Коли Андрій уперше підійшов до неї в технікумі – Іра тоді ще зніяковіло відводила очі, – вона подумала, що це сон. Щоб на неї, дівчину з неблагополучної сім’ї, на яку весь двір пальцем тикав, звернув увагу викладач – молодий, амбітний, у сорочці з гострим коміром – та такого не буває!
Це було нереально.
Він водив її в кіно, читав вірші, тримаючи за руку в парку. Він забирав її з пар на своїй старій машині, і вона почувалася як у фільмі. Їй хотілося кричати: “Дивіться, я теж комусь потрібна!”
Вона вірила йому. Хотіла сім’ю. Вірила, що може стати нормальною. Не такою, як мама – вічно з мутними очима. Не таким, як батько – галасливий, злий, без імені, бо давно був “колишній”.
***
Вони просто розписалися і почали жити разом. Андрію виділили службову квартиру з правом викупу.
Доньки з’явилися під Новий рік, у заметіль. Дві крихітні сніжинки – Аліна і Марина. Іра плакала від щастя. Вона носила їх на руках по черзі, співала колискові, готувала пюре з броколі, гуляла з ними в парку годинами – бо хотіла бути ідеальною.
Андрій посміхався. Іноді. Частіше – приходив пізно.
Він казав, що затримується, але в будинку пахло чужими парфумами. Ірина нічого не помічала. Спочатку.
А потім – вона терпіла заради дітей. Щосили. Доньки росли – і їй здавалося, що заради них можна витерпіти все.
– Мамо, ти у нас така хороша, – говорили вони, обіймаючи її.
***
До тридцяти дев’яти Андрій став ще холоднішим. Вони розмовляли як чужі. Він не дивився в очі, перестав помічати, що в неї нова стрижка, нові туфлі, що вона схудла, тому що перестала їсти.
Він став кликати її “Іра”, не “крихітка”, не “зайчик”, не “кохана”. Просто Іра. Як бухгалтерку на роботі. Коли вона запитала: “Ти мене ще кохаєш?” – він знизав плечима. Мовляв, що за дурниці.
А потім сказав:
– Ти маєш розуміти, це просто… життя. Люди змінюються.
***
Іра сиділа на кухні в Олени, своєї давньої подруги. За вікном мело – березень вередував, як чоловік під сорок: то сонце, то сніг, то знову нічого не зрозуміло.
– Олено, ну скажи мені… ось чесно… Це нормально, так? Коли ти переш йому сорочки, прасуєш, супи вариш, а він тобі навіть спасибі не каже.
– Ти його розпестила, подруго.
Олена зітхнула.
– І дивиться він на мене ніби крізь, зовсім не помічає.
– Ти щось підозрюєш?
– Підозрюю? Та я вже не підозрюю, я знаю. Він пізно приходить, чуже волосся в машині, парфуми такі… – вона заплющила очі. – Не мої. Точно не мої. Солодкі, нудотні як аромат у дешевій перукарні.
– Ти з ним говорила?
– Натякнула. Він сказав: “Ти собі щось напридумувала”. Наче я істеричка. І додав: “Іро, ти просто втомилася”.
Олена знизала плечима.
– Ну, може, справді поговорити? Жорстко. Поставити ультиматум?
Іра подивилася на подругу з викликом.
– А сенс? Піти? Куди? До кого? І що дівчатам сказати? “Тато тепер зустрічається з тіткою, і ми повинні переїхати в орендовану квартиру”? Адже квартира його.
– Дівчата дорослі вже. Вони зрозуміють, вони тебе дуже люблять.
– Не зовсім дорослі. Я не можу зараз подати на розлучення і влаштувати розподіл. Нехай спочатку доньки встануть на ноги. А там…
Вона замовкла. Подивилася у вікно.
– Олено… я не заради нього терплю. Розумієш?
Олена кивнула.
– Розумію. Заради них.
Іра злегка посміхнулася, але це була така посмішка – як у людини, яка підтримує руками стіну, яка впала, і радіє, що в теплі.
– Я потерплю. До їхніх дипломів. До орендованих квартир, до перших окладів. – А потім піду…
Олена кивнула.
– Розумію, Іро, ти – сильна.
– Та я замучилася бути сильною, якщо чесно. Просто по-іншому не вмію.
***
На день народження він хотів зібрати всіх. Сорок п’ять. Дочки мали приїхати зі столиці. Вони місяць тому поїхали туди жити й працювати.
Андрій крутився перед дзеркалом у передпокої, поправляючи сорочку, і говорив швидко:
– Так, Іро, слухай. Треба, щоб усе було на рівні. Не як минулого разу, коли салати прості й котлети сухі. Ну, сама пам’ятаєш.
Вона стояла на кухні і смажила млинці.
– Я замовив хороші напої. Не ті, що ти зазвичай береш, – продовжував він, застібаючи годинник. – Ти за рибкою збігай, форель потрібна. І сир такий, як у Лариси на ювілеї був. Пам’ятаєш? Я тобі в чат кидав назву.
Іра не відповідала. Просто слухала… Або робила вигляд, що слухала.
– А, і десерт. Треба щось легке. Може, тірамісу? Або панна-котта. Зараз модно, щоб красиво було.
– А ти чимось допоможеш? – раптом запитала вона, не обертаючись.
Він застиг на секунду. Посмішка ковзнула по губах.
– Іро, ну ти ж знаєш, у мене сьогодні аврал. Я тільки до вечора звільнюся. Сама розумієш, я весь у справах… Ну, ти впораєшся, ти в нас господиня.
