Вчора був найважчий день у моєму житті!
Так боляче мені не було ніколи – ні в дитинстві, ні коли-небудь потім.
Ми з молодшою Тонею гуляли, чимось займалися вдома. Прийшла зі школи Варвара, трохи пізніше з садку ми забрали Соню. Все було як завжди.
До вечора дівчата чомусь посварились, розкричалися, я «гаркнула», щоб заспокоїлися. Загалом, звичайна історія.
Повернувся з роботи чоловік, всіх помирив, обігрів (це він вміє). Дівчата розповіли йому свої маленькі біди, образи. І все відразу забулося. І знову любов, сміх, ігри.
Тільки старша, Варвара, була весь час якась дуже сумна. Дивилася на мене своїми сумними очима і наче щось хотіла сказати.
– Варю, ти хочеш зі мною поговорити? – запитала я.
– Так, мамо!.
Ми закрилися в кімнаті. Сидимо – мовчимо. Тільки бачу, очі її наповнюються сльозами.
– Ну, кажи, доню, не мовчи …
І Варя заговорила …
– Мамо, ти знаєш, я дуже тебе люблю … Але ось зараз ти була не права … Адже я можу сказати, що ти була не права?
– Можеш, Варю!.
– Ми з дівчатками посварилися, ти сказала, щоб ми «швидко припинили і пішли з кухні», і навіть не запитала, що трапилося. А я просила їх, щоб ми разом тобі допомогли, прибрали. А вони розійшлися. Я так засмутилася! І так хотіла, щоб ти мене обняла! А ти розсердилася.
Я притиснула до себе дочку.
– Вибач мені, Варенька!.
А вона все говорила. Говорила … Те, що я ніколи не знала. Про що просто не думала. Хоча вважала, що у нас з нею близькі, довірливі відносини.
Вона говорила і як ніби випліскувала все, що накопичувалося роками в її ніжній душі, весь той біль, який я, любляча мати, їй завдала.
Говорила про якесь каченя, яке довго і старанно вирізала в п’ять років і хотіла мені подарувати, щоб порадувати. А я накричала на неї за розкидані всюди обрізки паперу і клей на підлозі. Виявилося, вона ще довго спала з ним під подушкою і сумувала, що вони з каченям мамі не потрібні.
Казала, що коли народилася Сонечка, вона теж хотіла стати знову маленькою. Тому що я весь час проводжу з малятком. Що хотіла, щоб і її весь час брали на руки і цілували в голівку … І навіть стала намагатися «сюсюкати» «як малюк» … А я їй суворо: «Не кривляйся!».
Казала, як її хтось образив в школі, і вона дуже хотіла зі мною поговорити, поплакатися. А я була чимось зайнята і відмахнулася: «Потім!».
Як зробила на праці красиву річ і мчала додому мені її подарувати, а я посварила її за трійку. І виріб так і залишився валятися в портфелі.
Казала, що я дуже гарна, але запальна. І вона часто залазить до себе на другий поверх ліжка і уявляє, як було б добре, якби я завжди була спокійна, ласкава. А ще мріє, щоб ми сіли всією сім’єю і наліпили пиріжків. І нехай вся кухня буде в борошні і тісті, зате як весело.
І як їй боляче, коли ми з татом іноді сваримося: «Адже ви такі хороші, так любіть один одного … Ніколи, чуєте, ніколи не сваріться!».
І багато всього говорила … А я сиділа, слухала … І тепер вже у мене сльози котилися градом.
– Мамочко, ти не образилася, що я тобі це сказала? Я давно хотіла, просто боялася тебе засмутити! Розповіла зараз тобі, і мені стало так легко!.
– Ні, донечко моя улюблена, я не образилася.
А про себе думала. Мені просто боляче. Боляче за те, що я так швидко забула себе – в дитинстві.
Як я сама плакала, коли заклопотаним батькам не було коли мене вислухати. І я ночами виплакувала свої біди плюшевій собачці Біму.
Як років в шість хотіла зробити подарунок батькам на Новий рік і склеїла з картону будиночок. Радісно помчала до них в кімнату подарувати, а у них були якісь проблеми і вони випровадили мене: «Потім! Іди, прибери в кімнаті!». І як я ридала, обійнявшись з цим будиночком.
Як я ревіла через щось, а мені говорили: «Припини зараз же! Це дурниці!”. А для мене це не було дурницею, розумієте?!
І я обіцяла собі, що зі своїми дітьми у мене буде все зовсім по-іншому. Усе! По-іншому!
Як же ми, батьки, все швидко забуваємо! Якими важливими, розумними, суворими ми стаємо. Якими черствими! І як ображаємо ми наших дітей тим же, чим поранили нас наші батьки – випадково, не подумавши.
Чому ми перестаємо розуміти, що те, що не важливо для нас, може бути важливо нашим діткам? Чому ми не чуємо їх?
– Варю, мила! Ти виросла! Тобі цілих десять років! Ти вже бачиш мене не як «прекрасний світ», як бачуть маму малюки. Ти бачиш мене такою, яка я є, з усіма моїми недоліками! Спасибі тобі за це! Тепер мені потрібно вчитися бути мамою дорослих дітей. Я почула тебе! Ти мені дуже допомогла! І я хочу, щоб ти знала. Ти і твої сестрички – найпрекрасніше, що коли-небудь було і є в нашому з татом житті. Ми так хочемо, щоб ви були щасливі. І щоб більше не було приводів для таких розмов.
Ми довго сиділи з донькою, обнявшись, розповідали один одному про себе.
Плакали … Весь вечір проплакали.
Так! Це був найважчий день у моєму житті. І одночасно прекрасний! День нового життя, в якому я буду намагатись чути вас, мої дорогоцінні дівчатка.
На ніч я всіх їх міцно обійняла, поцілувала разів по десять кожну.
– Вибач мені, Варю! – прошепотіла я старшій дочці.
– Мамочко, я так тебе люблю! – сказала вона крізь сон.
