Варю бабусю дуже любила і від неї не відходила, а потім, коли вона пішла у засвіти, плакала за нею якимись теплими і зовсім не солоними сльозами. Як не стало бабусі, то мама з полегшенням зітхнула.
Варі, на той час, було вісім років і для неї це була перша і гірка втрата. До школи її не взяли через проблеми зі здоров’ям, але вчителька, яка жила неподалік, навчила дівчинку писати та читати. Мамка на все це дивилася з несхваленням:
– Чого ти з нею цяцькаєтеся, Марія Петрівно? Все одно говорити не буде! Ледь ходить, але хоч ходить, і то добре! От за що мені така дитина дісталася?
Мамка страждала, іноді загулювала, а потім, в країні почалися важкі часи. Столова, де вона посуд та підлогу мила, закрилася, і довелося їй їздити в район на ринку торгувати. Ні, не своїм товаром, звідки він у неї…?! Товар був хазяйський.
Та життя Варі стало ще гірше ніж було. Мама постійно на неї кричала та змушувала різноманітну роботу робити. Варя й залюбки була б, але вроджена вада заважала. Варя мамку і шкодувала, і побоювалася, тому намагалася не лізти до неї.
Та часом тихенько плакала від того, що мамка тримає її в чорному тілі, ніколи не приголубить, не пожаліє. А одного разу, мамка привела Варі батька.
Федір був тихий, мовчазний і до роботи жадібний. Потихеньку, все в будинку до ладу привів. Перестала підлога скрипіти, та й двері, без надриву, почали зачинятися.
А коли він зробив новий ганок, Варя готова була весь день на ньому сидіти. Радіючи йому, як рідній людині під час зустрічі, Варя посміхалась і від щастя сяяла, і Федір, дивлячись на неї, теж весь посміхнувся. Мама все це прийняла з роздратуванням:
– Ось же, два виродки на мою голову, вони ще й усміхаються обидва..!
І хоч злилася мамка на Федора, але з хати не проганяла, іноді навіть спати до себе зазивала. Хоча, загалом, тримала і його у чорному тілі, покрикувала, як пані на працівника:
– Ну, чого розсівся? Давай, йди, дров принеси, піч розтопи, по воду до колодязя сходи..!
Федір, мовчки відра в руки брав і до колодязя кульгав, а мама, вона ніколи не захоплювалася і не дивувалася тому, що він робив. Та той, мабуть, і не чекав подяки від неї. Покірно все виконував, мружився тільки і Варюсі здавалося, що він, ось – ось заплаче.
Якось, на ринку, були якісь розбірки і мама постраждала, але вчасно допомогу їй не надали, так і пішла у засвіти. Федір поховав маму як годиться, відплативши за те, що ця, гучноголоса баба якось прихистила його – самотнього і бездомного.
Він довго сидів біля вікна, ніби чекав, коли здасться вона, втомлена і сердитий. Але її більше не було! Не було зовсім! Федір, розгойдуючись на лавці, глухо промовив:
– Ну що, Варю, одні ми з тобою залишилися на білому світі і жити тепер треба якось нам разом.
В ту пору, Федорові – 33 роки було, Варі шістнадцятий пішов, і хоч не зовсім повноцінною вона була, а все ж, у бабу пору вже увійшла. Як не крути, а природа своє брала.
У селі ніхто не здивувався, що Федір та Варя стали жити як чоловік та дружина. Федір буквально на руках її носив, та й вона, розрум’янилася вся, розцвіла.
Косу товсту короною уклала, сарафан оновила, хустку кашемірову на плечі поклала. Отож, і погано ходила і погано говорила, а світло від неї було таке, що люди всі усміхалися. Років за два, хлопчика вона Федору народила.
Малюка Іванком назвали. Та така славна дитина – усміхнена і без жодних вад. Дивлячись на хлопця, люди світліли поглядом і раділи, мовляв, сам Господь, мученикам послав. Ніхто не засудив зв’язок падчериці та вітчима, навпаки, ще діток бажали…