Вона кивнула. “Впораюся. Звичайно, впораюся. Справляюся ж уже двадцять років.”
Він взувся.
– Тільки, Іро… зроби гарне сервірування, гаразд? Свято все-таки. Не хочу, щоб знову було як… ну, ти зрозуміла.
Він грюкнув дверима, і тиша після нього здалася неприродно гучною. Ніби все в будинку зачаїлося, вичікуючи. Навіть настінний годинник завмер – батарейка сіла.
Іра стояла й дивилася на годинник із застиглою цифрою і розуміла – це знак. А за склом – березневий день, сірий, невиразний. Як вона. Як її життя. Як свято, яке не для неї.
Затишно…
“Зроби затишно, Іро.”
Наче затишком можна прикрити тріщину між двома людьми, які колись були “ми”, а стали просто “він” і “вона”.
***
Андрій влетів у квартиру з відчуттям легкої паніки. Годинник на руці показував без п’ятнадцяти сім. Гостей було запрошено до сьомої, а ще потрібно було принести з машини напої. Андрій трохи затримався у Юлі, десятої за рахунком красуні на стороні за двадцять років шлюбу з Ірою.
Але з порога його зустріла… тиша.
Кухня – порожня, стіл – без скатертини. У духовці – нічого, на плиті – дірка від бублика. Ні тобі форелі, ні панна-коти, ні навіть банки оливок. Нічого.
– Іро?.. – він голосно покликав, але у відповідь тиша.
Він пройшовся кімнатами. Заглянув у шафу. Полиця з її речами – порожня. Навіть домашні халати зникли. Жодної резинки для волосся на тумбочці. Жодного сліду того, що вона тут взагалі була.
Він дістав телефон і набрав її номер. Один гудок. Другий. Гудки тягнулися до відбою виклику.
– Блін… – видихнув він крізь зуби.
Пальці побіжно набрали повідомлення: “Іро, ти де? Гості вже зібралися, а годувати їх нічим.”
Він натиснув “відправити” і в цей момент у двері подзвонили.
Першими увійшли Борис із дружиною – ті самі, що завжди приходили раніше за всіх і їли більше за всіх. За ними – Костя, його колега, потім Лариса з чоловіком. Сміх, обійми, подарунки – веселий гул натовпу, який ще не знає, що веселощі скасовуються.
– Андрюх, а де в тебе салатики? – запитав Борис, невесело нишпорячи поглядом по порожньому столу.
– Ееее… – Андрій запнувся, – зараз, буквально кілька хвилин. Іра ось… затримується. Уже їде.
– Стіл допомогти накрити? – запропонувала Лариса. – Давай, я допоможу!
Андрій підняв руки, ніби захищаючись від факту:
– Почекай, почекай, зараз… розберуся…
Він знову набрав Іру. І знову не отримав відповіді. Ні “пробач”, ні “я в дорозі”, ні навіть “я тебе зневажаю”.
Гості почали турбуватися.
– То свято буде? – кинув Костя. – Ти ж не просто нас покликав телевізор подивитися…
– Так, зараз, – Андрій відмахнувся, дістав телефон, з люттю відкриваючи додаток для доставки.
Пальці тремтіли від злості й нерозуміння.
І тут подзвонили у двері.
На порозі стояли дві дівчини – Аліна і Марина. Його доньки. Високі, красиві, як дві різні версії Іри.
– Привіт, тату, – сказала Аліна спокійно.
– Привіт, – глухо відповів він. – А де мама…
– Мама не прийде, – сказала Марина. – Ми заїхали просто привітати і побажати тобі всього найкращого.
– Що?
– Мама пішла від тебе, ми зараз до неї, дуже скучили. Вибач, що не будемо з тобою святкувати, можеш запрошувати свою нову.
– Дівчатка, зачекайте, – Андрій спробував посміхнутися, – ви не так усе зрозуміли…
– Ні, ми все зрозуміли правильно, – Аліна дивилася прямо в очі. – Ми все бачили. Ми не діти й давно все розуміємо.
Усередині в нього щось стиснулося. Але не від провини – від відчуття, що все вийшло з-під контролю. І він не знав, як повернути назад своє колишнє щасливе життя.
Ззаду долинали голоси гостей:
– Де частування?..
– Хто-небудь узагалі господиню бачив?
Андрій стояв біля дверей, дивився на дочок і раптом зрозумів: завіса опустилася, тепер можна бути собою.
– Передайте їй…що вона…
– Це ти негідник, – перебила його Аліна. – Мама дуже здорово придумала з твоїм святом.
Дівчата розсміялися, а Андрій зі злістю зачинив двері.
А далі він зірвався. Він кричав, щоб усі йшли, щоб залишили його в спокої, і що він хоче побути один.
Заради своєї безпеки друзі розійшлися, вони ніколи не бачили його в такому гніві.
Андрій залишився зовсім один. Ніхто не зміг йому замінити хазяйновиту, поступливу Ірину зі смачною домашньою їжею, чистотою у квартирі та випрасуваними сорочками. Адже вона не вміла по-іншому.
Юля була хороша для зустрічей, щоб урізноманітнити нудне сімейне життя, але господиня – нікудишня. Як і всі інші, хто ще міг клюнути на нього. Вони просто не хотіли обслуговувати чоловіка в побуті. Спілкування – будь ласка, але супи готувати – навіщо?
Аліна і Марина забрали маму з собою. Вони хоч і виросли, але дуже її любили і хотіли, щоб вона була щаслива. Батькові вони не дзвонили. Не заслужив.Спеціально для сайту Stories
