– Оль, ми з ним п’ятнадцять років разом. Як він міг так вчинити? Як?
Ганна ридала на плечі найкращої подруги і ніяк не могла заспокоїтися.
– Ганнусю, ну ти себе накрутила. З чого ти взяла, що він тобі зраджує?
– Я це знаю. Я відчуваю. Я дзвонила в офіс. Там сказали, що не було ніякої наради. А він сказав, що він на нараді.
– І все? Господи, та він міг тобі подарунок поїхати вибирати, дурненька. Ти просто втомилася від побутових проблем і придумуєш того, чого немає. Заспокойся. Андрій тебе кохає і робить усе для сім’ї.
– Ні, у нього є інша. Я це відчуваю. Я хотіла перевірити його телефон, але він став брати його із собою скрізь…
– Ну, ось ще вигадала. Принижуватися так, телефон перевіряти нишком. Не вигадуй. Це дуже принизливо для жінки. Ти повинна любити себе. Ти найкраща, найкрасивіша. Андрій тебе кохає, і ніхто йому не потрібен.
Ганна схлипувала, терла ніс і з надією дивилася на подругу. А, може, Оля і має рацію. Найближча подруга, люблячий погляд збоку – кому, як не їй, Ганні довіряти?
Ганна й Оля дружили з дитинства. Їхня дружба пройшла через багато чого: шкільні уроки, іспити, перші побачення, університетські роки і нескінченні розмови про майбутнє.
Оля була яскравою, впевненою в собі, завжди знала, чого хотіла, і легко знаходила спільну мову з людьми. Ганна, навпаки, була тихою і сором’язливою. В Олі завжди було повно залицяльників, вона змінювала їх, як рукавички, і постійно шукала “перспективного”, щоб “був її гідний”. І справді, поруч із довгоногою, відверто модельної зовнішності брюнеткою якийсь скромний хлопчина просто не виглядав би. Ось Олі й хотілося знайти заможного чоловіка, який зміг би її з легкістю забезпечувати, і їй би більше ніколи не довелося б працювати.
Ганна ж розуміла, що багатого їй точно не знайти, і сподіватися доведеться тільки на себе. Тому, поки Оля ходила по побаченнях і магазинах косметики, Ганна сиділа в бібліотеці. Вона була типовою заучкою: неяскравий, безформний одяг, волосся до плечей, зібране в низький хвіст, жодної косметики, красиві блакитні очі ховалися за товстими окулярами в роговій оправі. Для однокурсників було загадкою, що об’єднувало головну красуню потоку і його ж головну зубрилу…
– Ганно, чоловіки люблять очима. Давай тобі що-небудь гарне виберемо, волосся світліше пофарбуємо, брови темніші зробимо. І будеш красунею.
– Не хочу. Вони люблять очима красивих. А таких, як я, не помічають і відвертаються. Таким, як я, на зовнішність сподіватися не доводиться, тільки на мізки. Тому потрібно вчитися, а потім працювати.
Оля тільки знизувала плечима і продовжувала ходити по побаченнях. Але її “полювання” не приносило жодних результатів. Ганна ж займалася тільки навчанням, нічого не чекала від долі… і та несподівано їй посміхнулася.
У метро вона познайомилася з Андрієм. Він допоміг їй донести пакет із книжками. Розговорилися. Він навчався на останньому курсі економічного факультету, і батько вже знайшов йому місце в якомусь міністерстві. Посада була невеликою, але цілком перспективною. Молоді люди обмінялися телефонами, почали зідзвонюватися, проводити разом вихідні, інколи вибиратися в кіно і на рідкісну чашку кави. Ходити частіше – у студентів не було грошей.
Оля скептично поставилася до роману подруги. Бо, як вона казала, в Андрія “не було перспектив”.
– Ну навіщо він тобі? Студентик. Так і сидітиме до пенсії у своєму міністерстві, папірці з місця на місце перекладатиме. І тільки й будете робити, що збирати то на квартиру, то на відпустку, то на машину. Нудно.
– Це дуже гарне, спокійне життя з коханою людиною. А тобі все свята хочеться і принца з мільйоном доларів у кишені.
Оля тільки відмахувалася. Вона вже працювала в юридичній фірмі, звісно, в суто чоловічому колективі й ходила туди щодня, наче на показ мод: у відвертих суворих сукнях із ризикованим декольте та на високих підборах.
Через деякий час вона почала зустрічатися з керівником одного з відділів і відчувала, що, здається, спіймала удачу за хвіст. У нього була дорога автівка, квартира в гарному районі, годинник елітного бренду і жодних проблем. Не чоловік – мрія.
Тим часом Ганна з Андрієм одружилися. І почалося їхнє, як казала Оля, тужливе й одноманітне, а для них щасливе життя. Ганна працювала юристом, Андрій з ранку до ночі пропадав у своєму міністерстві. Спочатку робота справді була нудною й одноманітною, а потім кар’єра пішла вгору, і він пішов у приватний бізнес, а потім і зовсім відкрив свій і перетворився на того самого “перспективного” чоловіка, за яким усе життя полювала Оля.
