– Послухай, я ж відразу казав, що не кину дружину. Ми ж домовлялися, Олю…
Ольга відвернулася. Ну а чого вона хотіла, справді?
Артур не обманював. Він на початку стосунків чесно сказав, що вона йому дорога і все таке, але з сім’ї він не піде. З дружиною багато чого пов’язано. І діти у них, і спільний бізнес, і шлюбний контракт з такими умовами…
Ольга особливо не вникала, що там за умови. Вона закохалася в Артура, думати ні про що більше, крім своїх почуттів, не могла і не уявляла, до чого все це може призвести. Ну, власне, ні до чого це і не призвело.
Зустрічалися вони кілька років, і спочатку Ольгу не дуже турбувало становище коханки, але пізніше почало пригнічувати.
Особливо важко стало, коли посипалися життєві невдачі. Проблеми в школі, де Ольга викладала географію, з батьками одного з найшкідливіших учнів. Біда з сусідами, які постійно пили і затопили їй квартиру, але своєї провини не визнавали.
Купа всяких дрібних негараздів, та ще й здоров’я почало підводити, Ольга постійно застуджувалася, але на лікарняний не йшла і толком не доліковувалася.
На довершення всього пішла з життя двоюрідна бабуся, яка прожила все життя в селі, а двоюрідну онуку навіть на похорон зі школи не відпустили. Ольга давно у бабусі не була, хоча в дитинстві часто проводила з бабусею канікули.
Тепер до села слід було їхати, писали сусіди, просили прийняти спадщину. Хоча бабусю вони самі поховали, розібрали тварин: кішку, собаку, козу, – і, мабуть, припаси на зиму. Яку вже там спадщину отримувати?
***
І ось, зараз Ольга сиділа з Артуром в кафе, розповідала про все, що навалилося, і раптом не витримала, та задала питання в лоб:
– Коли ми з тобою офіційно будемо разом?
Ну Артур і дав зрозуміти, що ніколи.
Загалом, варто було такого очікувати, звичайно, але Ользі стало раптово дуже боляче. Вона втупилася у вікно і замислилася. Кожну жінку еволюційна програма штовхає до того, щоб знаходити партнера, вити гніздо, а потім плодитися і розмножуватися.
Ну добре, нехай розмножуватися хоче і не кожна, але вити гніздо і мати можливість на когось спертися хочеться навіть найвпевненішим у собі дамам. А тут, сперся на нього. Як же…
– Ах, так, я й забула, – Ольга спробувала зберегти обличчя і не розплакатися прямо посеред кафе, – слухай, я на літо в село їду. Розгребу справи, що залишилися від бабусі. Ну тобто вона двоюрідна бабуся, але була мені завжди як рідна. Рідної вже немає, а ця двоюрідна…
«Чому б і ні?..» – подумала вона відразу. У село дійсно варто з’їздити, на мог илу сходити, подивитися, що там з будинком. Може, продати його. Відпочити знову ж від школи, від учнів. На вулиці літо, у дітей канікули, у Ольги відпустка.
***
За вікном співали півні, десь на сусідньому пасовищі мукали корови, на гілках дерев заливалися птахи, а Ольга копалася в речах, що залишилися в бабусиних скринях.
Власне, багато там не залишилося. Все пристойне розібрали сусіди, які поховали бабусю. Правильно зробили, звичайно. Їм ці речі потрібні, а Ользі потрібно небагато і на короткий термін. Але ж потрібно. До того ж тепер слід було з’ясувати, що робити з залишками, ось Ольга і копалася.
За столом на кухні сидів сусід дядько Вітя, пив чай і їв ложкою варення, яке сам же Ользі і приніс.
– Ти, Глафірко, ганчір’я не викидай, – говорив він. – Може, десь знадобиться. Прибирання затієш, точно знадобиться.
– Дядько Віть, я Ольга.
– Ой ти. І чого я тебе все Глафіркою кличу, як думаєш?
– Та тому що з пам’яттю у тебе вже все навпаки, – ліниво огризнулася Ольга. Вона не могла знайти нічого потрібного, а тим часом їй належало прожити в селі півтора місяця. Ну і що тепер? Все нове купувати? Непередбачені витрати.
– Ні, – дядько Вітя посміхався золотими зубами, – просто ти страшенно на неї схожа.
– Та звідки ти знаєш, як вона виглядала в моєму віці? Бабусі перевалило за дев’яносто незадовго до сме рті.
– Як не знаю? А фотокартку ми на пам’ятник їй приклеїти збираємося яку? Вона там молода, прямо як ти. І дивно на тебе схожа. Тобто це ти, звичайно, на неї схожа.
