Галина Іванівна жила на першому поверсі триповерхового будинку на тихій вулиці провінційного містечка. Вона раділа, що недавно переїхала сюди з галасливого центру. Вони обмінялися квартирою з дочкою, яка вийшла заміж і народила онука. Стало тісно всім разом.
— Тихо у нас тут, як у селі, — все говорила сусідкам Галина Іванівна, посміхаючись.
— Так, тільки свої, — кивали ті. — Раніше було більше народу. Жили в комуналках, робітничий клас. А тепер багато хто придбав окремі квартири, став жити вільніше, краще.
Галина Іванівна вже була на пенсії і любила в літню пору покопатися у своєму палісаднику, на клаптику землі, який вона вважала великою перевагою свого нового житла.
Але одного разу стався випадок, який змінив її думку з цього приводу. Якось у вихідний день Галина Іванівна приготувала собі обід: на плиті досмажувалися котлети, макарони вже були гіркою накладені в тарілку і помазані вершковим маслом.
Борщ, який так любила Галина Іванівна, теж настоявся і видавав приголомшливий аромат. Одне випустила з уваги господиня: не було сметани в холодильнику.
— Боже мій, а сметана закінчилася, — зауважила Галина Іванівна, згадуючи, що вчора ще вимила баночку з-під сметани. — Ну, нічого, я миттю збігаю в магазин, тут поруч. Не встигне охолонути мій обід.
На вулиці було спекотно. Поки Галина готувала, вікно було прочинене, лише тюль злегка колихався від слабкого вітерця.
— Фух, як сьогодні важко, — жінка швидко підхопила сумку і гаманець і вийшла з квартири, прямуючи до продуктового магазину.
Там вона купила і сметани, і свіжого хліба, і повернулася додому.
Спочатку вона нічого особливого не помітила. Поставила сумку на порозі кухні і відразу пішла у ванну вимити руки і розчервоніле від сонця обличчя. А коли повернулася в кухню, то була вражена. Вікно все так само було прикрите, але тарілка з макаронами на столі була порожня!
— Що таке? — злякалася Галина Іванівна, — холодок страху пробіг по спині. Вона боязко пішла в кімнату — нікого. Заглянула в туалет і навіть у комору — нікого. Жінка навіть відкрила дверцята шафи і нічого вкраденого не помітила.
Повернувшись до кухні, вона почала детально розглядати обстановку. Тільки трохи заспокоївшись, вона помітила брудні сліди на її білому підвіконні, а потім не дорахувалася на сковорідці однієї котлети…
І лише коли Галина Іванівна перевірила всі свої шафи з білизною, сервант з посудом, наявність всіх документів у потаємному місці, до неї, нарешті, дійшло, що злодій з’їв тільки макарони і одну котлету.
— Господи, невже кіт голодний або собака? — ділилася вона міркуваннями з літньою сусідкою. — Але котлета була взята з-під кришки на сковорідці. Ні…
— Та людина це на двох ногах. Тільки дуже голодна, — посміхалася сусідка. — Думаю, що це хтось із наших, місцевих. Ти теж додумалася залишити вікно відкритим… Тобі наука!
— Але ж день ясний. І відлучилася всього на двадцять хвилин, якщо не менше, — виправдовувалася Галина Іванівна.
— Якраз в обідню для злодія перерву, — вже сміялася сусідка.
— Мм так… І часто це у вас тут таке трапляється? — запитала Галина Іванівна.
— Раніше крадіжки процвітали. Особливо в дев’яності. Крали все. Квартири обчищали. Навіть мокру білизну з мотузок у дворі забирали. Я завжди, як повішу сушитися, так виходжу з табуреткою і сиджу на варті. З газетою або книжкою. Інакше не можна було.
— А хто ж крав?
— Ну, злодій автографа не залишить. Ну, в основному, ті хто любить пляшечку. Продавали майже задарма… — розповідала сусідка. — Але тепер такого немає. Однак, треба тобі бути насторожі. Новий злодій з’явився.
Галину Іваніну так вразив цей випадок, що вона довгий час все думала про цього голодного злодія і їй уявлявся худенький як скелет підліток, що хитається від голоду, і ставало соромно, що вона так переживала від втрати тарілки макаронів, нехай і з котлетою.
Минуло два тижні. Галина Іванівна, нічого нікому не кажучи, вирішила повторити ситуацію. Вона приготувала ароматні страви. Гарячі рибні котлети пахли на столі в сковорідці. Поруч на тарілочці біліло тепле картопляне пюре.
Довгими часточками в окремій вазі гіркою лежали малосольні огірочки, посипані кропом.
Галина Іванівна знову прочинила віконце і навіть відсунула тюль, а потім зачаїлася в кімнаті. Минуло близько півгодини.