Ганна через якийсь час пішла в декрет і з різницею в кілька років подарувала чоловіку двох синів.
Вона загрузла в сімейній рутині і займалася тільки дітьми. Андрій не хотів, щоб вона працювала. “Вдома справ повно. Дітям потрібна мама”.
Усі нечисленні університетські подруги давно залишилися в минулому, і тільки Оля завжди була поруч. Вона не допомогла Ганні з дітьми, бо своїх у неї не було, і про материнство вона нічого не знала. Зате вона все знала про шопінг, косметологію і нові ресторани. Оля із задоволенням висмикувала Ганну із сімейної рутини і вивозила випити чашку кави з десертом.
Сім’ї не було,тож часу вистачало на шопінг, косметологів, зустрічі з подругами і спорт. Ганна з Андрієм давно жили за містом, у великому, красивому будинку, а Оля тулилася в однушці на околиці, яку не без допомоги своїх колишніх залицяльників змогла купити кілька років тому. Вона працювала юрисконсультом у будівельній фірмі, але грошей на всі її потреби і запити не вистачало. Ганна позичала Олі грошей час від часу. Та обіцяла повернути, але іноді забувала, а Ганна не нагадувала. Як про гроші нагадати найкращій подрузі?
Після зустрічей з Олею іноді Ганна говорила Андрію, що, можливо, їй варто подумати про те, щоб вийти на роботу. Хлопчики вже виросли, справ стало менше. Але Андрій не хотів, щоб дружина працювала. Грошей вистачало, та й увесь будинок тримався на його слухняній, поступливій і дуже практичній дружині.
Діти під наглядом, завжди гарячий обід і чисті сорочки. Та й узагалі, за ці довгі роки Ганна якось з коханої дружини перетворилася на дружину зручну. А коли Ганна починала розмови про роботу, він злився і нервував. Андрій завжди недолюблював Олю, критикував її і вважав, що вона погано впливає на його дружину. Адже після зустрічей і розмов Ганна починала хотіти змін.
– Як ти можеш із нею дружити, Ганнусю? Вона ж така… легковажна. Ні сім’ї, ні дітей. Скаче все життя, як та бабка, і тебе з пантелику збиває. Розмови якісь незрозумілі веде.
– Вона моя подруга. Ми зі школи з нею разом. Так, різні трохи, але вона моя найближча людина. Вона мене чудово розуміє і завжди підтримує.
– Ви дуже різні. Вона погано на тебе впливає. Не потрібно тобі з нею спілкуватися. Краще з хлопчаками в парк з’їзди, ніж із нею в кафе сидіти і розповіді її слухати про нових залицяльників.
Ганна пропускала ці репліки повз вуха і, звісно, спілкування з улюбленою подругою припиняти не збиралася. Іноді вона розповідала про слова чоловіка Олі. Та тільки знизувала плечима і пропонувала не звертати уваги.
– Чоловіки. Що з них узяти: або буде, як я сказав, або взагалі ніяк не буде. Ти його розбалувала своєю увагою. Ось він і вигадує всілякі дурниці. Я тебе тільки витягаю з дому і не дозволяю кукувати сам на сам із цими твоїми борщами і котлетами. Ти не хочеш почати зі мною ходити на спорт?
– Думаєш, треба? – Ганна глибше закуталася у свою безрозмірну толстовку, яка ховала її живіт і боки.
– Ну, чесно, кілограм як двадцять тому вже треба, Ганнусь. Ми ж не молодіємо, тіло тільки гірше стає. Чим старше – тим краще треба за собою стежити.
– Та навіщо? Андрій мене й такою кохає. На роботу я не ходжу. Тільки хлопчаків вожу в школу і на тренування. Нормальне в мене тіло.
– Та заради гарного самопочуття ж! Ну, думай сама. Я просто запропонувала.
Одного разу подруги вирушили на шопінг. Осінній день був прекрасний: сонячний і теплий. Оля приміряла сукню в примірювальній, а Ганна сиділа поруч на стільці.
– Так, я вже вибрала. Давай і тобі що-небудь підберемо. Порадуєш свого Андрія ввечері.
– Та ну, навіщо?
– Коли ти собі востаннє гарну сукню купувала?
– Давно. Та й тут мого розміру не буде. Я погладшала.
– Не вигадуй. Усе тут буде.
У підсумку вони вибрали гарну чорну сукню, яка ідеально сіла на Ганну і сховала недоліки її фігури. Уперше за багато останніх років Ганна подивилася на своє відображення в дзеркалі із захопленням і навіть якоюсь жіночою гордістю. Вона повернулася додому в піднесеному настрої. Їй хотілося скоріше показати покупку чоловікові і почути компліменти, яких він їй давно не робив.
