– Марино! Почекай! – Кирило вискочив з-за рогу будівлі бізнес-центру, де розташовувався офіс його колишньої дружини.
Марина здригнулася від несподіванки. День був довгим, вона втомилася і найменше очікувала побачити тут колишнього чоловіка. Особливо з огляду на те, що за останні півроку після розлучення вони бачилися тільки випадково – і щоразу це перетворювалося на демонстрацію його удаваного благополуччя.
– Кириле? Що ти тут робиш? – вона машинально поправила ремінець сумки на плечі і відступила на крок.
– Нам потрібно поговорити, – Кирило мав не такий лискучий вигляд, як під час їхніх останніх зустрічей. Дороге пальто сиділо якось неохайно, а щетина виглядала не модною, а просто недоглянутою.
– Про що? У нас давно все вирішено, – Марина подивилася на годинник, демонструючи зайнятість.
Кирило переступив із ноги на ногу, озирнувся на всі боки, немов боявся, що хтось може їх підслухати.
– Марино, мені потрібна твоя допомога. Фінансова.
Марина здивовано підняла брови:
– Вибач, що?
– Двісті тисяч. У борг. На три місяці, максимум на півроку, – Кирило говорив швидко, уникаючи дивитися їй в очі.
Марина усміхнулася:
– Стоп! Так ми ж розлучилися! З чого ти взяв, що я допомагатиму тобі фінансово, Кириле?
– Ну, просто…
– Особливо після всього того цирку, який ти влаштовував останні місяці. – вона схрестила руки на грудях.
Кирило поморщився. Він пам’ятав, як після розлучення вирішив будь-що довести Марині, що вона зробила помилку. Пам’ятав, як узяв кредит і купив уживаний BMW – не найновіший, але з досить вражаючим виглядом.
Як оновив гардероб, купуючи речі з гучними лейблами. Як “випадково” опинявся в тих самих кафе, що й Марина, щоб вона могла бачити його успіх.
– Послухай, я розумію, як це виглядає, але в мене справді проблеми, – Кирило зробив крок до неї. – Мені нічим платити за кредитом.
– За яким саме? – Марина добре знала фінансові звички колишнього чоловіка. – За тим, який ти взяв на свою показушну машину? Або на дизайнерські шмотки, у яких ти красувався переді мною?
– Так, на машину і… Інші речі.
– І тепер ти хочеш, щоб я оплатила твої понти? – Марина похитала головою. – Кириле, ти сам заварив цю кашу. Сам і розсьорбуй.
– Марино, я втратив роботу, – голос Кирила став тихішим. – Місяць тому. Нову знайти не можу. А платіж через тиждень.
Марина уважно подивилася на колишнього чоловіка. Тепер вона помітила те, що вислизнуло від неї спочатку: втомлені очі, напружені плечі, нервовий тик у куточку рота.
Але співчуття швидко змінилося роздратуванням. Вона згадала, як Кирило демонстративно діставав новий телефон, коли вони перетнулися в супермаркеті. Як голосно розповідав спільним знайомим про свої “успіхи” на новій роботі, знаючи, що Марина почує.
– Знаєш, Кириле, – вона зітхнула, – коли ми розлучилися, ти сказав, що я пошкодую про це. Що ти доведеш, якою я була ненормальною, відпустивши тебе. Пам’ятаєш?
Кирило опустив погляд:
– Я був злий.
– Ні, ти був самозакоханим егоїстом. І залишився ним, – Марина поправила сумку. – Ти не думав про мене, коли брав цей кредит. Ти думав тільки про своє уражене его. А тепер хочеш, щоб я рятувала тебе від наслідків.
– Я поверну, клянуся! – Кирило схопив її за руку. – Щойно знайду роботу.
Марина вивільнила руку:
– Ні, Кириле. Ми більше не сім’я. Твої фінансові проблеми – це тільки твої проблеми.
– Але банк… Мені ж просто кінець буде, якщо я не платитиму…
– Продай свою машину, – відрізала Марина.
– Я вже продав, – тихо зізнався Кирило. – Але цього не вистачило. Відсотки занадто великі.
Марина похитала головою:
– Мені шкода, правда. Але відповідь – ні.
Вона обійшла Кирила і попрямувала до парковки. Він дивився їй услід, відчуваючи, як усередині наростає злість. Це ще не кінець, думав він. Він знайде спосіб переконати її.
Минув тиждень після зустрічі біля бізнес-центру. Марина вже майже забула про дивну розмову з колишнім чоловіком, коли він з’явився знову. Цього разу Кирило чекав її біля під’їзду.
– Ти тепер стежиш за мною? – Марина зупинилася за кілька кроків від нього.