Пам’ятник коли встановлювати будемо, тобі подзвонимо. Народ всім селом пообіцяв поставити, ну то й ти ж не залишишся осторонь.
– Навіть не знаю, як вам дякувати, – Ольга розглядала щербаті кружки – все, що залишилося від посуду. – Гроші від бабусі залишилися на похорон чи теж всім селом скинулися?
– Дещо вона залишала, звичайно, але більше ж народ зібрав. Адже любили твою бабусю, Глафірко, по всій окрузі. Дуже любили.
– Я Ольга.
– За те любили, що вона лікувала людей. І різних тварин. Допомагала всім. І майбутнє передбачала, завжди попереджала про нещастя і всіляко сприяла…
Знаєш, вона, коли пішла з життя, говорила, що її сила перейде до іншої. І та інша займе її місце. А тепер, виходить, ти її місце і зайняла.
– Це з чого ще, дядьку Вітю? – Ольга скривилася. Ну ось, не встигла приїхати в село, а її вже починають обов’язками обвішувати. При цьому витягли з дому всі каструлі і сковорідки.
– Я знаю, що бабуся вважалася місцевою цілителькою, але я з міста і зовсім не вірю ось у це все.
– Так а тобі вірити і не треба, – анітрохи не засмутився сусід. – Вірити ми будемо, а ти свою справу роби. Ти ж спадкоємиця, схожа на неї як дві краплі води, та до того ж вчасно так з’явилася. Важко тобі, чи що? Що шукаєш, до речі?
– Каструлі, дядьку Вітю… Шторки… На цьому вікні ж щось висіло. Подушки, ковдра, постільна білизна хоч якась… Попросити, чи що, у когось? Мені ненадовго, коли їхатиму – в кінці серпня відпустка закінчується, – тоді все віддам.
– Так принесемо ми тобі все.
***
Незабаром і справді сусіди принесли Ользі все, що було потрібно для життя. Вона облаштувалася і забула про розмову з дядьком Вітею. Про те, що на неї вже перекладають певні зобов’язання.
Втім, для зайвих думок в голові не залишалося місця. Думати Ольга могла тільки про Артура. Вона розуміла, що з цими стосунками варто зав’язувати, не буде ніякого сенсу, але як зав’язати, якщо почуття і все інше?
Однак сусіди незабаром жваво нагадали новій мешканці села про те, що вона все-таки спадкоємиця колишньої знахарки. І не просто спадкоємиця, а й послідовниця. Вже через пару днів з’явилася жвава бабуся Валентина і, привітавшись, заявила:
– Корова у мене хворіє, Олю? Не подивишся? Бабуся тобі силу передала, значить, зможеш вилікувати.
– На що подивлюся? – запитала Ольга. – На корову? Та я на них в останні роки тільки по телевізору дивилася. Немає, у мене ніякої сили, бабусю Валю.
– Це ти її поки просто не відчуваєш. Ось почнеш, так відразу сила проявиться.
Слідом за першою ластівкою пішла друга. Потім третя. У однієї зів’яли квіти в горщиках, у іншої кури щось погано нестися стали, у третьої спину прихопило, у четвертої телевізор зламався.
– Ну це зовсім божевільний дім, – очманіла Ольга від останнього прохання. – А телевізор тут до чого? Його теж зцілити треба?
– А ти як думаєш? Твоя бабуся ласкаво так з ним розмовляла, він і працювати починав.
Спочатку Ольга просто відмовлялася, потім почала пояснювати, що не вірить ні в яке чаклунство і знахарство. І взагалі вона ніколи не була бабусею. Тільки це не спрацьовувало.
Сусіди все одно приходили, всі зі своїми проханнями, і відмов не приймали, тільки давали Ользі час подумати.
– Ну ти вже потім прийди, – говорили вони.
І гостинці несли: печиво, пиріжки, трави для чаю, вишиті рушники, кухлі ручної роботи та інше.
– Та йди, – радив дядько Вітя. – Ти від цього нічого не втратиш, а людям буде приємно.
Ользі й самій було незручно. Сусіди принесли їй все, що потрібно, і бабусю поховали, коли вона з міста вирватися не могла. А вона тепер їм у такій дрібниці, як побутове чаклунство, відмовляє.
Звичайно, ніякого чаклунства не існує, але раз люди просять сходити… Цікаво, як це у бабусі виходило?
Через тиждень Ольга пообіцяла всім, що таки прийде і подивиться, як там справи з квітами і телевізором. Але сталося це лише після того, як в гості заглянув місцевий ветеринар. Тобто місцевим він був за народженням, а жив тепер у місті. По селах же їздив на виклики.