– Андрію, дивись. Як тобі?
Після вечері він сидів на дивані і листувався з кимось у телефоні. Ганна вийшла з ванної в сукні й стояла біля нього. Вона почувалася трохи ніяково (джинси, светри і домашні довгі туніки були набагато звичнішими) і не знала, куди подіти руки.
Андрій відірвався від телефону і пильно подивився на неї.
– Що це таке?
– Моя нова сукня. Ми з Олею сьогодні купили. Подобається?
– Ні. Вона дуже відверта. Та й не личить тобі. Твої боки в ній ще більші, ніж зазвичай.
Ганна мовчала.
– Я ж тобі казав, нічому доброму тебе Оля не навчить. Як можна було таке купити?
Ганна опустила голову і продовжувала мовчати.
– Я думаю, тобі не варто його носити. І спілкуватися з твоєю легковажною подругою теж. Здай його в магазин, поки не пізно.
Його голос звучав незвично холодно і роздратовано. Потім він знову втупився в телефон. А Ганна пішла у ванну, відкрила воду і довго плакала.
Уранці все було як завжди: готовий сніданок, проводи дітей до школи, звична ранкова розмова з Андрієм. Про вчорашню сукню більше ніхто не згадував. Та й Ганна подумала, що Андрій був усе-таки правий.
Але це був тільки початок. Дедалі частіше між Андрієм та Ганною спалахували конфлікти, траплялися дрібні сварки та непорозуміння. Ганна іноді скаржилася Олі, що Андрій став відстороненим, і ніби вона йому заважає. Але вона пояснювала це все новим важливим проектом.
Андрій дедалі частіше став затримуватися на роботі. Його наради затягувалися до пізньої ночі, і траплялися відрядження на вихідних. Його пояснення були дуже логічні й прості. Але Ганні все більше здавалося, що зайнятий він не проектом, а іншою жінкою. Ганна іноді ділилася своїми переживаннями з подругою. Але та переконувала, що бути такого не може, і що Андрій кохає тільки її.
Відкрилося все так, як це буває в поганих серіалах. Одного дня Ганна гуляла в центрі з дітьми, проходила повз ресторан із великими вікнами і там, усередині, за одним зі столиків побачила, як Оля та Андрій цілуються. Він тримав її за руку і щось розповідав на вухо, нахилившись через стіл. Оля заразливо сміялася і цілувала його. Це була красива пара. Ганна довго дивилася на них і не могла відвести погляд.
Через деякий час Андрій побачив дружину, а потім і Оля теж. Вони дивилися на неї впритул, але так і не вийшли з ресторану.
Ганна не пам’ятала, як сіла в машину, як повернулася додому з дітьми, не пам’ятала, скільки часу просиділа на дивані в темній вітальні. Світло вмикати не хотілося. Узагалі нічого не хотілося.
Андрій прийшов пізно ввечері. Ганна сиділа все там же, не ворушачись. Він сів навпроти і довго мовчав.
– І давно це у вас? – нарешті, перервала мовчання Ганна.
– Два роки. Ганнусю, ми збираємося одружитися.
– Чудово. Дякую, що сказав. Чому вона?
– Вона красива, ефектна. Вона розуміє мене. З нею кожен день, як свято.
– А я? А зі мною не як свято?
– Я втомився від цієї нескінченної битовухи. Я втомився від того, як ти виглядаєш. На кого ти перетворилася?
– Я подарувала тобі дітей, весь будинок на мені. Я намагаюся, щоб вам було добре, смачно і затишно. І я теж втомлююся.
– Ти не єдина жінка у світі, яка опікується домом і дітьми. Але інші тримають себе у формі, стежать за собою. А ти? Подивися на себе в дзеркало. Я хочу поруч із собою бачити красиву, доглянуту жінку, з якою не соромно вийти в люди.
– А зі мною соромно?
– Так, Ганно, із тобою соромно. Я так не хочу більше. Я залишу тобі і дітям будинок, я вам допомагатиму, але жити так нудно, як ми живемо, я більше не буду.
Андрій пішов наступного ранку. Оля зателефонувала подрузі через кілька днів. Ганна слухала її пояснення, її вибачення і тільки сказала:
– Так, Олю, ти тоді була права в університеті. Чоловіки люблять очима, і мій Андрій не став винятком.
Андрій і Оля не прожили разом довго. Андрію швидко набридло “свято”, яке щодня влаштовувала для нього Оля. За кілька місяців він почав відверто сумувати за тим, від чого так швидко втік з однією валізою: від ідеально налагодженого побуту, від смачних гарячих обідів, від вечірніх спільних переглядів телевізора і довгих суботніх сніданків. Він сумував за тим, що йому здавалося давно звичним: приходити додому і відчувати, що на тебе тут чекають.
Але Ганна, хоч би як боляче їй було, прощати подвійну зраду не збиралася.