– Ні, просто знаю твій графік, – Кирило мав ще гірший вигляд, ніж минулого разу. – Марино, мені телефонують щодня. Вимагають повернення боргу.
– Хто? – вона прекрасно знала відповідь, але хотіла, щоб він сказав це вголос.
– Колектори. Банк передав їм мій борг, – Кирило провів рукою по обличчю. – Я пропустив два платежі.
Марина згадала, як три місяці тому він навмисно припаркував свій новенький BMW просто перед вікнами її офісу. Як недбало діставав шкіряний гаманець, розплачуючись у кафе, де вони випадково перетнулися. Усі ці показові виступи тепер мали особливо жалюгідний вигляд.
– А де твій дорогий годинник? Теж продав? – запитала вона.
Кирило сіпнувся:
– До чого тут годинник? Марино, ти не розумієш! Вони погрожують приїхати до мене на роботу…
– На яку роботу? Ти ж сказав, що безробітний.
– Я влаштувався тиждень тому. Платять копійки, але хоч щось, – він спробував узяти її за руку, але Марина відсторонилася.
– І скільки ти тепер отримуєш?
– Тридцять тисяч, – Кирило опустив очі.
Марина похитала головою:
– І ти думаєш, я дам тобі двісті тисяч? Щоб через півроку все повторилося?
– Я змінився! – у голосі Кирила з’явилися благальні нотки. – Я зрозумів свої помилки.
– Правда? – Марина усміхнулася. – А мені здається, ти просто загнав себе в кут і шукаєш, хто б тебе витягнув.
Кирило різко змінився в обличчі:
– Так, я дурень! Задоволена? Визнаю – все це було нерозумно. Але ти ж знаєш, що я можу заробити. У мене завжди виходило.
– Коли це в тебе виходило? – Марина розсміялася. – Коли брав кредити? Або коли спускав усі гроші на показуху?
– А ти ідеальна? – Кирило підвищив голос. – Думаєш, я не знаю про твоє підвищення? Про нову посаду?
– О, так ось у чому річ, – Марина примружилася. – Дізнався, що в мене все добре, і вирішив поживитися?
– Я просто прошу допомоги! – він схопив її за плечі. – Невже за п’ять років шлюбу я не заслужив хоча б цього?
Марина спокійно скинула його руки:
– За п’ять років шлюбу ти заслужив на розлучення, Кириле. І зараз тільки підтверджуєш, що я правильно зробила, пішовши від тебе.
Вона дістала телефон:
– Хочеш, я нагадаю тобі твої слова? “Без мене ти ніхто”, “Я тобі ще покажу”, “Ти пошкодуєш”. Пам’ятаєш? А тепер ти просиш у мене грошей.
Кирило зблід:
– Ти записувала наші розмови?
– Ні, – Марина прибрала телефон. – Ти мені все це писав у повідомленнях. А ще я все прекрасно пам’ятаю. Щоразу, коли ти намагався принизити мене своїми покупками.
– Марино, прошу, – його голос здригнувся. – Мені більше ні до кого звернутися.
– Це твої проблеми, – відрізала вона. – Я більше не твоя дружина і не твій банкомат.
Вона розвернулася і пішла до під’їзду. За спиною почулося:
– Ти про це пошкодуєш!
Марина обернулася:
– Знову погрози? Ти нічому не вчишся, Кириле.
Вона зачинила двері під’їзду, залишивши колишнього чоловіка на вулиці. Піднімаючись у ліфті, Марина думала про те, що це, вочевидь, не остання їхня зустріч. І наступна буде ще неприємнішою.
Марина зустрілася з подругою Світланою в невеликому кафе недалеко від роботи. Вони не бачилися майже місяць, і Марині хотілося відволіктися від думок про Кирила.
– Виглядаєш напруженою, – зауважила Свєта, помішуючи капучино. – Щось сталося?
Марина зітхнула:
– Кирило з’явився. Двічі за останні два тижні.
– І що хотів? – Світлана насупилася. Вона ніколи не приховувала свого ставлення до колишнього чоловіка подруги.
– Грошей, уявляєш?Двісті тисяч на погашення кредиту.
– Того самого, який він узяв після розлучення? – Свєта похитала головою. – Нахабство просто космічне.
– Саме, – Марина відпила чай. – Спочатку купував дорогі речі, щоб мене зачепити, а тепер просить допомоги.
Світлана уважно подивилася на подругу:
– А ти знаєш, що він усім розповідав, ніби це ти його кинула? І що нібито повинна йому компенсацію за моральну шкоду?
Марина поперхнулася:
– Що? Серйозно?
