказали Миколі, що мати чекає в лікарні. Він неохоче зібрався і поїхав з ними. Якось так вийшло, що у Миколи не вистачало розуму переживати навіть за те, що він може залишитися без підтримки. Про переживання за матір, нерідну, але єдину, не йшлося. Ну прихворіла мати! З ким такого не буває? Все-таки вже вік…
– Гей, а куди ми їдемо? Лікарня ж в іншому боці, – запитав Коля.
– А вона в Центральній.
Машина виїхала на шосе, а потім звернула в лісосмугу. Коля спробував відкрити двері, але Михайло заблокував їх. У нього була хороша машина.
– Що ви робите?
– Та прикопаємо тебе в лісі, і всі справи. Набрид вже, сил немає.
– Кому? Кому я набрид? Що я вам зробив?
Прикопувати його не стали. А ось пику наб..и. Від душі. Удвох. Анітрохи не переймаючись, що двоє на одного – нечесно.
– Це ти винен, сволота! – сказав Сашко. – Ти. Діставай лопату, Михайле. Досить вже терпіти його.
– Хлопці, та ви чого… – Коля вперше в житті по-справжньому злякався. – Ви чого? Ай! Та боляче…
– Гаразд, досить з нього, – сказав Михайло, і тут же штовхнув брата. – Поїхали. Нехай сам добирається.
– Я в поліцію піду! – завив Коля.
– Вперед! Нас тут не було. Ми вдома були. Телевізор дивилися в сімейному колі.
Вони і справді кинули його в лісосмузі. З розбитим обличчям і болем у животі Коля дістався додому.
– Що з тобою? – здивовано запитала дружина.
Поки він йшов додому, був час подумати. Вперше в житті, напевно. Ніби його раніше не було, часу. Або думати хтось забороняв.
– Нещасливо впав. У яр скотився, – сказав він Вірі і пішов у душ, приводити себе до ладу.
Якийсь час у Колі проходили синці. Дружина відкопала в аптечці банку з смердючою маззю і мазала йому обличчя.
– Швидше пройдуть.
– А що це?
– Твоя мати давала. Женьці ще приносила, коли він коліна розбивав маленький.
Микола раптом згадав своє дитинство. І свої розбиті коліна. І мазь, якою мазала його мама.
– Ти чого до матері в лікарню не йдеш? – запитала Віра.
– З такою пикою?
– А чого? Дивись. Матері не стане, і все. Ми пропали.
– А самі чого? Ось ти, якого біса не працюєш?
– А ти?
– А ти? – Колі стало смішно, але він тут же охнув.
– Що ти?
– Та… засміявся – губу порвав знову. Тільки-но зажила.
Він влаштувався на роботу, як тільки зажило обличчя. Пішов продавцем у супермаркет. Правда, там особливо не розділяли. Там ти і продавець, і касир, і комірник, і вантажник. Що потрібно, те й робиш.
Ох, як Колі не подобалося працювати, хто б тільки знав! Як йому це жахливо не подобалося… і начальниця, звісно теж. І умови були некомфортні. І годували погано. Але Коля вже зрозумів, що все скрізь однакове: і начальство, і умови, і годування. Комфортно вдома, на дивані. А смачно нагодувати може тільки мама.
– Микола, ти знову нагрубив покупниці!
– Так! Вона сама мене дістала.
– Клієнт завжди правий.
– Гаразд. Більше не буду!
– Вона просила книгу скарг, але я не дала. А іншим разом – дам.
– Так, я зрозумів!
Він старався. Чесно! Просто було незвично…
З першої повноцінної зарплати – раніше його вистачало тільки до авансу – Микола купив фруктів і цукерок. Прийшов до матері. Віра казала, що Ліда приходила, і пропущених дзвінків накопичилося вже мільйон, але Микола хотів саме прийти з гостинцями. І сказати, що не звільнився. І не збирається поки що.
– Коля! Дзвоню тобі, дзвоню. Чого ти не відповідаєш? Слава Богу, Віра сказала, що все в порядку. А де ти працюєш, не сказала.
– Звичайно. А то ти б на роботу прийшла. Так?
– Прийшла б! Я хвилююся.
– Все добре, мамо. Ось. Це тобі. Як здоров’я?
Ліда раділа фруктам і цукеркам, як дитина. Коля зрозумів: це тому, що від нього. Хоч щось від нього. Вперше в житті. Сором і гордість змішалися в ньому. Сорому було небагато, а гордості – через край. Він пив з матір’ю чай і відчував себе… повноцінним.
Аби тільки б на довше вистачило Колі!