Напевно, аромат її чудових страв доносився з кухні на вулицю, бо вона незабаром побачила під вікном на лавці худенького бруднуватого хлопчика років десяти. Він поглядав на її відчинене віконце, явно ковтаючи слину.
Нарешті, хлопчик перестрибнув через невисокий парканчик у палісадник, де красувалися квіти Галини Іванівни, і завмер, озираючись навколо.
Галина Іванівна дивилася на дитину через тюль кімнати і її серце стиснулося. Вона відразу тихо пройшла у ванну і взяла звідти лійку з водою. Швидко пройшовши на кухню, вона відчинила вікно і сказала хлопчикові.
— Привіт, хлопче, допоможи мені. Візьми лійку і полий мої квіти…
Ошелешений хлопчик здригнувся, але, оговтавшись від несподіванки, нерішуче підійшов до віконця кухні. Галина Іванівна нахилилася і подала йому лійку.
— Ось ці жовті спершу полий, а потім і троянди. Ті, що червоні на кущах. Так-так, молодець, — підбадьорювала вона хлопчика. — Зачекай, я ще води наберу. Однієї лійки замало…
Хлопчик взяв і другу лійку і акуратно полив усі квіти. Галина Іванівна подякувала:
— Ну, ось. Тепер у нас з тобою тут порядок. Дякую тобі! Знаєш що? Заходь до мене на чай. Ми з тобою познайомимося.
Хлопчик нерішуче зайшов до квартири Галини Іванівни.
— Руки помий. Ось раковина, а тут рушник, — командувала пенсіонерка. — Але перед чаєм треба трохи перекусити. Сідай.
Хлопчик назвався Володькою. Він сів за стіл саме на те місце, де того разу сидів, на думку Галини Іванівни, злодій.
Хлопчик їв жадібно, із задоволенням, не забуваючи відкушувати багато хліба. Галина Іванівна насилу стримувала сльози, але теж їла поруч із ним і говорила про погоду, про спекотне літо, про свої квіти.
— Добре, що ми з тобою познайомилися, Володю. Тепер хоч помічник у мене з’явився. А то одній з квітами впоратися нелегко. Приходь. Мені садівник потрібен.
Володя наївся, випив чаю і обм’як. Він широко посміхнувся, потягнувся за столом і сказав «дякую». Потім добродушно розповів, що живе на цій же вулиці через будинок.
Батько давно покинув, а їх у матері троє. Допомагає їм бабуся, тільки вона стара і їй самій потрібні гроші на ліки, бо у неї хворі ноги.
Мати Володі працювала в кінотеатрі, а вечорами мила підлоги в цьому ж закладі.
— Молодець твоя мама, багато працює, — схвально сказала Галина Іванівна. — І ти, як підростеш, підеш працювати, бо ти чоловік.
Володя пішов. Але тепер двічі на тиждень приходив доглядати за квітами палісадника. Він не тільки поливав квіти в спекотну погоду, але й виконував дрібні доручення: ходив за хлібом, купував у кіоску улюблений журнал Галини Іванівни, приносячи здачу сумлінно і точно.
Одного разу вони разом з Галиною Іванівною пофарбували лавку біля під’їзду. Залишки фарби разом з пензлем йому подарувала для фарбування другої лавки, що була біля під’їзду Володі.
Після цього Володя кілька разів із захопленням розповідав Галині Іванівні та своїм товаришам, як здивувалися його сусіди оновленій лавці.
Дружба хлопчика і Галини Іванівни стала міцною. Мати і бабуся Володі відтепер віталися з нею при зустрічі і передавали іноді то кілька цукерок, то пиріжки, випечені бабусею з нагоди якогось свята.
На наступне літо Галина Іванівна дала Володі кілька кущиків своїх багаторічників для посадки біля будинку Володі.
Тепер у Володі був власний палісадник, який він охороняв від витоптування дітьми. Дві дівчинки з його будинку теж почали доглядати за квітами і випросили у батьків і лійки, і невеликі граблі, і лопатки.
— Дякуємо тобі, Галино, — говорили сусіди. — Ось що значить колишня вихователька, всіх наших дітей організувала на працю. І їм виховання, і нам приємно, що квітів стало більше.
— Так, ми потрібні дітям. А вони нам. Найкраща частина людства. Якщо про них піклуватися. Як про квіти… — сказала Галина Іванівна і посміхнулася. Вона помахала рукою. До неї назустріч поспішав її маленький і такий серйозний друг Володя.
А про вкрадені макарони Галина Іванівна ніколи своєму другові нічого не говорила. І він про це мовчав, і дуже старався допомагати своїй добрій наставниці.
Спеціально для сайту Stories