Ольга пам’ятала його хлопчиком. Колись гралися разом, ходили на річку купатися, розповідали один одному історії. Ветеринара звали Іллею. Він постукав у двері, погодився на пропозицію випити чаю і після обміну люб’язностями промовив:
– Подивися ти корову, Ольго. Я їй уколи ставлю, але бабуся Валя лікам не дуже довіряє, а тобі повірить. З коровою все буде нормально.
Квітам підгодівлі насип. Кури самі розберуться. А телевізор… ну тут вже нічого не поробиш. Цьому мотлоху років сорок. Зате бабусям спокійніше стане. Довіряють вони тобі, як бабусі твоїй довіряли.
– Ілюш, ну ти ж розумієш, що це маячня?
– Звичайно, розумію. Тільки потрібна людям віра в диво, Олю. Всі ми в нього вірити хочемо. Адже це ж так просто: слова чарівні вимовити і чекати, що благоденство тобі на голову впаде. Без дива зовсім тяжко.
Ольга замислилася. Адже віра в надприродне і справді велика річ. Тому люди і рвуться до всяких ворожок, купують карти Таро, віддають гроші циганам і цілителям. Так хочеться вірити…
І почала Ольга ходити по сусідах. Причому не тільки в своєму селі. І всі говорили, що радіють новій знахарці. Як вона схожа на цілительку Глафіру, ну точно переселилася. Ольга не уточнювала, як бабуся могла в неї переселитися. Все-таки онучці вже тридцять років виповнилося, коли родичка пішла з життя. Чи трапляються переселення такого роду?
– Правильно робиш, що не питаєш, – говорив Ілля, коли приходив у гості. – Віра – річ нераціональна. Пояснити тобі нічого не пояснять, а вірити продовжать.
Ольга раділа його візитам, у них навіть щось схоже на роман зав’язалося. Ілля недавно розлучився, допомагав дружині та дитині, день і ніч лікував тварин: виїжджав на операції та приймав у кабінеті. І все-таки знаходив час, щоб приїхати в село та зазирнути до Ольги.
Так минув місяць. За цей час Артур кілька разів писав. Цікавився, коли Ольга повернеться, говорив, що сумує, але все якось сухо. А тут його раптом прорвало. Несподівано почав дзвонити чи не щодня, говорив, що з нетерпінням чекає на повернення коханої, у несамовитих почуттях зізнавався.
Ольга відповідала, що теж сумує, але сама зовсім не була в цьому впевнена. Стільки всього змінилося за короткий час. І куди поділася вся любов?..
– Ти, Глафірка… тьху ти! Олька, просто місцева зірка, – говорив дядько Вітя, коли приходив у гості. – Твоя бабуся така сама була. Всі чоловіки за нею божеволіли. Ось і ти. Як не прийду, так ти зі своїм міським стосунки по телефону з’ясовуєш.
Ілюха знову ж до тебе ходить. Володька про тебе тільки й говорить…
Володькою звали місцевого пия.ку. До Ольги він іноді теж приходив. Якщо тверезий, то просив його закодувати, якщо напідпитку – то ще налити. І в коханні зізнавався.
***
Минуло ще два тижні. Скоро довга вчительська відпустка мала закінчитися, і Ользі слід було подумати про повернення. А вже не особливо хотілося! Чи то село їй так сподобалося. Чи то повага оточуючих. Чи то Ілля.
До того ж багато чого змінилося. Проблеми міські відступили, і здоров’я більше не турбувало.
Ілля, звичайно, міг би її утримати, але Ольга поки не заводила розмову про швидке розставання. Не знала, як це зробити.
І тут у село з’явився Артур. Вранці його машина зупинилася під вікнами бабусиної хатинки, колишній коханець увійшов у будинок і завів довгі розмови про те, що з дружиною він скоро розлучається, а Ольгу дико кохає і чекає на її повернення.
Розмови не здивували. Ще вчора написала подруга і розповіла, що дружина Артура дізналася про зраду, вигнала чоловіка, і тепер він багато втратить. Здивував її приїзд коханця. Краще б дружину повернути намагався.
– Забудь, – сказала Ольга. – Нікому це не потрібно. Я багато років цього чекала, а тепер вже не хочу. Коротше, йди ти в степ…
Вона насправді відчувала, що її відпустило. Зникли багатомісячні муки, нескінченні думки, стало легко. Тому що, якщо хочеш змінити щось у житті, змінюй прямо зараз. Їдь, стань чаклункою, закохуйся. Щось змінюй!
Спеціально для сайту Stories