– Так. Андрій зустрів його в барі минулого тижня. Кирило був уже напідпитку і скаржився, що ти відмовляєшся допомагати йому після всього, що він для тебе зробив.
Марина відчула, як усередині закипає злість:
– Неймовірно! Це він зраджував мене, це він програвав гроші, це він…
– Я знаю, – Світлана накрила її руку своєю. – Усі, хто вас знає, розуміють, який він насправді.
Марина хотіла відповісти, але в цей момент двері кафе відчинилися, і увійшов Кирило. Побачивши колишню дружину, він попрямував прямо до їхнього столика.
– Який збіг! – його посмішка була натягнутою. – Марино, нам потрібно поговорити.
– У мене зустріч із подругою, – відрізала Марина.
– Привіт, Свєта, – Кирило кивнув, але навіть не подивився в її бік. – Марино, це важливо. П’ять хвилин.
– Кажи тут, – Марина схрестила руки на грудях.
Кирило озирнувся:
– Це особисте.
– У мене немає від Свєти секретів, – твердо сказала Марина.
Кирило стиснув губи:
– Добре. Мені дзвонили з банку. Якщо я не внесу хоча б частину суми до кінця тижня, вони подадуть до суду.
– І? – Марина підняла брову.
– Марино, я прошу тебе востаннє, – Кирило понизив голос. – Хоча б сто тисяч. Я поверну, клянуся.
– Як ти повернеш, якщо тобі нічим платити навіть щомісячний внесок? – запитала Світлана.
Кирило кинув на неї роздратований погляд:
– Це не твоя справа.
– Взагалі-то моя, – спокійно відповіла Світлана. – Тому що ти розповідаєш усім, що Марина тобі щось винна. А це брехня.
Кирило почервонів:
– Я такого не говорив!
– Говорив, – Марина дістала телефон. – Андрій записав вашу розмову в барі. Хочеш послухати?
Це був блеф – ніякого запису не існувало. Але Кирило цього не знав.
– Що?! Як? Звідки ти?.. – він підвищив голос, привертаючи увагу відвідувачів.
– Просто світ тісний, – Марина прибрала телефон. – І всі знають, який ти брехун.
– Та пішла ти! – Кирило вдарив кулаком по столу. – Думаєш, ти така розумна? Така успішна?
– Кириле, заспокойся, – Світлана встала. – Ти в громадському місці.
– А ти взагалі замовкни! – рявкнув він. – Завжди лізла в наші стосунки!
Марина теж піднялася:
– Усе, досить. Ми йдемо.
– Нікуди ти не підеш, поки не вислухаєш мене! – Кирило схопив її за руку.
– Відпусти, – голос Марини був крижаним. – Негайно.
– Або що? – він усміхнувся. – Покличеш поліцію? Скажеш, що я тебе переслідую?
– Саме це я і зроблю, якщо ти не припиниш, – Марина вирвала руку. – І перестань розпускати чутки. Я нічого тобі не винна. Запам’ятай це раз і назавжди.
Вона вимовила ці слова досить голосно, щоб почули оточуючі. Кирило озирнувся і зрозумів, що став центром загальної уваги.
– Це не кінець, – процідив він крізь зуби. – Ти ще пошкодуєш.
– Знову погрози? – Марина похитала головою. – Ти жалюгідний, Кириле.
Вона кивнула Свєті, і вони разом вийшли з кафе, залишивши Кирила стояти посеред залу. Марина знала, що це протистояння ще не закінчено. І наступний раунд буде вирішальним.
Минуло три дні після інциденту в кафе. Марина не могла позбутися відчуття тривоги. Слова Кирила “ти ще пошкодуєш” луною віддавалися в її голові. Вона знала свого колишнього чоловіка – у відчаї він міг зробити непередбачувані вчинки.
У середу ввечері, повертаючись із роботи, Марина виявила, що двері її квартири прочинені. Серце тьохнуло. Вона обережно штовхнула двері і застигла на порозі.
Квартира була перевернута догори дриґом. Шухляди висунуто, вміст шаф вивалено на підлогу, навіть книжки скинуто з полиць. Посеред цього хаосу сидів Кирило, гортаючи якісь папери.
– Що ти робиш у моїй квартирі? – голос Марини тремтів від люті.
Кирило підняв очі:
– Я шукав документи на машину.
– На яку ще машину? – Марина стиснула кулаки, намагаючись зберігати спокій.
– На твою, звісно, – він помахав якимось папером. – Ось, знайшов. “Toyota Corolla”, 2018 року. Непогано для людини, яка нібито не могла мені допомогти.
– Ти заліз в мою квартиру, перевернув усе догори дриґом і тепер звинувачуєш мене? – Марина дістала телефон. – Я викликаю поліцію.
– Викликай, – Кирило знизав плечима. – Я поясню їм, що маю право на половину майна, включно з цією машиною. Офіційно оформили розлучення тільки рік тому.
– Машину я купила після розлучення, ненормальний, – Марина набрала номер поліції. – І ти прекрасно це знаєш.
– Доведи, – Кирило усміхнувся. – А в цей час я розповім усім, як моя колишня дружина відмовилася допомогти мені в скрутну хвилину, хоча роз’їжджає на новій машині.
Марина поклала палець на кнопку виклику, але не натиснула. Вона дивилася на Кирила, намагаючись зрозуміти, коли цей колись упевнений у собі чоловік перетворився на жалюгідну подобу людини.
– Кириле, послухай мене уважно, – вона повільно опустила телефон. – Ти зараз покинеш мою квартиру, і ми забудемо про цей інцидент. В іншому разі я не тільки викличу поліцію, а й подам заяву про переслідування, про те, що ти вдерся в мою квартиру і мене пограбував.
– Пограбував? Що? – він розсміявся. – Я навіть пальцем тебе не зачепив! А це все…
– У мене є десятки свідків твоєї агресивної поведінки, – Марина зробила крок уперед. – Включаючи Свєту і відвідувачів кафе. Плюс твої погрози по СМС. Думаєш, це не переконає суд?
Кирило завмер, усвідомлюючи ситуацію.
– Ти блефуєш, – невпевнено промовив він.
– Перевіримо? – Марина знову підняла телефон. – Ти зараз перебуваєш у чужій квартирі без дозволу. Це стаття, Кириле. Хочеш до своїх фінансових проблем додати ще й судимість?
Він мовчав, стискаючи в руці документи.
– Що ти справді хотів знайти? – запитала Марина. – Гроші? Цінності? Думав обікрасти мене?
– Ні, я… – Кирило запнувся. – Я просто хотів дізнатися, чи правда, що ти так добре живеш. Поки я в боргах.
Марина подивилася на безлад навколо і раптом відчула втому:
– Знаєш, що найсумніше, Кириле? Навіть зараз, коли ти опустився до злому, ти не розумієш суті проблеми. Не я винна у твоїх невдачах. Ти сам загнав себе в цю яму.
– Легко тобі казати! – огризнувся він. – У тебе все добре. Робота, машина, квартира…
– А хто тобі заважав побудувати таке ж життя? – Марина розвела руками. – Тільки твоя гординя і бажання здаватися тим, ким ти не є.
Кирило мовчав, опустивши голову.
– Я даю тобі п’ять хвилин, щоб піти, – твердо сказала Марина. – І більше ніколи не наближайся до мене. Ніколи, чуєш?
Кирило піднявся з дивана, кинув документи на підлогу:
– Знаєш, ти завжди вважала себе кращою за мене. Завжди думала, що я недостатньо гарний для тебе.
– Ні, Кириле, – Марина похитала головою. – Я просто хотіла, щоб ти був чесним. Із собою і зі мною. Але ти вважав за краще жити в ілюзіях.
Він пройшов повз неї до дверей:
– Ти маєш рацію – ми справді розлучилися. У всіх сенсах.
Коли двері за ним зачинилися, Марина опустилася на підлогу серед розкиданих речей і вперше за довгий час розплакалася. Не від горя і не від страху. Від полегшення. Вона нарешті зрозуміла, що їхня історія завершилася. По-справжньому завершилася.
За годину зателефонувала Свєта:
– Як ти? Кирило написав мені, що ви поговорили.
– Усе добре, – Марина витерла сліди сліз. – Думаю, він нарешті зрозумів, що ми більше не пов’язані.
– Упевнена?
– Так, – Марина подивилася на безлад у квартирі й раптом усміхнулася. – Здається, іноді потрібно остаточно все зруйнувати, щоб почати будувати заново.
– Філософ, – усміхнулася Світлана. – Приїжджай до мене сьогодні ночувати. Пляшечку відкриємо…
– Заманливо, – Марина піднялася з підлоги. – Але знаєш, я краще залишуся вдома. Мені потрібно прибратися… У всіх сенсах.
Вона почала піднімати книжки з підлоги, розставляти їх по полицях. Кожна річ, повернута на своє місце, символізувала крок до нового життя. Життя без Кирила і його непомірних амбіцій. Життя, де вона сама обирає свій шлях.
Розлучення нарешті завершилося – не на папері, а в їхніх серцях і в головах…Спеціально для сайту Stories
